Оксана Забужко: “Орден – це декорейшнс, і не більше”

 Нагородження Оксани Забужко орденом княгині Ольги було несподіванкою для всіх, включно із самою письменницею. З радянських часів ми звикли, що ордени просто так не дають – треба випрошувати, вислужуватися. А тут принципово конфліктна Забужко – і раптом нагорода. Ми не могли втриматися й розпитали в Оксани Стефанівни про її відчуття.

 

 

Розкажіть, будь ласка, як це було?

Почалося все дуже смішно: сиджу вдома, працюю. Дзвінок. Жіночий голос: “Вас нагороджено орденом княгині Ольги третього ступеню”. Я , не встигаю відреагувати, а з трубки текст без перерви: “…вам треба бути завтра о десятій годині ранку на розі Банківської і Лютеранської. Автобуси всіх повезуть на Батурин….”.  Кажу спантеличено: “Я не живу в режимі “сьогодні на сьогодні”, ви б хоч попередили…”. А у відповідь летить: “Так це ж завтра!”

 

Вас просто ніколи не забирали до війська.

Абсолютно справедливо. Я – людина глибоко цивільна. Словом, поклала трубку і полізла в інтернет з’ясовувати, що відбувається і як до цього ставитися.

 

Перша обставина – Батурин. Коли ще туди виберешся, а  інтересно ж! До речі, я тільки там, на місці, довідалася, що рішення про відбудову гетьманської резиденції було, виявляється, ухвалено ще Кучмою в першій каденції. Ну а потім, коли країною правив Медведчук за інструкціями з Кремля, все це унеможливилося, бо для Кремля Мазепа – така сама “червона ганчірка для бика”, як УПА і Голодомор. Якщо пригадуєте, Кучма в Новорічному поздоровленні 2004-го, перелічуючи всіх національних героїв, котрі в нас “на грошах”, Мазепу вже не згадав – я ще тоді це помітила, це був дуже прикметний знак “нового політичного курсу”…

 

А з іншого боку – Злука. Це моє рідне, кровне. В той день  на Софійському майдані під українськими військовими хоругвами булидва моїх діди з двох сторін. Дід по батькові з Волині втік сімнадцятирічним пацаном до УГА і дійшов до Києва. А з маминої сторони – бабусин брат. Він у 1917 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, а потім – присяга УНР, пішов офіцером і не повернувся. Але тоді він ще приходив додому і розповідав про Злуку, про те, який із Петлюри був неперевершений оратор, і ця пам’ять у родині збереглася  Я завжди з хвилюванням дивлюся “Собор на крові”, оті вступні кадри хроніки 1918-го – “Будуть хлопці йти суворочолі /В сіруватих, наче ніч, рядах”… Я знаю, що десь  серед тих “суворочолих хлопців” були Іван Забужко і Яцко Марчишин.

 

Але тут же іще один сюжет вплутався – в Москві саме того тижня вийшло нове, вже третє видання “Польових досліджень” – цього разу некомерційне, “для всіх бібліотек Росії”. І жодного сумніву, що якби я не з’явилася на церемонію, то в Москві путінські газети, які стежили за цією подією куди ревніше, ніж наші ЗМІ, не забарилися б радісно написати, що “Забужко послала Ющенка разом з його Батурином”.. А такої втіхи я їм подарувати, звісно ж, не могла. A la guerre comme a la guerre, пробачте.

 

Словом, ви у кайданах патріотизму поїхали до Батурина…

Ну, в кайданах, не в кайданах, але таки не без почуття своєрідної “військової повинності”. Хоча  й не без цікавості. Я запізнилася на автобус – чесне слово, не винна, була пробка. Але це виявилося не страшно, бо коли дісталися Палацу Розумовських у Батурині, ми там ще півтори години чекали на Президента. Людей багато: Станкович, Іваничук, Горинь, Недашківська, Бурмака, Зінкевич, Любомир Медвідь був, Юрій Щербак, молодший Ступка, Горбулін… Багатьох я не знала, особливо бізнесменів із “меценатського” списку, тих, що на відбудову гроші давали, – їх нагороджували вкупі з митцями Дуже яскраво виглядали і трималися вчотирьох Серебрянська, Сумська, Подкопаєва і Тіна Кароль. А тим часом народ почав хвилюватися – ну добре, чекаємо, але хоч би водички дали, абощо. Хтось із дівчат рознюхав, що через коридорчик за закритими дверима все накрито для фуршету, і ми з цими красунями взяли ті двері штурмом. Це треба було бачити. Столи накриті, а навпроти стіною стоять офіціанти і дивляться  грізно спідлоба. І ніякого руху. Вони, ми і накриті столи між нами.

 

Це як на Помаранчевій революції ОМОН стояв.

Саме так. А Забужко лізе з гвоздиками в дуло:. треба ж навести якийсь контакт! Кажу– вас тут так багато, а ми там від спраги знемагаємо, а ми ж у вас гості… І тут наперед вискакує адміністративного вигляду тьотя, як кажуть, “овочева база”: бюст – дев’ять, на голові, самі розумієте… “А у нас пратакол!” – викрикує люто. Сказати чесно, тут мене паралізувало, бо значення слова “протокол” у цій ситуації для мене загадка. Але дівчата зі свого боку почали щось жебоніти – словом, водички нам випити все-таки дозволили. А Сумська ще й випросила для нас по пиріжку. І нам ця сама цьоця з таким виглядом простягнула тарілку, що Подкопаєва перша не витримала: “Ходім звідси, бо таке враження, наче спину пропікають поглядами”.

 

Ти ба, а на Олімпіаді не боялася…

Я теж не сподівалася на таку сенситивність від спортсменки. Нам потім пояснили, в чому причина такої “класової ненависті”:все недоїдене ці служби (а це місцева, Чернігівська адміністрація старалася) потім додому несуть. Так що ми їх на півдесятка “непротокольних” пиріжків об’їли. Словом, можна написати щось в дусі Марка Твена – “як я отримувала орден”.

 

Повертаюсь до зали,бачу– народ слухняно сидить,чекає, нудиться…. Недашківська каже: “Давайте заспіваємо.” Прекрасно! Розкішно, давайте! Тут же ж і співаки сидять –  Тіна Кароль, Зінкевич. Просимо: задайте  тон! У тому залі вражаюча акустика, про яку кожен співак може тільки мріяти, – з хорами, з голосниками,  невже ж професіоналам не хочеться звук перевірити?  І тут я знов подивувалася – цим разом уже з закомплексованості нашої культурної еліти, яка теж, схоже, “протоколу” боїться. Зінкевич, замість заспівати, виголосив якусь маловрозумливу  патріотичну промову – ніби сама атмосфера офіціозу на людей діє паралізуюче. Бути собою наважилась тільки Бурмака – заспівала а капелла “Чорноморець, матінко, чорноморець”, , і  дійсно класно вийшло, аж морозом під шкіру сипонуло! Ну а після того вже ми з Недашківською вдвох затягли “Ой, чий то кінь стоїть” – і народ почав підтягати, “розморозився” трохи… Одначе того імпровізованого концерту, на який логічно було б сподіватися у, як-не-як, добірному мистецькому гроні в залі гетьманського палацу, так і не вийшло.

 

А вас інструктували? Як то завжди буває – нічого не просити, першою з Президентом не розмовляти…

Ні. Очевидно, розраховували на вихованість.

 

А ритуал, як приймати нагороду, чи чіпляти, чи ні?

Так Президент сам чіпляв. Це ж все по ТБ можна було бачити, жодних секретів тут нема – чіпляє і говорить у цей час до нагороджуваного “не на камеру”. Цілком людяні речі, між іншим, говорив (мені принаймні) –що це для нього велика честь і так далі. Дехто  щось виголошував у відповідь, але багатьох заносило в такий радянсько-сервілістський тон,  що на цьому тлі промовляти вже не випадало. Мене потім чимало читачів питали, навіть на сайт листи слали – чому, мовляв, нічого не сказала?! Я відповідала, що – з почуття пристойності. .

 

Не було шоку після такої церемонії?

Основне відчуття було, щиро кажучи, просто… безпорадність.  Національно-патріотична риторика  на тлі тітки, яка чатує на свої пиріжки… Сумно було.

 

Жалко Андрійовича?

Всіх жалко. А Україну найдужче. У мене цілий час була в свідомості історична вісь “ввімкнута” – і Батурин, і Злука… Згадався такий момент: на День Незалежності 2003 року я вранці ввімкнула телевізор, а там Марчук поруч із Кучмою на трибуні, гімн іжовто-блакитний прапор. І, дивлячись на всі ті вгодовані пики крупним планом, я мимоволі розплакалася. Нестримно. Від кривди – не за себе, а за моїх предків, які за цей прапор і за цей гімн свою кров проливали і по тюрмах сиділи.. Потім подумала, треба ж подзвонити Василеві Куку, привітати – він мене саме тоді консультував по “упівських” розділах “Музею покинутих секретів”, 5 годин ми з ним раз були просиділи… Подзвонила – і, не стримавшись, почала йому, дев’яносточотирилітньому дідові, виливати жалі на “ці морди на трибуні”. А він засміявся, як до дитини: “Морди міняються! Головне, що ми є. Ми – держава. Ми визнані світом. А морди міняються.” І мені враз висохли сльози –од сорому за власну слабодухість: Боженьку, таж він, котрий мене отак, sub speciae aeternitatis, розраджує, сам уже точно не побачить, як “міняються  морди”! І тут летить у трубку фраза, яку я, либонь, довіку пам’ятатиму: “Бережіть здоровля, пані Оксано! Бо такі люди, як ви на здоровля звичайно не зважають і дуже швидко згоряють. Бережіть здоровля.”Неймовірне покоління – нам би хоч дещицю їхньої затятості…

 

І Ви з цим “морди міняються” і приймали нагороду?

Ні, я не мала таких асоціацій.

 

Але зараз вони виникають?

Бо ви по них прийшли. І вам хочеться від мене почути що-небудь “едакоє” на тему “митець і держава” за схемою, успадкованою нами від радянських часів: або митець іде на барикади проти антинародної держави, або він “продався”.  Третього не дано. Це тому, що у нас нема традицій своєї державності, нема, в тому числі й серед митців, відповідної політичної культури, виробленої шкали вартостей і прецедентів -, як  до чого ставитися. Держава асоціюється виключно з  “мордами”, бо інших асоціацій на пам’яті живих поколінь не було.

 

А тимчасом ордени роздає кожна держава, це одна з її прямих функцій (не плутати з державними преміями!). Умберто Еко має Великий хрест Італійської республіки – і нікому не спаде на думку його питати, як він купився і по чому продався. І про Берлусконі він пише те, що був писав і без ордена. Астрід Ліндгрен мала Срібний хрест Шведського королівства, якщо я правильно запам’ятала назву.. Погугліть на дозвіллі по списку провідних європейських письменників – побачите, що всі вони своїми державами “удекоровані”. У Франції орден Почесного легіону – взагалі невід’ємна частина соцстатусу, здається, навіть Уельбек його вже має… Але це старі держави, стара традиція. Орден – це просто нагорода, нічого іншого він не означає, ніяких грошових еквівалентів, пільг, “пайків” тощо із собою не несе. Це всього тільки, в чистому  вигляді, “honeur” – гонор, старою українською.  Реверанс, уклін шани, який моя держава складає мені – її громадянинові. І днями, “апдейтячи” гасло “Oksana Zabuzhko” в “Who is who in European culture” (вони щороку просять оновити інформацію), я з задоволенням вписала свій новоодержаний орден у ту графу, куди він, за європейською шкалою вартостей, і належить, – “decorations”. Саме так – декорейшнс, не більше. 

 

А держава не боїться, що ви збрикнете?

Звідки ви знаєте? Саме це слово я почула потім у кулуарах – що в Президентській адміністрації  боялися, щоб Забужко не “збрикнула”. Теж, видно, за радянською “біполярною” схемою мислили… А“брикати” треба з серйозніших приводів, ніж “decorations”. І, ясна річ, не тоді, коли це на руку чужинцям. 

 

До речі, там-таки в кулуарах я почула й інше – нібито в початковому списку подання на нагороди був і Андрій Курков, але на якомусь із наступних етапів (там у них ціла таємнича ієрархія кабінетів, через які проходить подання!) його скреслили. І дуже шкода, бо, об’єктивно кажучи, він для міжнародного іміджу України робить значно більше, ніж я. Жест цивілізованої держави дати нагороду письменнику – це приємно, але мені особисто ще приємніше було б, якби Курков із цього списку не випав.

 

Ну, і знов-таки, з “фуршетно-кулуарного”, де вже всі розслабилися… Всі ці патріотично вкостюмовані чиновники, розслабившись, почали, до речі, переходити на російську, як у відомому анекдоті – “ну, теперь хоть поговорим по-человечески”… Тоді я почула й суто професійну “похвальбу виконавця” – мовляв, ордєн Ольгі, ето наш дізайн, наші рєбята разрабативалі, правда, красіво? Відкрила, глянула – а воно й справді гарненьке.

 

І колір гламурненький – фіялково-рожевий.

До каменів колір, це ж аметисти. Якби зняти планку, його можна було б навіть носити як кулон.  Мене з ним, між іншим, першою – після Марії Бурмаки – Атена Пашко привітала: вона теж його має. От вам і ще один, забутий нами, смисл слова “орден” – спільнота, громада, братство – чи, в цьому випадку, “посестринство”. Питання тільки, чи встоїться ця традиція в такій слабкій державі, як наша.

Спілкувався Олекса Вертипорох

  • Ігор

    Треба пам'ятати, з якою силою рвалася Забужко до лав радянської компартии. Вірші підлабузницькі писала. Та як увірвалася у партійні лави, аж тут перебудова. Починай усе спочатку. Згадуй тепер про геройських родичів, зривай плани Московії. Ех, знав би пан Кук про це…

    До речі, чи не схожі дві цитати?

    "Бережіть здоровля, пані Оксано! Бо такі люди, як ви на здоровля звичайно не зважають і дуже швидко згоряють. Бережіть здоровля." Неймовірне покоління.

    "Бывало, часто говорю ему: "Ну что, брат Пушкин?" – "Да так, брат, – отвечает, бывало, – так как-то все…" Большой оригинал.

  • Сергей

    Игорь, что за бред?

    Забужко – замечательный писатель: тонкий, глубокий, плотный, наблюдательный.

    Все прочее – совершенно незначимо.

  • Ігор

    Ви що, не відчуваєте фальш усього сказаного нею? Брехня, самозакоханнысть… До чого тут творчысть? Один роман з матюками?

  • КТАТАТ

    Забужко… Панна… Як її не кусай не гризи, а вона – еліта… Проти цього нема аргументів… Оксана прикольна і намагається бути сама собою… Хоча це не завжди їй вдається… А так… Я б хотів з нею…познайомитися і… перекинутися парою слів віч-на-віч…

  • Лиля Брик

    ага, представляю себе "перекидывающегося" словами КТАТА и нервнобольную пани О. не знаете о чем мечтаете! она именно такая как о ней говорят журналисты, которых она не любит, потому что под час они говорят о ней правду.