Юлія-Ванда Мусаковська: «Проза – це важка праця, а вірші з’являються у мене ніби самі собою »

Львів’янка Юлія-Ванда Мусаковська пише поезію, прозу, перекладає зі шведської. Лауреатка літпремій «Смолоскип», Б.-І. Антонича, «Неосфера», «Рукомесло», «Гранослов»  та авторка численних публікацій в літературній періодиці («Київська Русь», «Четвер», «Нова проза», «Українська літературна газета» та ін.), дебютну збірку „На вдих і видих”  Юлія-Ванда видала 2010 року. Зараз готується до друку наступна збірка письменниці – „Маленький Париж і великий кураж”.

–    Юлю, ваша поетична збірка «На видих і на вдих» потрапила у лонгліст конкурсу «Книжка року 2010» від порталу «Буквоїд».  Чи задоволені ви її промо-туром книгарнями України та реакцією читацької аудиторії?

– Побачити свою дебютну збірку у списку «Книги року 2010» від «Буквоїду» було приємною несподіванкою. Власне, так само несподівано я три роки тому потрапила в літературу й не чекала такого швидкого поступу – публікацій у періодиці, літпремій і, згодом, виходу книги. Збірку «На видих і на вдих» я встигла презентувати у трьох містах: Києві та Львові (книгарні «Є») і в Тернополі у «Домі книги». Презентації пройшли успішно, зали були заповнені – у львівській «Є» зібралося понад півсотні людей, з яких більшість я бачила вперше. І – що дуже важливо – слухачі активно ставили питання і я відчувала міцний зворотній зв’язок із аудиторією. Я рідко буваю на публіці, хоча за фахом дуже багато спілкуюся з різними людьми (письменниця працює у сфері зв’язків із громадськістю – ред.), і для мене важливо було налагодити цей контакт. В цілому, отримала великий заряд позитивної енергії від зустрічей із читачами.  Були наміри відвідати з презентацією Схід України – Харків, Дніпропетровськ, Вінницю – проте робота завадила. Темпи такі, що у вихідні хочеться банально відпочити, а на презентації варто приходити сповненим енергії, аби мати, що передати слухачам. Сподіваюся, мені вдасться приїхати з книгою і на Схід.

–    А як щодо рецепції книжки критиками?
– Приємно було почути добрі слова на адресу книги від таких літературознавців, як Дмитро Стус і Людмила Таран, яка написала передмову до збірки. На загал, критики сприйняли книгу доволі позитивно. Звісно, були певні «наїзди»: як от закиди у надмірному естетизмі, нібито нелюбові до верлібрів та засиллі іноземних слів. Але все це  – невід’ємне від мене. Насправді я – дуже прискіплива естетка і перфекціоністка. Крім того, зі мною завжди і всюди музика та ритм – всередині мене ніби стукає метроном. Слухаю багато різноманітної музики – від джазу й етно до симфонічного металу. Звідти, можливо, й відданість римованій поезії. Певний час я мешкала за кордоном – у США та Швеції, багато подорожувала, працюю в англомовному середовищі. Напевно, всі ці фактори вплинули на формування світогляду, мови й авторського стилю. І саме тому моя поезія є такою, як вона є – можливо, трохи еклектичною. Мені подобаються деякі верлібри – такі, в яких дійсно звучить музика – і сама іноді експериментую з неримованою поезією. Можливо, з часом у мене з’явиться більше верлібрів.

–    Як ви ставитеся до такого явища, як «львівська школа поеток», і чи має вона наступниць у поколінні «двотисячників»?
– Як зазначала нещодавно в інтерв’ю Галина Крук, «львівська школа поеток» – це радше стереотип, аніж явище. Об’єднувати у «школу» таких унікальних за творчою манерою авторок, як Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Мар’яна Савка – не зовсім доречно. Те ж стосується і нового покоління – а жіноча поезія на львівських теренах є доволі потужною, з добре поставленими голосами та яскравим стилем: Оксана Васьків, Лора Радченко, Наталка Пасічник, Альбіна Позднякова, Мар’яна Максим’як – всіх важко перелічити.

–    З якими постатями в літературі ви могли би себе асоціювати у сенсі творчої схожості?
– Складно і навряд чи доречно говорити про схожість власного творчого шляху довжиною в три роки із кимось із літературних постатей. Насправді мої перші, примітивні спроби римування були у ранньому дитинстві, а продовжилися у школі. Вдома я була оточена книгами і музикою, цікавилася театром, історією та міфологією – в таких умовах було неможливо не почати писати. Але свідомо і багато пишу з 2007. Так вийшло, що в період, коли більшість молодих авторів зазвичай вступають у літературу, я інтенсивно вчилася і працювала, тому довелося надолужувати. Здається, що за цей час у мені накопичилося дуже багато, бо за останні роки написані кількасот поетичних текстів, десятки оповідань і невеликий роман. Трохи скептично ставлюся до своїх прозових робіт, адже проза – це важка праця, яка вимагає часу і зусиль, в той час як вірші з’являються у мене ніби самі собою. Роман редагувала безліч разів, але й досі не зовсім ним задоволена. Мої давні оповідання вийшли друком у луцькому альманасі «Нова проза», і там же у вересні вийдуть нові.
У поезії мені близькі філософські пошуки Маріанни Кіяновської й Галини Крук, фаталізм Ігоря Римарука, іронічність Тараса Федюка. З російських – емоційна напруга у віршах Анни Ахматової, вишуканість Белли Ахмадуліної та її вміння бачити красу в повсякденному. Ціную можливість читати іноземну поезію в оригіналі – це Емілі Дікінсон, Едґар По, Волт Вітмен, поезія американських «бітників», зі шведської класики – Карін Бойє, Тумас Транстремер, Ґустав Екельоф.

–    Ви перекладаєте зі шведської. З якими труднощами мовного і культурного пластів стикаєтеся під час роботи?

– У мене значний досвід перекладу саме нехудожніх текстів зі шведської. А добірку поезії шведських класиків я спробувала перекласти на прохання Бориса Щавурського для антології світової поезії. Мене завжди вражали заколисуюча мелодика цієї мови, її інтонаційний малюнок та гнучкість. У шведській поезії часто простежується надмірний фаталізм, але її символіка, мелодика та настроєвість ближчі до української, ніж, до прикладу англійська чи американська. Інші нюанси неодмінно прийдуть із досвідом, адже я маю намір продовжувати перекладати шведську поезію. На даний момент працюю над книгою перекладів Тумаса Транстремера – найпотужнішого шведського поета ХХ ст., верлібриста, номінованого на Нобелівську премію з літератури. Робота просувається повільно, бо хочеться зробити все якнайкраще, а в перекладі справді нема меж досконалості. Але я отримую масу задоволення, бо Транстремер – один із моїх улюблених авторів.

–    І наостанок побажання читачам від Юлії-Ванди Мусаковської.
– Завжди залишатися собою – і не боятися робити помилки. Пам’ятати, що світ прекрасний –  і в ньому ще багато нового й невідомого. Отож – не гайте часу…

Спілкувалася Наталка Пасічник