Дитяча письменниця ЗІРКА МЕНЗАТЮК: Холодна зброя виклкиає у мене особливий сентимент

Є письменники, які починають творити мало не з пелюшок. За першої можливості, тобто тільки-но навчившись виводити літери, вони хапаються за перо й видають на-гора талановитий літературний твір. А раз почавши, вже ніколи не звертають з обраного шляху. Такою письменницею є Зірка Мензатюк ─ улюблениця багатьох українських дітлахів. З українською упертістю і, за власними ж словами, “слимачими" темпами, вона пише для дітей яскраві й добрі книги.

– Ви працюєте в жанрі казки. Чи потрібна нині казка читачам?
– Казка, загалом дитяча література – це та матриця, з якої значною мірою „віддруковується” завтрашнє суспільство. Казка – це зерно, яке завтра проросте. А посівний матеріал не може стати непотрібним.
– Коли ви почали писати?
– Можу назвати дату точно: це сталося 14 жовтня 1963 року. Я тоді навчалася в другому класі, і того дня нам задали написати переказ оповіданнячка „Ліс восени”. Процес писання захопив мене відразу й безповоротно; накатавши п’ять сторінок про ліс, я негайно почала «сотворяти» інші речі. Була серед них і казка про кицю Мурку і дівчинку Ганну. Ото відтоді й пишу казки, щоправда, зробивши чималу перерву. Я стала літератором значною мірою завдяки таким людям, як моя перша вчителька, буковинські письменники Петро Палій, Василь Місевич, Василь Фольварочний. Тому, пам’ятаючи своє літературне дитинство, повертаю давній борг, працюючи з молоддю, яка пробує писати. Хоча іноді почуваюся таким собі змієм-спокусником, який кличе: ходи сюди, талановита дитинко, ходи в літературу ─ тут не матимеш ані слави, ні грошей, бо те й інше належить усіляким блазням-сердючкам, тут ходитимеш по спонсорах, по видавцях і муках, а житимеш хіба що в телефонній будці…
– Найбільший творчий здобуток на сьогодні?
– Залежить від того, що вважати здобутком, бо відзначене й найулюбленіше – не одне і те ж. А найулюбленіша в мене ─ казка „Дочка Троянди”, яка поки що не вийшла книжкою, хоч написана більш ніж десять років тому. Вона ─ про трагічну долю талановитої дівчинки, яка віддала перевагу успіхові, а не правді, про наш із вами конформізм, врешті, про долю України.
– Коли і як виник задум вашої книжки „Київські казки”?
– До написання „Київських казок” мене підштовхнула поїздка в Париж . Там, милуючись прекрасним містом, весь час ловила себе на тому, що ось про цю вулицю знаю, і про цю читала, і ця назва мені знайома. Мені стало прикро, що Київ такою ж мірою не відображений в літературі, а мав би бути, бо він того вартий. Спершу я писала просто міські казки – про кота, який ходив на котячу виставку, про голубів, які оселилися в нас у редакції „Радянки”. А далі зрозуміла, що Київ може бути не тільки тлом, а й стати головним героєм книжки.
– Чи апробуєте свої книжки на домашніх? Хто морально підтримує, дає поради, хвалить, врешті-решт?
 – Підтримує (матеріально теж) – мій чоловік. Коли мене питають, чи я на творчих хлібах, то відповідаю: на чоловікових. Він також творча людина ─ оперний співак ─ тому дуже добре мене розуміє. На ньому я й апробую свої твори. Зазвичай я читаю йому казку, яку начебто варто ще поправити, але не хочеться. Результат незмінний: не далі як на третьому абзаці я чую розмірене сонне сопіння… Можете не сумніватися, я набираюся такої злості, що правлю або й переписую казку заново.
– А як прийшла до вас інтрига повісті „Таємниця козацької шаблі”?
– Вона народилася з моїх мандрівок із чоловіком і дочкою. Я дуже люблю мандрувати, причому то мають бути „дикі” мандри з наметом, наплічником ─ по місцях, які не затоптали туристи. Казанок на багатті, лисиця, яка вночі цупить нашу ковбасу, проблеми з грозою чи з вітрюганом, що серед ночі зриває намет, – оце мені саме всмак, і, на щастя, моїм рідним також. Спершу я хотіла написати про пригоди з чарівним автомобілем. Але в повісті мав бути мотив, заради якого здійснюється подорож. Цим мотивом стала козацька шабля. Холодна зброя викликає в мене особливий сентимент; часом мені доводилося лікувати невеличкі травми від шаблі ─ після «боїв» чоловіка з „турками” (на оперній сцені, звичайно). Все-таки шабля в чоловічій руці – це промовисто. І красиво.
– А наскільки довго ви працюєте над книжками?
– Я завжди працюю довго, по-слимачому.
– Чи важко довірити свій текст художникові?
– На художників мені щастить. Щоразу, коли виходила нова книжка, я насолоджувалася її оформленням, тим, наскільки органічно відповідають ілюстрації текстові. Мабуть, не тільки художникові треба „відчути” текст, але й авторові „відчути” ілюстрації. Художник – так само творець, він так само ставить на книжці своє прізвище, – то чи має письменник нав’язувати йому свою волю і своє бачення? Думаю, ні.
– Яку роль грає ілюстрація в дитячій книжці?
– Ілюстрація в сприйнятті дитини важить дуже багато, і це спрацьовує не тільки при купівлі книжки. На щастя, Україна має художників світового рівня, в тому числі й у книжковій графіці. Але – якісне ілюстрування відповідно коштує, і з цього починаються проблеми. Мене засмучують, дратують чимало книжок, особливо ті, які, вийшовши російською, з’являються ще й в українському варіанті – частенько вони нагадують вбрання старшого братика, яке мусить доношувати молодший. Як, скажіть, сприймати в українській казці діда в лаптях, бабу в сарафані, немазану ізбу замість хати? Казки – мандрівники, схожі сюжети є і в російському, і в українському фольклорі. Але це не значить, що українська дитина має засвоювати казку в російській „упаковці”.
– Яка ваша думка про сучасну українську літературу?
– Мені вона уявляється такою собі Атлантидою, яка ніяк не вирине з колоніальних труднощів. Її не знають, у неї мізерні тиражі, телебачення її впритул не помічає, реклама їй навіть не сниться, та попри все вона – прекрасна. Дещо таки видається, причому трапляються такі речі, як роман „Між пеклом і раєм” Галини Тарасюк, від колосальної духовної сконденсованості якого аж перехоплює подих, або ж „Планета Диканька” Миколи Босака – була я в тій Диканьці, бачила її. Містечко як містечко, а тут воно раптом справді сягає планетарних обсягів – стільки чару! Твір абсолютно свіжий, нічого схожого в нас досі не було, але майже не помічений критикою, не відзначений жодною з премій. Типова ситуація, – коли й найчудовішим творам ведеться, як бур’янові при дорозі. До речі, саме минає рік української книжки, хоча, я думаю, з таким же успіхом його можна б назвати і роком гарбузів на Марсі.
– Наскільки цікавою є дитяча українська література?
– Я захоплююся творами багатьох сучасних українських письменників, які пишуть для дітей. Це й надзвичайно дотепні, пружні, динамічні повісті Лесі Ворониної, і чудові модерні казки Ігоря Калинця, і глибинно образна поезія Анатолія Качана (от поезія для дітей в наш час чомусь незаслужено ігнорується, а вона ж дітям потрібна), і повісті Володимира Рутківського. А які прекрасні „Українські билини” Валерія Шевчука! До речі, він є й автором глибоких психологічних казок для дітей, його „Панна квітів”, на мою думку, ще належно не оцінена. Українська література для дітей твориться, збагачується, вона розмаїта, сучасна, модерна, вона різна, і це чудово. Вона цікава і для Європи, хоча Європа ще тільки наближається до відкриття України, ми ще для неї – земля невідома.
– Яке ваше ставлення до домінування фантастики серед сучасної літератури для юнацтва? І чого не вистачає на сьогоднішніх книжкових стендах?
– У нас дійсно домінує фантастика, і це не вибір часу, а скоріше, вибір видавців ─ таке, на їхню думку, найкраще продається. А попит видавців породжує пропозицію авторів, їм привабливіше писати те, що відразу піде в друк. От тільки задля чого ми пишемо ─ задля появи власної нової книжки чи задля дитини? Адже на сучасну дитину звалилося безліч проблем; чого варте становище дитини, батьки якої поїхали на заробітки. Чи це не тема для письменника? Нам украй потрібна дитяча психологічна проза, яка б допомагала дитині зрозуміти життя, знайти в ньому своє місце ─ саме її в нас бракує. Нам потрібна пізнавальна література, не тільки перекладна, але й українська, в якій присутня і наша історія, наша культура. Але такі речі писати складніше, їх на голому місці не створиш, потрібно посидіти в архівах, бібліотеках. Зовсім інша справа ─ написати повістинку про яку-небудь вигадану істотку. Читаєш таке – ніби й цікаво, але ж порожняк порожняком… Час дитини дорогий, і не варто збавляти його на пустопорожнє чтиво.
– Що може повернути сучасних підлітків до когорти книголюбів? Хто може це зробити – батьки, школа, держава?
– Ніхто не поверне тієї уваги до книги, яку вона мала до появи конкурентів у вигляді комп’ютера, Інтернету, телевізора. Частиною часу, яким книжка безроздільно володіла раніше, доведеться-таки ділитися, і це вже назавжди. Проте дітям неординарним все ж потрібна „книги морська глибина”, і це теж назавжди. Інша річ, що повага до читання, до знань має заохочуватися, ─ а це вже справа суспільна.