СУПЕРАҐЕНТ ЛЕСЯ ВОРОНИНА: “В ГIДРОПАРКУ Я ВIДБИЛАСЯ ВIД ЗДОРОВЕЗНОГО ЗБОЧЕНЦЯ”

Леся Воронина – журналістка, перекладач, автор дитячих детективів, з 1992 по 2006 роки – редактор дитячого журналу "Соняшник", нині – автор і ведуча передач на Радіо Культура. Один із її героїв – супераґент Гриць Мамай – вже встиг стати улюбленцем дітвори. Вона – захоплюється всім, що пов’язане з Індією аж до вивчення бійцівських прийомів.  А ще, попри страшенну зайнятість, пані Леся встигає спілкуватися із друзями й собакою Сантою та клопотатися на кухні.

 

 

– Пані Лесю, скажіть, Ви – авантюристка?

    Ні, радше романтик. Весь час вигадую якісь казкові сюжети й чекаю від життя чогось цікавого.

– Подейкують, Ви колись захоплювалися східними двобоями. На практиці вдалося скористатися вивченими прийомами?

    Хіба що у роки буремної юності у Гідропарку, коли відбилася від здоровезного збоченця, що підстерігав у кущах сердешних дівчаток, які відійшли на хвильку від гурту друзів. Щоправда, я при цьому так верещала, що невідомо, чого той дядько втік – через майстерно проведений прийом чи в нього просто заклало вуха.

– Таке захоплення детективами… Не мріяли стати міліціонером чи аґентом розвідки?

    Не дай Боже! Я ж писала свого "Супераґента" як жарт, веселу пародію з карколомним сюжетом. Мені хотілося відірвати дітей від усіх тих страшнючих історій з мордобоями й тупими "качками", які гамселять і стріляють один одного. А ще я хотіла разом з читачами погратися у таку собі гру, коли ототожнюєш себе з головними героями – певна річ, позитивними – і відчуваєш у собі сили для того, аби врятувати цілий світ. Але найголовніше для мене – за допомогою карколомного сюжету
привабити маленького читача до українського слова

– Часто жінок-письменниць називають "кимось-там у спідниці". Ким "у спідниці" є Ви?

    Ну, якщо бути точною, то спідницю я ношу дуже рідко. Просто в брюках набагато зручніше. Але я люблю гарні речі, люблю дорогу косметику (здебільшого платонічно), люблю класне взуття на високих підборах. От тільки при щоденних перегонах потрібне спортивне взуття, куртка і гібрид дамської сумочки з наплічником (щоб туди вміщалася пара рукописів, нотатник, а ввечері, після роботи, ще й курячі стегенця, півхлібини, пачка масла і т. п.).

– А чи вистачає у Вас часу на хатнє господарство і чи подобається це вам?

    Це складне діалектичне запитання (сміється). З одного боку, коли приходиш (приповзаєш) додому на напівзігнутих кінцівках і мрієш лише про те, щоб вимкнути телефон і заснути, – хатнє господарство здається тяжкими гирями, що висять на шиї сердешної літераторки. Але, з іншого боку, я страшенно люблю приймати гостей, дуже люблю частувати їх своїми фірмовими салатами, тушкованими кабачками, вином з кульбабок і усілякими творчо-кулінарними дисидентськими стравами. Тому я чекаю того стану, коли вже немає сил стримувати свої кулінарські таланти, скликаю друзів – і ми співаємо-їмо-п’ємо аж до ранку. Це дає сили працювати в шаленому режимі ще місяці, роки, десятиріччя…

– Такий модний фемінізм серед літературної тусівки Вас якось зачепив?

    Я не граюся у цю гру. Пам’ятаю, як у Канаді 10 років тому тамтешні феміністки намагалися залучити мене до свого руху, а я їм силкувалася пояснити, що в пострадянській Україні, де жінки працювали на дорожніх роботах, вкладаючи асфальт тяжезними катками, фемінізм – це повна дурня. Надто добре ми пам’ятаємо фальшиве гасло про чоловічо-жіночу рівність, яка виявлялася в тому, що жінка з ранку до вечора працювала на роботі, а потім з вечора до ранку прала, готувала, прибирала вдома. Згодом я пересвідчилася, що тим жіночкам-активісткам з українських жіночих організацій в Канаді й Америці все ж пощастило запопасти кількох прихильниць феміністичного руху з України. Цілком можливо, що послідовниці світлої ідеї фемінізму свято вірять у ці постулати. Бажаю їм успіхів. Зрештою, під ці проекти завжди щедро видавали гранти…

– За що воює в цьому житті аґент Леся Воронина?

    За справедливість. А ще я дуже хочу, щоб українці врешті відсторонилися від абстрактної любові до УКРАЇНИ і полюбили одне одного. Розумієте, я так часто спостерігала цю абсолютно платонічну любов до рідної, ідеальної, утопічної, романтичної неньки-України… І при тому мої співвітчизники зовсім не сприймали реальних живих українців, котрі ходять поруч з ними вулицями Києва, Львова, Полтави. Ми такі, які ми є. І ми маємо з цим змиритися. Якщо ми не полюбимо себе, нас ніколи не полюблять далекі і близькі сусіди.

– Поява сина якось вплинула на Вашу письменницьку діяльність? Женю можна вважати Вашим першим критиком?

    Поява сина вплинула на все. Навіть писати я почала, коли в мене народився син. Він не хотів спати вночі, тому я годинами розповідала йому гостросюжетні історії. Вони мали бути цікавими – інакші він не хотів слухати. Це тривало місяцями. Думаю, що без Женьки я була б зовсім іншою. І даремно дорослим здається, що вони виховують своїх дітей. Гадаю, що наші діти виховують нас. Взагалі, мені завжди здавалося, що людина найкраща, найчесніша й найщиріша у свої 14-17 років. Ще коли вона не наростила собі захисний панцир. Коли сприймає чуже горе, як своє власне, коли вміє співчувати й радіти чужим здобуткам. Я дуже люблю дітей. Мабуть, через це, попри всі труднощі, мені давала таку насолоду робота в дитячому журналі "Соняшник".

 

– "Соняшник" – це подарунок українській дітлашні чи собі?

    Власне, я вже відповіла на ваше запитання. Сподіваюся, що діти-читачі отримують не меншу радість, коли читають журнал, ніж дорослі, які його роблять.

 

 

 

– Важко бути редактором дитячого журналу в наш час? Які проблеми найчастіше виникають?

    Бути редактором дитячого журналу в наш час – це діагноз. На другий день після Великодня я своїми редакторськоголовними руками складала весь тираж "Соняшника", а потім сама везла його в цех і думала, що все це треба неймовірно любити. Я можу згадати, як ми з Галею Кирпою встромляли в кожний номер рекламу "Тезису", а потім нам повернули весь тираж, я покликала на допомогу вже іншу людину й ми витягували ці листочки в холодному цеху № 3. Бувають і комічні ситуації. Коли ти вкладаєш стільки в цей журнал, намагаєшся, щоб він був чудовий-різнокольоровий, а тобі це іноді не дуже вдається… Це важко, але якби мені не було цікаво… Кожний журнал – живий. Я, наприклад, біжу в друкарню ще до того, як виходить тираж, щоб побачити журнал. Я потім впізнаю таких же редакторів-шаленців із блиском в очах. У мене на радіо є така програма "Журнали, журналики, журнальчики", де намагаюся популяризувати україномовні журнали. Я впізнаю цих редакторів: вони знають кожну літеру в своєму журналі. І мені здається, що ті журнали, які залишилися в Україні, зараз виживають саме завдяки таким редакторам.



– Чому Леся Воронина у своїх інтерв’ю ніколи не говорить про кохання: ніхто не питав чи це таємниця?

    Мій чоловік Євген Гуцало помер 10 років тому. Я дуже його любила. Говорити про це не можу і не хочу.

– А все ж хотілося б знати, як ви познайомилися з Євгеном Гуцалом?

    Знаєте, я абсолютно переконана, що є речі, які належать лише двом людям. А коли особисте життя починають обговорювати перед публікою, як це роблять у модних тепер ток-шоу, мені це здається якимось привселюдним роздяганням, підгляданням у замкову шпарину спальні. І ще – ваша газета зветься "Друг читача", а для розуміння творчості письменника зовсім не потрібно знати подробиці його особистого життя. Повторюю, це моя особиста думка і для мене ця тема закрита. Хоча знаю, що багатьом людям подобається в найдрібніших деталях описувати цілком конкретні інтимні переживання. Нещодавно на семінарі молодих поетів у Національній спілці письменників на сцену вийшла молода поетеса і, пристрасно підвиваючи, продекламувала: "Падаю-падаю-падаю – даю-даю-даю!!!" Ну що ж, ось така поетична декларація. І цілком можливо, що це юне створіння зробить собі блискучу кар’єру, і може, не лише в поезії…

– У Вас багато друзів, які підтримують у важку хвилину й радіють у час успіхів?

    Я дуже люблю своїх друзів. Дві найближчі подруги – ще зі школи. Ще п’ять най-найближчих з університету, ще десять друзів – з моїх численних робіт. До того, як 14 років тому я прийшла працювати в "Соняшник", змінила 10 посад, і з кожної роботи в мене залишалися друзі. Шкода, що тепер, через шалену круговерть – редакція "Соняшника" – радіо "Культура" – прямі ефіри – і так щодня, практично без вихідних, не можу зустрічатися з друзями так часто, як цього хотілося б.


– Із ким із українських письменників могли би піти в розвідку?

    З Ірен Роздобудько.

 

– Звідки така довіра до пані Ірен? Як ви  познайомилися з цією популярною письменницею?

– Познайомилися ми з Ірен вісім років тому. Вона прийшла до мене в редакцію "Соняшника" брати інтерв’ю для дитячої радіопередачі. Ірен тоді працювала кореспондентом на дитячому каналі Українського радіо. Взаємна симпатія виникла миттєво. Нам подобалися одні й ті самі книжки. Як виявилося, і для мене, і для неї з дитинства книжки були чимось особливим, без чого не можна жити. Я чомусь подумала, що така людина, як Ірен, не може не писати, і запитала, чи у неї немає дитячих творів. Через тижні два Ірен, страшенно ніяковіючи, принесла до редакції свою чудову казку – щиру, трохи сумну і дуже цікаву. Це була перша її публікація українською мовою. Потім у "Соняшнику" з’явилися її оповідання для дітей. Це також були дуже оригінальні психологічні розповіді. І при цьому оповідання Роздобудько були неймовірно смішними. Гадаю, в Ірен найголовніша риса – це її щирість, вона за будь-яких обставин залишається сама собою, а найголовнішим у житті для неї є сам процес писання. Вона хвора на писання.

Тепер Роздобудько стала відомою дорослою письменницею. І це перетворення скромної радіожурналістки, яка соромилася показати свої перші прозові спроби, на переможницю конкурсу "Коронація слова" відбулося на моїх очах. А чому б я пішла з Ірен у розвідку? В найважчих життєвих ситуаціях вона зберігає гідність, уміння розуміти іншу людину. А ще з нею дуже весело й цікаво.

 

– Які три бажання довелося б виконати золотій рибці, якби Ви її спіймали?

  Керуючись своїм багатим життєвим досвідом, скажу, що я не вірю в золоту рибку. А вірю я у закон маятника – наскільки він відхилиться в лівий бік, настільки ж гойднеться у правий. Золота рибка – це звичайнісінька провокаторка, адже вона пропонує неймовірні успіхи і при цьому не вимагає натомість нічого – не треба ні працювати, щоб їх досягнути, ні страждати, ні чекати на них з надією, завмираючи й сподіваючись. До речі, на підтвердження того, що за все треба платити, згадайте сумну долю діда й баби, котрі, як дешеві лохи (говорячи мовою гравців у наперсток), розвісили вуха й загадали оті три бажання. Баба геть сказилася від вседозволеності і безкарності, аж врешті зазіхнула на посаду самої золотої рибки, дід, як типовий мазохіст, слухняно терпів бабині садистичні забаганки, а в результаті обоє стареньких, котрі до зустрічі з Рибкою жили тихо-мирно на березі моря, опинилися біля розбитого корита.

А щодо мрій і їх втілення?.. Хочу цілий місяць пожити в дерев’яній хатині у лісових хащах, щоб прокидатися вранці від шуму дощу. Хочу піти в ірпінський ліс свого дитинства, де ростуть сині-сині дзвіночки, а в мілких окопах достигає найсолодша суниця й стежку перебігає заклопотаний їжак. Хочу написати гарну книжку, і робити це спокійно, не відриваючись весь час на дурні побутові справи. Хочу поїхати з сином у далеку мандрівку, ходити вузенькими вуличками середньовічного міста, зазирати у холодні лункі костьоли, кататися на дерев’яному кораблику, а потім пити каву з булочкою в кав’ярні на набережній. І щоб кричали чайки і хапали на льоту скоринки хліба.

 

Розпитувала Марiя Криштопа

  • Іван

    З такою назвою зовсім не очікував, що ця стаття-інтерв’ю виявиться настільки цікавою. Цікава і невідома мені особистість Лесі. Красива мова і майстерність самого інтерв’ю. Дякую, Маріє.