Христо Манолакев: “Ми розуміємо і сприймаємо Тараса Шевченка”

На продовження теми болгарської літератури пропонуємо вам інтерв’ю з доцентом кафедри слов’янської філології КНУ ім. Шевченка, лектором курсів з болгарської літератури й культури Христо Манолакевим, перекладачкою, укладачкою „Болгарсько-українського словника” Оленою Чмир та єдиним перекладачем сучасної болгарської літератури на українську Остапом Сливинським.

– Пане Христо, розкажіть нам про те, як сформувалася сучасна болгарська література.
– Те, що я зараз говоритиму, буде схоже на лекцію (Усміхається). У листопаді 1989-го року в Болгарії відбулися політичні події, що отримали назву «великі зміни». Фактично то був перехід від тоталітаризму до демократичного суспільства. Змінилося політичне й економічне життя, разом із ними змінилася й література. І найхарактернішим для цих «змін» в літературі був вступ молодого покоління, переважна більшість представників якого формувалася в університетських аудиторіях у межах спеціальності «болгарська мова й література». Це покоління ввійшло в усі галузі літератури – як у критику, так і в поезію та прозу. І той факт, що його представники  прийшли з університетських аудиторій, став визначальним для розвитку болгарської літератури останніх двадцяти років – це 90-ті роки ХХ ст. й перше десятиріччя 2000-х. Найхарактернішою була зосередженість на постмодернізмі – це є головна риса всіх літератур, що виходять із тоталітарного суспільства. Постмодернізм у Болгарії мав два вияви: один із них – розуміння сучасного як копії європейського, тоді як другий – це стосувалося переважно поезії – тенденція дорозвинути почате в 60-х роках минулого століття. Тут я маю назвати два імені, які донедавна були заборонені: Константін Павлов і Ніколай Кинчев. Це поети, які в іронічно-пародійному стилі висміювали тоталітарний режим, і через це були усунуті від живого літературного життя. Ці люди сприймалися тодішнім поколінням молодих як «батьки». Відповідно, покоління 80-х сприймало творчість Павлова й Кинчева як свого роду естетичну програму.
– Яким чином покоління болгарських «вісімдесятників» знаходило свого читача?
– Дуже важливо, що молодь мала власні друковані видання. Одним з таких видань була  насамперед газета «Литературен вестник» („Літературна газета”), яку редагував  і продовжує редагувати Едвін Суґарев.
– Скажіть, це було єдине видання, в якому друкувалися молоді поети?
– На початку було багато періодичних видань, однак «Литературен вестник» – єдине, яке, сказати б, «вижило».
– Як мені відомо, на початку 80-х років відбувся злам у поезії, злам, який пов’язують насамперед з іменем Ґеоргі Ґосподинова.
– Справді, у 1996-му році з’явилася цікава поема «Черешня одного народу», де Ґеорґі Ґосподинов переосмислив історичну пам’ять крізь призму постмодернізму. Двома роками пізніше цей самий автор написав книгу під назвою «Природний роман». Це, безперечно, явище в сучасній болгарській літературі, це роман, який найбільше перекладають багатьма іноземними мовами. Українською його перекладає Остап Сливинський. Остап уже опублікував уривки з поезії й із цього роману, він часто буває в редакції «Літературної газети», отже він дуже добре орієнтується в тенденціях сучасної болгарської літератури.
– Про що «Природний роман»?
– Про розпад молодої родини. Про те, як зникають традиційні цінності, що поєднують двох людей. Крім того, роман написано в поетиці колажу, тож читач має докласти значних зусиль, щоби скласти з окремих шматочків мозаїки бодай якусь історію. Однак у цьому й полягає авторська ідея! У тому, що писати про розклад родини можна тільки у вигляді розірваного тексту. До слова, саме «Природний роман» Ґосподинова засвідчив той факт, що постмодерний роман має місце в болгарській літературі. І я, у свою чергу, взявшись викладати курс найновішої болгарської літератури тут, у Київському національному університеті імені Шевченка, звичайно ж, включив його до програми. Це, безперечно, явище.
– Однак повернімося ще на хвильку до 80-х. Ви говорили про злам у поезії, а як відбилися політичні події на прозі? Яким був характер цього зламу?
– Тут варто насамперед говорити про роман Івайла Петрова «Облава на вовків», що виходив протягом 80-х років. Він дуже чесно розкриває ті зміни, що відбулися у житті, у психології та світовідчуття болгарина за роки соціалізму. Йдеться про відрив від землі, втечу від свого, рідного, залишення села, пошук «схованки» в партійних нормах і розпорядженнях, що були, направду, суцільною брехнею, зникнення справжнього в людині під впливом партійних догм, забуття споконвічної Божої премудрості…
– Гаразд, от ми все говоримо про серйозні тексти. А чи пишуть у Болгарії т.зв. «популярну» літературу?
– Так, звісно! Проте аж до 89-го року до такої літератури не ставилися серйозно, більше того, її вважали другорядною. Однак є один автор, який перевернув уявлення болгарських критиків про «популярну літературу». Це Христо Калчев. Свого часу, в 90-х, він написав серію т.зв. «вульгарних романів». Саме Христо Калчев показав, що в літературі є місце й для тих явищ, які «висока» література до того активно обминала.
– Як повелася болгарська література після 2000-го року?
– Найперше, з’явилася болгарська феміністична література, яку представляють Елена Алексієва, Емілія Дворянова, Кристин Димитрова, а також Теодора Димова. Також існує література про «соціальні меншини», себто письменники почали формувати власні канони всередині певних соціальних груп. Крім того, література зацікавилася темами, які досі майже не висвітлювалися. Зокрема, почали писати про національні меншини в Болгарії.
– З приводу літератури секс-меншин. Скажіть, як її сприймає болгарська критика й зокрема читачі? Адже в Україні, пригадую, був грандіозний скандал із приводу виходу антології ґей-лесбійської поезії «120 сторінок Содому».
– Ні, в Болгарії жодного скандалу не було. Вона просто не виходить за межі кола, для якого вона призначена. А «жіночу» літературу читач навіть дуже добре сприймає. Є ще одне ім’я, якого я не можу не згадати. Це Алек Попов, автор двох широко відомих романів «Місія Лондон» і «Чорна коробка». За першим із них було знято один із найбільш касових фільмів. Я його ще не дивився, однак наші студенти, побувавши на практиці в Болгарії, подивилися цю стрічку й були в захваті від неї!
– Як тепер із перекладами болгарської літератури українською й навпаки?
– Олена Чмир: За радянських часів існувала доволі хороша традиція болгарсько-українських перекладів. Скажімо, чотири роки тому в «Основах» вийшла «Антологія болгарської поезії у перекладах Дмитра Павличка», тоді як роком пізніше, наприкінці 2007-го, Спілка болгарських перекладачів підготувала спеціальний випуск часопису «Панорама», присвячений сучасним українським письменникам, до якого увійшли поети й письменники від Ліни Костенко й Павла Загребельного до Юрія й Софії Андруховичів, Юрія Винничука, Сергія Жадана, Оксани Забужко та Юрка Прохаська.
Христо Манолакев: Лекторам і перекладачам болгарської літератури тут легко, оскільки практично вся класика болгарської літератури аж до 89-го року існує в перекладах українською. Болгарську поезію перекладали і Тичина, і Сосюра, і Малишко, у перекладах Оксани Коваль-Костинської виходили болгарські казки. Існувала потужна перекладацька традиція.
Олена Чмир: Я би сказала, що ситуація з перекладами в Болгарії тепер ліпша, ніж в Україні, позаяк у Софійському університеті з’явилася спеціальність «українська мова й література». Існує болгарський переклад «Кобзаря». І ці переклади Шевченка свого часу відіграли неабияку роль у становленні болгарської літератури доби національного відродження!
Христо Манолакев: Справді, постать Кобзаря у добу болгарського відродження сприймалася як постать романтичного співця, революціонера. Тоді як оповідання Марка Вовчка служили взірцем для реалістичної прози. Однак постаттю величною, постаттю, яку ми розуміємо і сприймаємо, є, безперечно, Тарас Шевченко.
– Насамкінець розкажіть, чи є якесь сприяння у справі перекладів з боку обох держав?
– Олена Чмир: Ці зусилля повинні бути передусім на паритетній основі, з обох сторін, ці ґранти мають бути дуже чесними й давати кошти на справді якісні твори. Мені видається, що в Болгарії з цим все-таки ліпші справи, оскільки є читачі, є передплатники, є гонорари… А от у нас, за словами редактора журналу «Всесвіт» Олега Микитенка, сучасна болгарська література практично не представлена.
Христо Манолакев: Вивчення іноземної мови й популяризацію іноземної літератури через переклад можна передати через одну метафору. Нинішня ситуація з болгарсько-українськими взаєминами нагадує мені міст, що стоїть на опорах, стовпах. Однак ми сьогодні зруйнували не лише сам міст, але й опори. Так, стосунки між двома спілками письменників і були цими «стовпами», проте, на жаль, жоден із урядів двох держав не розуміє, якими важливими є «стовпи», і як без них важко побудувати сам міст.

Остап Сливинський, єдиний перекладач сучасної болгарської літератури на українську:
– Почну з того, що в Болгарії таки існує державна програма Міжнарожного фонду культури, спрямована на підтримку видання перекладів болгарської літератури за кордоном, і діє вона досить справно. От у нас нічого такого справді нема. Щоправда, програма ця (треба зважити, що в Болгарії, як і в нас, досить непогано законсервувалася ще соціалістична бюрократія) досить забюрократизована, і це одна з причин, чому вже більше року перекладений і готовий до видання «Природний роман» Ґосподинова досі не вийшов – видавництво просто не встигло підготувати зголошення, яке складається з дуже детальної анкети і маси супровідних документів. Ґосподинов, хоч і досить повільний автор («Природний роман» – це досі єдиний його великий твір, а ще є чотири збірки віршів, дві книги коротких оповідань і п’єса – ось і все), лишається, певно, найвідомішим болгарським письменником у світі, тому натрапити на нього неважко. «Природний роман» – це певною мірою «зразковий» постмодерний текст із обов’язковою іронією, ерудицією і меланхолією. Але водночас це твір живий і зворушливий, попри певне відчуття сконструйованості (головний закид з боку болгарських критиків, особливо так званої «традиційної» орієнтації). Твір про особисту апокаліпсу і неможливість самогубства в обставинах, коли «я» щораз відчутніше позбавлене обличчя, самостійності і волі. Про буденність і слова, про мову, яка втрачає зв’язок із речами. Про самотність.
Текст не був простий для перекладу – Ґосподинов любить гратися словами і значеннями, до того ж один зі смислових шарів роману пов’язаний з дитинством, зі специфічними реаліями соціалістичної Болгарії, які виринають в ностальгійних спогадах, і це вимагає трохи „археологічних” здібностей. Водночас я думаю, що в людей, які пам’ятають радянські «смаколики» – у покоління Ґосподинова, який народжений у 1968-му, і навіть трохи молодших – мала би від цього зарезонувати якась струна.
Що ж до інших авторів, то номером один для мене є Теодора Димова, донька болгарського класика ХХ ст. Димитра Димова й одна з найталановитіших авторок сьогодні. У Болгарії вона добре відома як драматург, але її шедевр – то роман «Матер?» (2005), археологія родинних драм і водночас твір майже міфологічний. Деякі розділи роману вже перекладені, і навіть була публікація в Альманасі міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців, щоправда, сама авторка так і не змогла приїхати. Зате в 2007-му році гостем був Алек Попов – ще один дуже цікавий автор, а якщо дивитися з власне болгарської, а не світової перспективи, то, мабуть, саме він і найпопулярніший. Він жорсткий і іронічний у критиці різноманітних відхилень постсоціалістичного суспільства, тому для нас дуже актуальний.
Інші цікаві сучасні імена – Деян Енев, Еміл Андреєв, Елена Алексієва, Александр Секулов. Але з рецепцією болгарської літератури за кордоном пов’язана проблема, що добре знайома і нам – це неперекладеність класики. Дуже цікавих її сегментів, які за радянських часів у нас не толерувалися, а потім просто нікому не було до них діла – як-от, наприклад, болгарська міжвоєнна експресіоністська проза: Чавдар Мутафов, Светослав Минков; навіть ранній Павел Вежінов у нас невідомий.

Дякуємо пані Олені Чмир за допомогу в перекладі з болгарської та активне сприяння в підготовці цього матеріалу

Розмовляла Ольга Купріян

  • SS.

    >> «Литературен вестник» („Літературна газета”)

    >> в редакції «Літературної газети»

    Відколи це "вестник" перекладається як "газета"?

    >> так званої «традиційної» орієнтації

    може краще «традиційної орієнтації»? (бо ж вони справді представляють певну традицію.)

  • andre

    Ами, вижте речник, дали ще намерите друг превод за дума "газета" освен "вестник".