Як успішно презентувати книгу без книги: Інтерв’ю з Мариною Єщенко

Презентація книги без автора — річ досить пересічна. А от презентація книги без книги, але з автором — трохи іншого формату.

Саме 11 травня трапився такий незвичний прецедент і молода зірка української абсурдистської прози, (не побоюся цього слова) член літературного угрупування «Свідки слова» Марина Єщенко презентувала свою нову книгу «ЖиттЯ моЄ!» (Вид-во «ПЕНМЕН»)… лише з велетенським картонним макетом видання і без жодного «живого» примірника на руках. Думаю, для такої події треба бути певним чином авантюристом.

Ірина Скакун: Ви авантюристка, Марино? Що найбожевільніше ви робили в своєму житті?

Марина Єщенко: Якщо усе ж таки припасувати мені це визначення, то я авантюристка внутрішньотекстового характеру. Як філолог і письменник більшість того, що можна було б у моєму житті назвати авантюрою, трапляється через моє невміння контролювати власне мовлення. Наприклад, у двадцять років я була вожатою у дуже дикому таборі, де на моїх очах зародилася тоталітарна секта з частини моїх же підопічних, у яких навіть пароль між собою був «Убити вожатих». З нами траплялися неймовірні моторошні речі, однак це не завадило мені 15-річному хлопчаку із сусіднього загону на фразу «Якби ти не була дівчиною, я б тебе ударив» відповісти: «Так у чому ж проблема? Давай, бий!». І показати на щелепу. Хлопець виявився професійним боксером. Думаю, не важко здогадатися, що потім усю ніч я простояла біля вуличного умивальника головою вниз. А могла б і змовчати.

Однак усе ж найбільшою авантюрою було навчатися на 5 курсі у двох університетах одночасно на денному відділенні, поєднуючи це з двома роботами.

Ця практика дозволила мені бути скрізь і ніде водночас, не планувати свого життя, не намагатися встигнути щось. І це, я скажу, дуже цінні навички. Виходячи на станції метро Льва Толстого зранку я дуже рідко уявляла, де саме опинюся за кільканадцять хвилин. Я могла дійти до жовтого корпусу КНУ, а за мить заскочити в маршрутку й поїхати на пари в НПУ, бо мій мозок вирішив, що там важливіша пара. З часом атрофується відчуття відповідальності за власну відсутність, адже вона вимушена й виправдана присутністю в іншому місці. Однак щоб такий хаос повністю не розладнав, завжди потрібен якийсь стержень для опори. Для мене це став біг і готування їжі. Які б не були проблеми, запарки, дедлайни: щовечора я бігала на стадіоні і готувала якусь цікаву страву. Кулінарія мене так більше не цікавила ні доти, ні після завершення навчання. Але як спосіб структурувати власне життя — дуже навіть помічне.

І. С.: Як так трапилося, що автор прийшов, а книга — ні?

М. Є.: Я знала, що моя книга має вийти на тижні перед Книжковим Арсеналом. І знала, що її друкують одночасно з книгою Сергія Демчука. У нього презентація була назначена на 11 травня. Я провела опитування серед фейсбучних друзів і виявила, що з-поміж можливих дат на цьому тижні найбільш вдалою є те ж 11 травня. Довго не метикуючи, я домовилася з книгарнею на цю дату, створила подію, запросила друзів і розіслала прес-анонси на мистецькі сайти. І зовсім несподівано (як для мене, звісно!) за два дні до заходу подзвонив видавець і заявив, що він шокований, що я назначила дату, не порадившись. Як виявилося, орієнтуватися на книгу Демчука було не варто, адже обкладинки нам робили різним способом, і моя тверда мала іще кілька днів просихати. Дощі й підвищена вологість повітря зробили свою справу. Тож цей процес затягнувся. Так що тут уже б краще я не змовчала. Бо гарне знання математики і вміння вираховувати за аналогією мене мало в монастир не завели.

Звісно, у нас презентація не обійшлася без книги — мали неймовірно чудовий муляж, який, щоправда, теж досихав по дорозі на презентацію, бо клеїли його з колегою в останній момент. Добре, що маю товариша в поліграфії, який попри завантаженість й черги роздрукував мені обкладинку в збільшеному в кілька разів розмірі за обмежену тривалість часу.

І. С.: Чому досі не прижилася традиція презентувати в першу чергу авторів, а не книги?

М. Є.: Автор вторинний після тексту. Автор усього лиш ретранслятор. Навіть якщо він убився об стінку, щоб здобути ті думки, ідеї, досвід, які втілив у текстах, що вразили мільйони читачів, — поза текстами він не цікавий читачам. Іншим людям, під іншим кутом зору — так, можливо. І на мою думку, це навіть виправдано. Звісно, це правило насправді не діє. Особливо щодо гарних молодих поетів.

Подекуди поезія — це лише один із методів пікапу.

Особисто знаю дівчину, яка зустрічалася з поетом із жахливим характером, бо її подружки вважають, що він гарно пише. Насправді ж, презентувати авторів, а не книги — не така вже й рідкісна практика. Принаймні, цей шлях проходять усі автори, які не мають виданих книг. Щоправда, для того, щоб на такі заходи хтось приходив, потрібна певна легенда чи бренд. Для цього зручно гуртуватися в літугрупування, літстудії, і вже з ними виступати. Мало який автор може похвалитися, що не належав до жодного з таких угрупувань. Звісно, можна бути інтровертом-соціофобом найважчої форми вияву, але тоді шанси потрапити в літературу теж катастрофічно зменшуються.

І. С.: Хто ж все-таки автор, на вашу думку? Яка його місія після того, як книга вже пішла в друк?

М. Є.: З власного досвіду скажу — це глибоко нещасна людина. Так складається ситуація в Україні, що письменник у комплекті з даром писання має володіти й купою інших необхідних навичок: реклами, піару, часто й верстки, редагування і тисячі інших. Коли я видавала першу книгу, то був момент, коли мені здавалося, що верстальник перестріне мене в підворітні і зарубає. По правді сказати, оскільки їхній офіс розташовувався в промзоні, то вчинити це було б не важко. Але мені доводилося контролювати усе: від полів, шрифта, кегля, колонтитулів, до обкладинки. З другою книжкою такого не трапилося, мені не доводилося аж наскільки втручатися в видавничі процеси, проте функцію контролю так легко я з себе зняти не могла.

Після виходу книги починається найважчий етап у житті автора: очікування реакції читача.

І справа навіть не в тому, чи купуватимуть книгу, чи ні, чи писатимуть захоплені відгуки, чи, навпаки, — розгромні. Просто цей рукопис припиняє належати тобі. Його уже неможливо заховати від світу. Наприклад, у мене дуже різні твори, є соціальні, психологічні, абсурдні, сюрреалістичні, іронічні. І коли мені доводиться читати десь, я уже перед самим виступом визначаю, який саме текст підходить під цю аудиторію. А тому дуже рідко помиляюся. Адже найнеприємніше прочитати не той текст перед не тими людьми. А коли книга видана — ти вже не знаєш, кому вона потрапить у руки. І от хтось читатиме, в нього кров з очей капатиме від усвідомлення, що за абсурдятина йому до рук втрапила. А відповідь же очевидна: просто це не його книга, а він не її читач.

І. С.: Яку роль відіграє матеріальне втілення тексту в сучасному літпроцесі?

М. Є.: У літературній тусівці інколи точаться дискусії з приводу того, коли саме автора можна починати називати письменником. Після першої виданої книжки, чи після десятої? Залежно від сукупного тиражу, чи кількості схвальних рецензій? Враховувати видання за власний рахунок, чи ні?

Думаю, для прозаїків дуже важливе матеріальне втілення їхніх текстів.

Адже це не поезія, яку можна постити у фейсбуку, і якщо вірш звучатиме в унісон з коливаннями сердець читачів — його поширять десятки людей, і автор зазнає неминучої слави. З прозаїком цей номер не пройде. Проте й видання книги не зробить її автора письменником. Тому варто прагнути не до друку творів, а до того, щоб за них було не соромно, коли їх урешті опублікують. Читала якось про чоловіка, який заради популярності своєї книги покінчив життя самогубством. Це й справді привернуло до неї увагу. Однак критики зійшлися на думці, що роман поганий.

І. С.: Чи може особа автора замістити собою книгу?

М. Є.: Щоб його біографія стала цікавішою за його твори? Ну якщо він авантюрист, колоритна персона, то цілком. Але мене, як читача, така перспектива не тішить. Коли мені подобається, як якийсь письменник пише, я перечитую усе, що він написав. Я буду аналізувати, чому його цікавлять такі теми, які ідеї повторюються, які події історично правдиві, які вигадані. Я буду робити тисячу речей, але біографією зацікавлюся лише в контексті цих досліджень. Мене завжди морально вбиває й дезорієнтує інформація, що мій улюблений автор був гульвісою, псував дівчаток, не платив податки, захоплювався азартними іграми, чи воював не за той бік. Звісно, після теперішньої війни, напевно, на останній пункт я погляну інакше, не зможу його ігнорувати. Проте інколи незнання рятує. Не автора, а мистецтво як таке.

І. С.: Хоча презентували на заході одну книгу, багато розмов крутилося навколо іншого Вашого невиданого шедевру — «Бібліотекарки не виходять заміж» — книги, яка може коштувати Вам роботи. Обидва тексти якось переплітаються?

М. Є.: Ого, цікаве питання! Насправді, версію, що мене за видання цієї повісті можуть звільнити, я озвучую дуже обережно — лише пересвідчившись, що у залі немає нікого з моєї бібліотеки. З одного боку, ця легенда не має якогось конкретного підґрунтя, швидше це моє романтизоване бачення ситуації. Адже я описала багато нюансів з бібліотечної роботи такими, як вони є, при бажанні багато хто може впізнати себе у моїх персонажах. Утім, у кожній бібліотеці працівники можуть впізнавати себе, бо є речі, які не залежать від конкретної установи. З іншого боку, хоча я й не належу до людей, чий девіз «виживуть лише параноїки», проте прецедент на роботі у мене вже був, коли ледь не звільнили. Спроба була жалюгідна, і я й досі не зрозуміла мети, проте елементарне знання законодавства дозволило уникнути цієї участі. Такі речі я сприймаю легко.

По-перше, інколи щось стається погане лише тому, що це єдиний спосіб збити людину з неправильного шляху.

По-друге, я письменник, і мені потрібно переживати певні незнані доти емоції, щоб краще розуміти своїх персонажів. На щастя, мої герої потрапляють у більші біди, аніж я сама. По-третє, інколи просто корисно знати, які рибки плавають в одному з тобою акваріумі.

Повість «Бібліотекарки не виходять заміж» і цикл новел «ЖиттЯ моЄ!» на перший погляд, ніяк не переплітаються. Ну хіба автор у них один, тож є ризик, що ідіостиль певною мірою в обох текстах буде перегукуватися. Проте, якщо звернути увагу, що різниця в часі написання між текстами — чотири роки — помітні інші нюанси. Наприклад, героїні обох текстів приблизно одного віку, проте дівчина зі збірки новел — субтильна й водночас цинічна особа, у постійному пошуку роботи, пошуку себе, сенсу життя. Натомість бібліотекарка — упевнена у собі, своїх силах і можливостях, вона має певні пріоритети, тож не бачить перепон при втіленні своїх планів. У неї одна робота, яку вона любить, але яку не боїться втратити, бо втрати — це не її фобія. Її альтер-его — директор, у той час як у першої героїні їх кільканадцять, і навіть саму себе вона не може вважати однодумцем.

І. С.: І наостанок, розкажіть секрет, як зробити невидані книги відомими та довгоочікуваними?

М. Є.: Боюся, це питання не до мене. Довгоочікуваними книги були для автора — ось цей рецепт, чи то секрет, я точно можу розповісти. Хоча… 21 із 28 новел зі збірки «ЖиттЯ моЄ!» були опубліковані в 11 виданнях. Також я досить часто читала їх на різних заходах, отримала за цей рукопис премію «Смолоскип» і україно-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара. Це робить текст видимим. Хоча це й не сприяло виходу у світ, проте після друку книга легше доходить до читача, бо певна когорта людей знайома з певними новелами і їм цікаво дізнатися інші.

З «Бібліотекарками…», про яких ми уже згадували, історія цікавіша, ця повість і справді стала довгоочікуваною. Оскільки бібліотека займає доволі вагоме місце у моєму житті, я не можу не помічати цікавих моментів, які тут відбуваються, тож з часом у мене з’явився хештег #бібліотечне для відповідних постів у фейсбуці.

Я про таке ніколи не задумувалася, але з часом у моїх бібліотечних постів з’явилися свої прихильники.

Ясна річ, що вони не могли пропустити новину, що мою повість про бібліотекарок врешті найближчим часом видадуть. Також певної слави додало жваве обговорення назви у соцмережах. Досить притомні люди сприйняли її за образу бібліотекарок і почали активно в коментарях доводити, що насправді мають подруг чи знайомих, які належать до цієї професії і все ж спромоглися вийти заміж. Такі закиди були доволі смішними, бо повість навпаки, націлена показати, що бібліотекарки самодостатні й веселі, а не пригноблені й притрушені книжковим пилом. Проте маховик було запущено — невидана книга набула більшої слави, аніж видані.

Розмову вела Ірина Скакун