Ірина Жураковська: «Ми зараз переживаємо становлення нового українського суспільства, кристалізацію власного характеру»

Нещодавно чернівецьке видавництво «Книги-ХХІ» («Видавництво 21») опублікувало роман «По той бік війни», написаний молодою українською письменницею Іриною Жураковською.

Попри те, що авторка мешкає за кордоном, вона люб’язно погодилася поспілкуватися з нами.

Ірино, що для Вас значить бути письменницею?

Бути письменником — це торкатися людських душ. Чіпляти, надихати, змушувати сміятися й плакати разом з улюбленими героями, забуваючи про сон. Але передусім — змушувати разом з героями ставити собі складні запитання. Шукати себе, замислюватися, піддавати сумніву й виходити за звичні рамки. Хороша книга — це та, у якій герої проходять певну трансформацію від зав’язки до фіналу, і разом з ними трансформуються читачі. Кожен по своєму. Бо бути письменником не означає давати відповіді. Це означає лише ставити запитання, даючи можливість читачу самому знайти свої відповіді (які можуть і відрізнятися від моїх).

А ще письменник, як і будь-який творець, це трансформатор реальності. Він вбирає у себе увесь довколишній світ, усі переживання — свої чи чужі, усі почуття — й трансформує їх у нові історії та нові тексти. І ці історії, ці нові герої хочуть жити, просяться назовні, на папір, до читачів. Тож письменнику нічого не залишається, окрім як уважно до них дослухатися й дбайливо записувати.

Я тут пишу «письменник», у чоловічому роді, бо функція та сутність письменника не залежить від статі.

Скажіть, будь ласка, коли Ви зрозуміли, що хочете писати?

Років у шість чи сім. Я завжди любила вигадувати якісь історії та оповідати їх друзям, постійно щось писала «в стіл» чи для відносно вузького кола: вірші, легенди, оповідання. Однак, з одного боку економічна ситуація в країні та батьківські настанови спонукали здобути «нормальну професію» — за фахом я економіст. З іншого — не було впевненості, що мені є що сказати. Я завжди відчувала важливість і силу слів, і завжди обурювалася, коли за гарними словами був поверхневий, банальний, або й хибний зміст. Тож я вирішила, що обов’язково буду писати, але лише тоді, коли буду впевнена, що мені є що сказати.

Ваш роман «По той бік війни», в першу чергу, є романом про кохання. Але фоном для нього є складна і неоднозначна епоха в європейській історії. Чому саме Перша світова?

Я не погоджуюсь, що це роман передусім про кохання. Власне, це скоріше роман про розвінчання юнацького підліткового кохання, що спіткало героїв на самому початку роману. Сама Констанс, головна героїня, згодом піддає сумніву, чи це було кохання і чи так важливі гарні блакитні очі. Набагато важливішою є трансформація героїв, їхній дуже складний пошук передусім себе та свого місця у житті, який у них вийшов дуже різним. А війна — це те тло, ті екстремальні умови, що змушують героїв втратити все, що вони мали на початку роману, перевірити себе на міцність і вибудувати знову з руїн, з нуля.

Окрім того, тема війни для мене завжди була дуже цікавою, страшною і болючою. Це найбільша людська трагедія і найбільше безумство, яке люди творять своїми руками. І найцікавіше й найжахливіше те, що під час будь-якої війни кожна зі сторін переконана: ми — хороші, а вони, вороги — абсолютне зло. Як у Висоцького: «Мы на роли предателей, трусов, лжецов в детских играх своих возводили врагов». Саме тому мені дуже хотілося показати війну очима обох ворогуючих сторін, змусити читача співчувати й вважати «своїми» як французів, так і німців. І саме тому було обрано саме Першу світову та саме Західний фронт: така відстань у просторі й часі дозволить сучасному українському читачу бути неупередженим. Погодьтеся, якби однією зі сторін була Україна, нам було б дуже складно співчувати героям «по той бік війни».

До того ж, для мене Перша світова є набагато цікавішою за Другу, з одного боку тим, що була першою й призвела до надзвичайно важливих змін у повоєнному суспільстві (особливо для жінок), з іншого — своєю неоднозначністю. У Другій світовій досить однозначно є абсолютне зло нацизму та геноцидів, на тлі якого решта зла є хоча б «відносним» злом. У Першій же «добра і зла» не було взагалі. Усі сторони прагнули війни однаково, усі почали війну практично одночасно, усі порушували уже існуючі міжнародні договори (наприклад, щодо використання хімічної зброї, яку було заборонено ще до того, як її вперше використали). Німців зробили винними лише тому, що вони програли, а історію, як відомо, пишуть переможці.

Чи досліджували Ви Першу світову війну під час написання роману «По той бік війни»?

Звичайно! Оскільки за фахом я не є істориком, але дуже не люблю історичних помилок у книжках, мені довелося дуже багато читати й досліджувати. На щастя, у наш час знайти необхідну інформацію досить нескладно, особливо якщо володієш кількома мовами, у моєму випадку це англійська, французька та німецька. Я намагалася не переобтяжувати текст історичними подробицями та датами, але мені було важливо, щоб, наприклад, якщо у такій-то главі згадується літак, то на той момент авіація вже почала використовуватися. Ключові битви згадуються хіба що зі слів героїв, так, як ми б могли обговорювати Іловайськ чи ДАП. Однак усі ці історичні деталі, що надають роману яскравості та реалістичності, не заважають читачу відчути героїв «своїми». Дуже швидко читач взагалі забуває, що мова йде про якихось французів і німців сто років тому.

Не менш важливо, ніж дотриматися історичної точності, для мене було відчути епоху і людей. Зрозуміти їх. Адже у романі окрім, власне, війни, мова йде і про шпиталь, і про тил, і про біженців, і про емігрантів, і про дезертирів, і про жителів нейтральної Швейцарії. Як сказала одна з перших читачок, «цей роман — антологія війни, погляд на неї з усіх можливих боків». Для цього я відвідувала усі можливі виставки та музеї, присвячені тим подіям. Мені дуже пощастило, що на момент початку роботи над романом я жила у Німеччині, а закінчувала його вже живучи у Франції. Тож я, дійсно, мала можливість побачити цю війну очима обох сторін.

Працюючи над текстом, Ви замислюєтесь над тим, хто буде його читачем? Хто бачиться Вам потенційним читачем роману «По той бік війни»?

Замислюватись над цим питанням я почала уже коли роман було написано й постало питання про публікацію та позиціонування книжки. А до того я писала те, що мені самій було б цікаво прочитати. Тобто для себе і таких, як я. Читачами роману можуть бути усі ті, хто любить художню літературу «на подумати», пригоди, історію, психологію тощо. Я не можу виділити певну цільову аудиторію за віком і статтю: роман із задоволенням читають як жінки, так і чоловіки, як підлітки так і люди літнього віку. Мені від самого початку дуже хотілося уникнути гендерних стереотипів, мовляв, якщо автор — жінка, то й роман для жінок і виключно про кохання. Саме тому, перш ніж надсилати роман у редакцію, я попросила кількох знайомих чоловіків його прочитати й потому суттєво переробляла.

Хто ті письменники, що вплинули на Вас як особистість, спонукали до творчості.

Я обожнювала читати з дитинства, і звісно, улюблені автори змінювалися відповідно до віку. На сьогоднішній день, напевне, найбільший вплив на мене справили Гемінґвей, Лев Толстой та особливо Антуан де Сент-Екзюпері, на твори якого в моєму романі, до речі, є чимало алюзій. А з українських письменників — Коцюбинський, Хвильовий та Ліна Костенко.

Як Ви гадаєте, яких письменників потребує сучасний український читач?

Сучасному українському читачеві дуже пощастило: судячи з самого лише Книжкового Арсеналу, зараз українська література переживає розквіт, з’являються нові імена (як от моє), виходять нові шедеври від уже визнаних метрів, перекладається українською світова класика. Тож кожен може вибрати собі щось до серця. Але як на мене, українському суспільству найбільш необхідні письменники, що спонукають з одного боку до людяності й доброти, намагання слухати й розуміти інших (адже під час війни агресія та ненависть стають нормою, від якої потому суспільству доводиться довго лікуватися), а з іншого — до роздумів і зваженості. Ми живемо в час постійних медіа-істерик, фейків, просто роздутих з нічого скандалів. За цим усім дуже важливо іноді відійти на крок й подивитися на все відсторонено, аби не забути в хаосі новин про головне.

Зараз Ви мешкаєте за кордоном. Як Вам там ведеться? Сумуєте за домівкою?

За домівкою, звичайно, сумую, особливо за своєю родиною та друзями. Тому й намагаюся приїжджати кожні кілька місяців. Мені щоразу дуже цікаво слідкувати за змінами в країні і суспільстві, порівнюючи з попереднім приїздом.

Загалом же, я вожу Україну в серці, де б не жила і куди б не мандрувала. Життя склалося так, що починаючи з 20 років, кожні два-три роки я переїжджаю до нової країни. Для мене це передусім надзвичайно важливий досвід, можливість побачити і зрозуміти інших людей та інші погляди на життя, розширювати горизонти й виходити за рамки власних стереотипів. Коли після закінчення бакалаврату я виграла грант на рік навчання у Лозаннському університеті, який з таким теплом згадує головний герой мого роману Бастіан фон Деттен, це стало переломним моментом у моєму житті. Зустріч зі студентами й професорами з усього світу змусила піддати сумніву усі мої попередні переконання і звички, що можна тільки так і ніяк інакше. І з часом прийти до тих же переконань, але уже свідомо, а не тому що всі так роблять. Лише пізнаючи інші культури, можна краще зрозуміти власну.

А ще життя за кордоном звело мене з просто дивовижними українцями, що живуть за межами Батьківщини, але щосили допомагають українцям. За 2014 ми з друзями з Гамбурга вичистили всі запаси кевларових касок та броніків у Бундесвері, передали в Україну десятки тон гуманітарної допомоги, десятки тисяч євро та кілька реанімобілів. Постійно співпрацювали з волонтерами в Україні та інших державах (Великобританія, США, Ізраїль тощо), проводили акції, доносячи правду до німців, влаштовували фотовиставки та просто розказували усім про те, що відбувається.

Під час поїздок Вам більше цікаві місця, в котрі потрапляєте, чи люди, яких зустрічаєте?

Я не відділяю одне від іншого. Цікава архітектура чи історичні пам’ятки — це породження людей, що живуть у певній країні, природа ж у свою чергу чимало вплинула на самих цих людей та їхню культуру. Наприклад, усі гірські народи мають багато спільних рис. Саме тому глави роману «По той бік війни», де дія відбувається у швейцарських Альпах, здаються українцям такими рідними і схожими на Карпати. У них навіть є інструмент, подібний до трембіти — альпенхорн.

Подорожуючи, я найбільше хочу відчути дух міста, села чи й країни, зрозуміти настрій. Саме тому я уникаю популярних туристичних маршрутів і ніколи не подорожую через турагенства чи з групою: у такому випадку ти завжди лишаєшся у своїй країні, хоча й привозиш селфі й магнітики з Ейфелевою вежею. Я люблю відвідувати маленькі містечка, їсти у кафе, де немає меню англійською (бо це ознака, що воно для своїх, а не для туристів), розмовляти з випадковими знайомими. Це особливо важливо, щоб згодом передати ці відчуття читачу. Саме тому я люблю подорожувати або сама, або з найближчими людьми.

Наскільки близькими, на Вашу думку, є українці та інші європейці. Чи багато між нами відмінностей?

Дуже поширена помилка, вважати європейців чимось гомогенним. Попри спільну валюту, митну зону та гармонізоване у деяких сферах законодавство, європейські країни залишаються дуже різними і дуже самобутніми. Тож доцільніше спитати, чи подібні європейці до європейців! Як на мене, українці у цю різноманітну багатогранність вписуються ідеально.

Наприклад, між українцями та французами набагато більше спільного, аніж французами та німцями (які досі одні одних не дуже люблять та посміюються — а я люблю і тих, і інших, і з обох сторін маю чудових друзів). Українців з французами поєднує емоційність, національна гордість, любов до революцій та здатність суспільства розколюватися навпіл з будь-якого питання. Сподіваюся, колись ми від французів навчимося ще й легкості, уміння насолоджуватися життям та дбайливим ставленням до архітектури й зовнішнього вигляду свого міста. А від німців хотілося б навчитися толерантності, миролюбства (як не парадоксально), дбайливого ставлення до екології та порядку. Ви не уявляєте, наскільки легко і приємно почуваєшся за кермом, коли усі довкола дотримуються ПДР! Але цього б і французам з італійцями навчитись не завадило.

Однак і самі українці — нація з одного боку неоднорідна, з іншого — динамічна. Українці сьогодні кардинально відрізняються від українців літа 2013. Ми зараз переживаємо становлення нового українського суспільства, кристалізацію власного характеру. У цій динаміці найбільша наша відмінність від досить усталених та повільних європейців. Сподіваюся, за пару десятиліть уже європейці рівнятимуться на нас.

Чим, окрім написання романів, Ви займаєтесь? Чи є у Вас хобі?

Як ви уже, мабуть, здогадалися, я дуже люблю подорожувати. Зокрема тому, що в дорозі мені добре пишеться і думається. Окрім цього обожнюю велопрогулянки та шотландські танці, якими займаюся уже 12 років. Цей вид танців досить мало відомий в Україні, але в Києві є школа кельтських танців «Лугнасад», єдина в Україні афілійована група Royal Scottish Country Dance Society, де я колись викладала, а зараз викладає моя учениця, що також проходила навчання у Шотландії та отримала сертифікат викладача від RSCDS. А сама я продовжую займатися шотландськими танцями в Парижі та є членом збірної Німеччини на міжнародних змаганнях.

Зараз Ви працюєте над новим романом? Якщо так, про що він?

Мій наступний роман зараз на етапі задуму та підготовки до написання. Як і «По той бік війни», він охоплюватиме значний проміжок часу та значну географію, однак цього разу дія відбуватиметься у наш час та серед героїв будуть зокрема й українці. Не буду розкривати деталей, але на першому місці для мене все одно залишається становлення особистості й пошук себе. Сподіваюся, вийде цікаво, щиро і глибоко — це те завдання, що ставлю сама собі.

Спілкувався Микола Петращук