Номінант на премію «Книга року Бі-Бі-Сі» Олександр Есаулов: «Я не впевнений, що якби Достоєвський зараз щось надіслав на конкурс, то його б відзначили!»

Взагалі-то письменник Олександр Есаулов працює технічним директором Інституту підтримки експлуатації АЕС. І все життя обіймав лише дуже солідні посади. Але це чомусь зовсім не робить його пихатим і суворим занудою. Навпаки, Олександр Есаулов – таке джерело позитивної енергії, що ніякій АЕС не снилося!

Цікаво, як ви, етнічний росіянин, стали українським письменником?

– Моя рідна мова – російська. Мій батько був військовим, і ми об’їздили весь Радянський Союз – від Білорусі до Забайкалля. І так сталося, що коли він служив у Луцьку, його переводили до Пермі, а я займався кульовою стрільбою – мав уже перший розряд. Тренер мені сказав, що в Києві є така собі республіканська школа-інтернат спортивного профілю – мовляв, спробуй, може, вступиш, чого тобі їхати туди в тайгу… Я спробував – і вступив! Залишився у Києві й за три роки закінчив цю школу – став кандидатом у майстри спорту, чемпіоном України з кульової стрільби – я небезпечна людина! (Сміється). До речі, в армії служив снайпером, виграв срібну медаль на першості внутрішніх військ України і Молдавії зі стрільби зі снайперської гвинтівки…

У ті часи діти військових звільнялися від вивчення місцевих мов. Адже військовий сьогодні у Казахстані, завтра у Литві – тут будь-яка дитина здуріє… Потім, коли я вже почав писати книжки, то спочатку мене перекладали (у «Зеленому псі»). Так, «Game over» та «Антивірус» було написано російською. Але ж перекласти так, як автор, може тільки сам автор! І я потихеньку почав сам себе перекладати, а свою наразі передостанню книжку, «Переможців не судять», яка стала лауреатом «Коронації слова», написав українською. Щоправда, літературний редактор надавав мені по шиї – ну я ж не носій мови! А проте я зараз перекладаю свою чергову дитячу книжку – у мене є два варіанти: і російський, і український. Я вважаю, що виходить непогано!

– Що вас спонукало писати українською?

По-перше, не знати української мови, живучи в Україні, – це неправильно! По-друге, «Зелений пес» та «Теза» (там готуються до виходу п’ять моїх дитячих детективів) видають книжки виключно українською мовою.

– Як ви ставитеся до книжкових конкурсів – вважаєте, що це потрібно й об’єктивно?

Це два різних питання! У моєму розумінні конкурси потрібні. Це розкрутка письменників. Коли книга входить у короткий список – видавці їх помічають, нові автори можуть якось «засвітитися»… Я ж пам’ятаю, як у 2005 році пробивався сам: узяв свої «Чорнобиль: літопис мертвого міста» та «Game over» і вперше поїхав на Львівський форум видавців. Ходжу по ятках, пропоную – а хто ти такий, питають… По-друге, важливий момент конкурсних призів. Адже не таємниця, що у зв’язку з маленькими тиражами гонорари не те що не окупають зусиль за письменницьку працю – їх узагалі можна не враховувати. Особисто я все беру книжками – мені приносить набагато більше задоволення їх роздаровувати! А книжки пишу виключно для власного задоволення.

А що стосується об’єктивності – тут не я суддя. Це ж не як у стрибках – ось людина розбіглась і стрибнула на 2,24, і проти цього не попреш. Тут радше як у художній гімнастиці: от мені сподобалося, а комусь не сподобалося. Мені здається, що літературні конкурси ніколи об’єктивними не були і бути не можуть! Я не впевнений, що якби Достоєвський зараз щось написав і надіслав на конкурс, то його б відзначили…

– До речі: як це ви, такий серйозний і відповідальний, почали писати для дітей?

По-перше, я хоч і відповідальний, але несерйозний! (Сміється довго і зі знанням справи). Я люблю пожартувати, посміятися, люблю почитати й написати щось веселе. А чому почав займатися дитячою літературою – слово честі, не знаю. Коли вийшла моя перша дитяча книжка, мені було 52 роки. Здавалось би, якого дідька? Напевне, це там (вказує пальцем угору) щось є. Спочатку писав якісь дитячі оповідання… Наприклад, у мене є збірочка «Історії одного під’їзду» – я її ніде не видавав, вона поки що в інтернеті висить – то ось частина оповідань із неї увійшла до перевидання «Game over» (до речі, дуже вдалий переклад, бо оповідання не я перекладав). Просто сталося так, що коли почали робити книжку, то побачили, що у форматі вона має бути більша за обсягом. І тому було вирішено включити ще кілька оповідань. Я вважаю, що вийшло вдало! Оповідки і дорослим подобаються, і дітям.

– На час Чорнобильської аварії ви, проживши у Прип’яті вже шість років, обіймали посаду заступника голови міськвиконкому… Багатющий матеріал – напевне, не на одну книжку вистачило б? Чи більше не повертатиметеся до цього?

Ну, як сказати… В моїй першій книжці, «Чорнобиль: Літопис мертвого міста», я усе, що бачив на власні очі, написав. Ця книжка вийшла у московському видавництві «Європа» маленьким тиражем, її всю розпродали (у мене самого залишилася єдина книжечка), проте двадцять разів пережовувати одне й те саме особисто мені нецікаво. «Господар зони» – це вже художня книжка. «Гіркі води», які теж увійшли до неї, – це якраз суто про Прип’ять і тридцяти кілометрову Зону, про можливість побудови там сховища ядерних відходів з Європи, яку спробував просунути Ющенко на початку свого президентства. Однак, коли Росія приймає такі відходи на переробку та зберігання, то вона має Сибір, де можна що завгодно робити, а у нас Прип’ять за 150 кілометрів від столиці! Україна ж – не Росія… Хоча таке звалище може принести у майбутньому величезну фінансову вигоду: поліпшиться технологія і ці відходи можуть перетворитися на цінну сировину…

І ось у моїй книзі дух міста – такий безтілесний у мене герой, невпокоєна душа міста (буває ж невпокоєна душа людини?) – спільно з учорашнім студентом, звичайно, всіх перемагають. Але до цього ще треба дійти – купа різних пригод…

– Коли ви встигаєте писати?

О, я раніше спав до сьомої – і будильник не будив. Але роки, роки… Буває, що прокидаюся о четвертій ранку – чого вивалюватися? Встав – та й попрацював до шостої. А буває таке, що на роботі «вікно» на півгодинки – теж можна сісти пописати. Ввечері чомусь працювати не можу.

– А як ставляться ваші найближчі родичі до того, що ви письменник?

Ну, це стіна слави! (Сміється). Нормально ставляться. До речі, мій другий роман із «Господаря зони» – «Факультет усезагальної любові» – пов’язаний із родиною. У дружини ж розстріляли діда в 1938-му, і ми одержали дозвіл перефотографувати його справу, знайдену в архіві за запитом моєї нині покійної тещі. Матеріали цієї справи у мене довго бродили, а потім за 24 дні я написав книгу.

Спілкувалася Атанайя Та

  • Зараз Достоєвського б заклеймили “антисемітом”.  На щастя, коли Достоєвський жив, такого квазітерміну ще не існувало 🙂

    • Цікавий

      Але попри це Достоєвський таки був антисемітом, причому кольорованим