Павло Гірник: “Я можу покласти квіти до пам’ятника Шевченкові й без Президента”

Цьогоріч лауреатом Шевченківської премії став хмельничанин Павло Гірник – почесну державну нагороду здобула його збірка «Посвітається». Поета називають сучасним Плужником, а сам він говорить, що чується маленьким камінчиком великої скелі на ім’я Тарас та зізнається у щирій любові до Кобзаря. Та й справді – у віршах Павла Гірника виразно відчуваються шевченківські інтонації й мотиви: це теми матері, рідної землі, батьківщини (якими б банальними та затертими вони зараз не здавалися). Коли ми зустрілися з Павлом Гірником напередодні вручення премії, він уже був у піднесеному настрої – очевидно, готувався до урочистої церемонії нагородження. Письменник зазначив, що може говорити про Тараса Григоровича і півгодини, й годину, може напам’ять читати вірші з «Кобзаря». Тому ми відразу вирішили поговорити про саму премію.

– Пане Павле, що для вас значить Шевченківська премія?
– Це велике державне лукавство. Якщо ви даєте премію від держави, якщо Ющенко підписує Указ про нагородження, то напишіть: найбільша Національна премія України. До чого тут Тарас Григорович? А якщо йдеться про Тараса Григоровича, то до чого тут Ющенко, який не письменник, а економіст за освітою. Тобто мене обурює оце поєднання того, що творці, скажімо, проголосували, а треба чекати, поки Ющенко затвердить. А потім Юлія Володимирівна буде видавати гроші. А якщо в бюджеті їх не вистачатиме, то зекономлять за рахунок тих же бабусь, учителів, бідної інтелігенції. Бо з себе вони нічого не знімуть – ні копійки – і не віддадуть від себе. Я вже майже не можу дивитися, як людина виступає по телевізору і говорить, що так стало сутужно, а в нього шатни від Версаче, піджак від Кардена, він одягнений на десять тисяч доларів. І йому сутужно. Вийди в куфайці – і скажи, що, мовляв, мені сутужно. Та бабця в селі не скаржиться. Хіба їй не сутужно?..

 

– Знаю, що ваш батько був письменником – у його хаті гостювали Малишко, Тичина, Сосюра. Певно, в такій атмосфері й пробуджується бажання творити…
– У мене все почалося з відчуття вини… Я чимось провинився перед мамою, яку безкінечно люблю. А це було якраз перед восьмим березня – отже, була якась притичина щось подарувати. А в нас тоді грошей майже не було – я знайшов лише п’ять копійок. Думаю, поїду на Гідропарк, нарву котиків (бо тоді метро коштувало п’ять копійок, а котики – двадцять п’ять). От, думаю, візьму котиків – і попрошу прощення. Ледве впросив білетершу в метро, щоб вона мене пропустила й туди, і назад за п’ять копійок…
Я знайшов дуже гарну вербичку – пішов до неї і по саму шию провалився в дніпровську воду. Але якось вибрався. Тоді виламав не один букет, а два: один – мамі, а другий – білетерші. Сполоскав якось штани, замурзані в багнюці. Іду в тих штанах назад пішки – хвилин п’ятнадцять, і починають штани на мені замерзати. Забігаю в метро – тицяю білетерші букетик, а вона мене в оберемок – завела в якусь комірчину, здерла все мокре, і я там просидів із годину, поки воно просохло.
Прибігаю додому, дзвоню в двері. А мама цілий день удома, й мене нема із самого ранку – пропала дитина, пішла невідомо куди. Відкриває мама двері, а я стою змерзлий, але з котиками. Мама мені тоді: «А бодай би ти пропав із твоїми котиками!». І то з такою любов’ю вона заговорила, що я зрозумів – вона мене прощає. Кидає ті котики, бо вони вже непотрібні, й починає мене відігрівати. А тоді я дивлюся – мій букет там, де місце вінику. Мама знову сердита, але плаче від щастя, що я живий… І я вирішив написати.
…Римувати – це не талант, це здатність. Римувати можна навчити й мавпу. А я добре вчився в школі і знав, як це робиться. Тому сів – із відчуттям, що треба щось написати, – і написав…

 

– Слава, яка тепер на вас накотилася, – це легко чи важко?
– Немає ніякої слави – є величезна відповідальність… Є випробування вогнем, водою й мідними трубами. Мідні труби – це слава. Це найважче випробування, бо слава – це спокуса. Слава Богу, що воно на мене звалилося, коли мені було вже за п’ятдесят, коли прийшла мудрість. Хоча до премії мене наче й не було, не було взагалі, мої книжки не продавалися…
…Завтра мені треба йти, бо всі фінішні номінанти зобов’язані йти з Президентом покладати квіти до пам’ятника Шевченку. Що я – без Президента не можу покласти, чи на день раніше, чи на день пізніше? Я ж пережив часи, коли 22 травня було тим «проклятим» днем. Коли студентові казали: якщо ми тебе побачимо за п’ять кілометрів від пам’ятника Шевченкові, вважай, що ти не студент…
…От сьогодні мені б треба лягти в лікарню. Але щоб лягти, я маю отримати той грошовий еквівалент. Мушу їхати туди нездоровий. Чому існує така система? Що, не можна вислати поштою чи ще якось? Так ні – треба йти самому кланятись, дякувати, казати, що я недостойний і буду єщьо лучше.
Я нікому нічого не винен. Я Богу душу винен, а не вам. Але – «ти повинен». Ось завтра я повинен піти туди, післязавтра туди, післяпіслязавтра ще кудись…

 

–  На вашу думку, талант має якийсь грошовий еквівалент?
–  Я вибачаюсь, але поезія – це свобода. Це ж не гроші, які я маю отримати. Як правило, всі, хто в мене беруть інтерв’ю, закінчують тим, що питають, куди я подіну свій грошовий еквівалент. А я їм кажу: ця книга – справа моїх тридцяти років. От поділіть цю суму по місяцях тридцяти років. І що б я заробив? Приблизно виходить менше ста гривень у місяць. Я розумію, як до цього ставиться держава: ми тобі дали. Але це ж не зарплата. Це шматочок тебе вкрали, шматочок мене, шматочок усіх. І я ще маю дякувати. В мене це не від того, що я гордий. Я пробував бути іншим, але в мене не виходить. Якось було так, що моя друга книжка мала виходити і зависла. Вона була поставлена в план, а поки до збірки дійшло, то я її майже всю переписав. І Петро Осадчук, який писав передмову, каже: «Ну, Павло, хоч якесь добре слово скажи про комсомол, про партію». Ви ж знаєте, що в радянські часи до збірки мав бути такий собі «паровоз». І я чесно пробував, але в мене нічого не виходило…
…У такому ж інтерв’ю питали набагато вищого від мене письменника Григора Тютюнника про те, в чому загадка його таланту. Він, бідний, усю ніч думав, в чому загадка його таланту. Бо то дурне питання. А він же й сам не знає, в чому загадка. Йому поставили питання, на яке немає відповіді. І Тютюнник на ранок написав: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові». Але він цю фразу писав добу, цю відповідь на ідіотське питання. Про це можна питати інших письменників, які при краватках, бо саме їм треба задавати традиційні питання…


Біографічна довідка

Павло Гірник
Народився 30 квітня 1956 року в Хмельницькому.
Закінчив Київський педагогічний інститут (1979) та Вищі літературні курси в Москві (1989).
Автор поетичних збірок «Спрага» (1983), «Летіли гуси» (1988), «Се я, причинний» (1994), «Китайка» (1994), «По війні» (2000), «Коник на снігу» (2003), «Посвітається» (2008).
Член НСПУ та АУП.
Лауреат літературних премій імені Андрія Малишка, Павла Усенка та Павла Тичини, Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

 

Спілкувалася Марта Василів

  • Анонімний

    Так трапилося, що до рук ручку і папір я взяла за п’ятдесят. На мою голову обрушилася лавина інформації, котру я мабуть виношувала усі попередні роки. Я невміло складала рими, занотовувала спогади, – я творила. Спасибі, у моїх починаннях підтримав і допоміг поет-пісняр із Волині Володимир В’ячеславович Місюра. Результатом такої праці нещодавно із друку вийшла моя перша збірка оповідань «Бабусина оповідка», у котрій я торкнулася питання голодомору. Незабаром у видавництві «Сучасний письменник» з’явиться наступна дитяча збірочка оповідань «Курчата на сонці», редактор В. Коломієць.

    А тепер конкретно до теми. Кобзар для мене, а в його обличчі Тарас Шевченко, це світоч української літератури, його твори актуальні, злободенні і сьогодні. Тому я щоразу повертаюся до його пророчих віршів.

    А ще, я не згідна із поглядом Павла Гірника, щодо ролі Президента у підписанні Указу про нагородження. Адже Указ підписував не Ющенко, не письменник, не економіст, а Президент країни, котра іменується Україною. Я розумію, пан Гірник шанована і відома багатьом читачам людина, котра зробила величезний внесок у розвиток і піднесення насамперед України. Проте є Президент країни, котрого ми повинні поважати і не переходити на особистості. Заздалегідь прошу вибачення – це лише моя власна думка. Особисто Павлу Гірнику бажаю міцного здоров’я і здійснення творчих задумів.

    Я не прагну ні визнання ні слави, у моєму віці це немає значення, я скромно пишу і намагаюся доносити свої творіння до читача.