Юрко Позаяк: «Нецензурна лексика прорвала всі заборони і без мене»

«Слоника замучили кляті москалі…» – це вже практично фольклор, і лише навкололітературні кола ще пам’ятають, що автор цього шедевра – Юрко Позаяк, який із плином років, що минули від піку популярності літоб’єднання «Пропала грамота», чомусь не перетворився на Юрія, не обріс регаліями і не забронзовів на п’єдесталі. Такий самий, як на фотографіях у радянських молодіжних виданнях, – тільки сивини у вусах більше і погляд трішечки сумніший…

– “Пропала грамота” офіційно більше не літоб’єднання?
    Уже 20 років! Власне, як усе вийшло…  Це була середина 80-х, ми знали один одного вже багато років, і якось з’ясувалося, що ми всі пишемо віршики. А коли ці віршики зіставили, виявилося, що і вірші, і їх автори — схожі. Це була неофіційна поезія, поезія без прицілу на публікацію, через це кожен писав вільно, по-міському, по-молодіжному… Нам навіть на гадку не спадало ходити проситися до   Спілки письменників абощо. А Неборак пробив нам у 1988 році виступ   і запропонував  теж за прикладом «Бу-Ба-Бу» створити групу. Віктор Недоступ назвав нас «Пропала грамота». Тоді було кілька таких груп – «Бу-Ба-Бу», потім «Лугосад», потім «Пропала грамота», але це було зовсім не те, що у 20-30 роки ХХ ст., коли групи об’єднувалися з якихось ідеологічних міркувань, боролися одна з одною – у нас були просто стьоб і містифікація. Здається, «Бу-Ба-Бу» повірили в те, що вони – справжня група, але найсмішніше, що літературознавці проковтнули цю наживку і перетворили всі ці групи на цілком серйозний факт історії літератури. Зрештою виявилося, що це гарний маркетинговий трюк (хоча таких слів на той час ми ще не знали): організуєш групу – і тебе більше помічають, більше тягають кудись по фестивалях, більше згадують у різних публікаціях і так далі. Воно спонтанно зіграло – і слава Богу!
– Куди ділися інші члени «Пропалої грамоти» – Семен Либонь і Віктор Недоступ?
– Недоступ зараз працює кореспондентом радіо «Свобода». Щось пописує, щось грає… Він ще в ті часи заснував етно-рок-гурт «Банита Байда». А Семен Либонь років 15 тому поїхав подивитися, як живеться в Англії, і застряг.
– Ще не надивився?
– Та я думаю, що він уже буде закордонний українець… Він досить непогано живе, я його бачив два роки тому: займається водним поло, сальсою, інтенсивно  подорожує по світу і написав дуже гарний роман «Панікоффскі». Взагалі-то коли береш книжку друга, то це страшнувато, бо треба хвалити, а є велика вірогідність (тим більше коли людина переходить з віршів на прозу), що це… як це сказати… по-німецьки це називається «шайсе».
– Лайно.
– Так! Либонь мені надіслав „Панікоффського” ще в електронному варіанті – дивлюсь, а там якісь Розамунда, Леандру… Якийсь серіал латиноамериканський! Я злякався. А потім прочитав і був у захваті – прекрасна книжка, абсолютно оригінальна, у нас вона посіла якісь місця в якомусь рейтингу, але мені все одно образливо, що вона, як гиря в те саме лайно – бульк! – і все, ніякого сліду. Ніякого розголосу не було – власне, як і з більшістю гарних книжок в Україні. Взагалі, Семенів роман мав би стати явищем…
– В Інтернеті ваша біографія обривається березнем 2010 року…
– Буквально два тижні тому я повернувся на роботу в Міністерство закордонних справ.
– До речі, мас-медіа у 2008-му бурхливо коментували ваше призначення керівником Служби підготовки виступів Президента України – мовляв, тепер промови президентові писатиме поет-матірник…
– Мене це дратувало, хоча не настільки, щоб я ночами не спав – треба було це просто пережити, та й усе. Я всю цю шумиху сприймав або як намагання штрикнути Ющенка мною, як шпичкою, або просто як дурню. Тому вирішив не давати інтерв’ю, бо це було б нескромно – ще нічого на новій посаді не зробив, а вже піаришся на повну котушку. Це було б жлобством з мого боку! Я пішов у тінь: ніде не виступав із віршами, займався тільки роботою, тобто поводився правильно (сміється).
– Письменники-пуристи проводили з вами виховну роботу, доводячи, що поет не має права на «низьку» лексику?
– Я знаю, що старше покоління письменників це могло б шокувати, дратувати, ображати, але таких розмов з ними я не мав. Я ж не ліз в офіційну літературу, а писав для себе і своїх друзів – усі сміялися, весело було. Хоча якщо взяти мої тексти, то там насправді матюків практично немає, там розмовна лексика, жаргон… Власне, нецензурна лексика прорвала всі заборони й без мене, тому вже нема про що говорити, справу зроблено.
– Мистецтво і політика в одній людині можуть існувати паралельно?
– Це справа вибору самого літератора. Он Вінграновський… Як тільки на початку 90-х виявилося, що він не лізе у політику, його відразу забули, хоча він стільки зробив для української культури, а значить, і для звільнення України. 20 років незалежності – а нація й досі не знає, якого генія вона мала! Навіть його смерть не сколихнула це болото. Звичайно, це свинство і ганьба нації.
Письменника, що іде чи не йде в політику,  ніхто не може засуджувати. Заважає чи не заважає це письму – теж індивідуально. Інша річ, що наше суспільство очікує від письменників політичної діяльності. І наші письменники саме це успішно й роблять. Скажімо, ті самі Драч і Павличко багато зробили для незалежності України – це факт, який ніхто не може заперечити.
– Як ви гадаєте, чого бракує нашій літературі для того, аби ми всі почали нею пишатися?
– Національної свідомості. Пишатися було чим і сто років тому, і п’ятдесят, і зараз є чим. Але в нас купа комплексів ще з колоніальних часів. У нормальних людей так: нація, навіть якщо вона маленька й не дала жодного генія, але при цьому нормально розвинута, має свою державність, має національну гідність, то вона  пишатиметься своєю літературою і підтримуватиме її. У нас усе трішечки навиворіт. Тож письменники в нас є, література є – а нема такого, як треба було б, запиту з боку суспільства. Проте, зрештою, потроху наростає інтелігенція, формується  якщо не самоповага, то хоч бажання себе поважати. Так що все повинно устаканитися. Ситуація з літературою ненормальна, але й не катастрофічна.
– Ви вважаєте, що література видряпається?
– Ну, якщо Україна видряпається, то й література видряпається… Проте нема національної єдності, бракує елементарного патріотизму – багато читачів наперед знають, що єслі напісано по-укрАінскі, то там нема чого шукати. Тобто цей стереотип щодо української мови залишився ще з колоніальних часів: а, село, до свіданія!
Ну, і вважаю, що за таких умов потрібна державна протекція. У нас весь ринок окуповано російськими виданнями. Подивіться хоча б на Петрівку, там усього два-три українські кіоски, й виглядають вони як кіоски якоїсь мізерної нацменшини або секти.
– На вашу думку, радянська система, коли письменників підгодовували, але періодично кололи на Різдво, – це було краще, ніж тепер, коли вони просто пущені на самоплив?
– Як можна назвати кращою систему, коли йде відстріл і калічення всіх нормальних письменників, а п’ятеро залишається для іконостасу – Рильський, Тичина, Сосюра і т.д.?.. Хоча, звичайно, на старих членів Спілки письменників шкода було дивитися у 90-ті, коли їх покинули напризволяще, видаючи раз на рік 20 гривень якоїсь допомоги…
– Письменник має бути голодним?
– Не зобов’язаний! Когось ситість може зіпсувати – доки голодний і злий, то пише, а потім наївся і заглох. Але був і граф Лев Миколайович Толстой – людина цілком благополучна! За такою логікою письменникові потрібна садиба, кілька сот душ кріпосних, щоб він сидів у холодочку і писав «Войну і мір».
– Як гадаєте, ваші вірші коли-небудь потраплять до шкільних підручників? Особливо «Балада про слоника»!
– «Слоник» мене вже задовбав. У мене всі вірші несерйозні, але це був ще несерйозніший! Коли я видавав книжку, то взагалі сумнівався, чи варто цю фрашку туди ставити. Я не сподівався, що саме він стане чи не найпопулярнішим! Зрештою, чого прикидатися – це мені приємно. Проте я б не рекомендував включати цей текст до шкільної програми, бо мої вірші задумані як напівлегальні, учень повинен їх звідкись сам діставати. Скажімо, моя небога в батьків знайшла мою книжку, ретельно від неї сховану, і це для неї було справжнім відкриттям. А якби їй у школі сказали: «Ти вивчила вірш Юрка Позаяка?» – «Забула!» – «Сідай, два…» – що б це було?

Спілкувалася Атанайя Та