НАТАЛКА та ОЛЕКСАНДР ШЕВЧЕНКИ: кава і бурхлива уява плюс пиво і фільми жахів

Нарешті в Україні з’явився свій Стівен Кінг у цих двох особах. Це – письменницьке подружжя Наталки та Олександра Шевченків, котрі добряче-таки налякали читачів своїм першим спільним романом “Бранці мороку”. Вони писали й раніше, але кожен окремо. А поєднала їх “Коронація слова” 2003 року, на якій Наталка отримала диплом за роман “Містичний вальс”, а Сашко – за “Глибинку”. Сьогодні письменники стверджують, що надалі збираються писати тільки разом. Отож, як пишеться в тандемі, звідки брати натхнення і які творчі плани в подружжя Шевченків – читайте далі.


– Як сталося, що ви почали писати разом?

Сашко: Логічно. Ми вирішили: а чому б не спробувати такий експеримент? З першого розділу пішло гладенько, ми вклалися в призначений термін. Тому я задоволений. Плануємо писати й надалі вдвох, до того ж готуємо відразу два романи. Поки плануємо писати тільки в тандемі. Не обіцяю взагалі, чи писатимемо окремо.
Наталка: Пам’ятаю, як Сашко прийшов і сказав, що хоче написати роман, де чоловік і дружина мешкатимуть у будинку з привидами. Я кажу: «Класна ідея!» Ми почали це обговорювати. Оскільки оповідь мала вестися від чоловіка і дружини, то ми почали писати роман удвох. Я писала за дружину, а Сашко, відповідно, за чоловіка. Деколи мінялися місцями.
– Коли люди пишуть удвох, то, зазвичай, у них виникають протиріччя…
С.: Спочатку ми узгоджуємо план: що мають робити герої, що вони чинитимуть протягом розділу, а потім пишемо – це тісна співпраця, суперечок майже не виникає.
Н.: Протиріччя, що виникають, не можна назвати суперечками. Буває, що Сашко каже: «Наталю, ця героїня не може так чинити, так казати, це їй не притаманно, бо вона має інший характер». На що я кажу: «Чекай, можливо, в таких обставинах вона саме так і буде діяти!» Але ми це спокійно обговорюємо. Я – досить запальна людина, проте намагаюся уникати суперечок, сварок. Якщо Сашкові щось не подобається, він вміє вивести бесіду у спокійне русло.
– А можна сказати, що чиєсь слово є вирішальним?
С.: Гадаю, що все-таки вирішальним є моє слово. Бо я потім вичитую наші твори, лаштую під один стиль. Щоб не було «вище-нижче», не відчувалося виразно, хто де писав.
Н.: Так, Сашко – гарний стиліст, особливо це помітно саме тоді, коли пишуть дві різні людини. Дуже важливо, аби такий текст виглядав, як написаний шматками, відірваними й не поєднаними один із одним уривками. Саме цим і займається Сашко, що в нього дуже добре виходить. Я завжди до нього дослухаюся.
– А звідки берете натхнення? Знаю, що в подружжі Дяченків Марина відповідає за книжки, а Сергій за вартісні фільми – як джерело ідей. У вас інакше?
С.: У нас практично те саме. Я маю велику колекцію DVD, а Наталка – бібліотеку. Ми обмінюємося думками стосовно вартих уваги творів. Можна сказати, що в нас спільні шляхи походження ідей.
Н.: Але ми не надихаємось якимись конкретними ідеями. Радше замислами, на кшталт: що може статися з подружжям, яке мешкатиме в будинку з привидами? Яка історія може народитися в цьому руслі? Що на них очікуватиме?
– Це стосовно фільмів. А книжки – ви ж не читаєте їх разом?
Н.: Паралельно, звичайно, ні. Буває, я купую в подарунок Маккаммона, Кінга, інших авторів – те, що любить Сашко. Буває, читаючи книжку, я не витримую і починаю вголос цитувати фрагменти, що мене вразили. Виходить певна взаємодія на користь нашим спільним творам.
– А є якийсь письменник, якого би ви бажали наслідувати?
Н.: У мене, швидше, не улюблені письменники, а улюблені книжки різних письменників. Якщо ж добирати найулюбленіших, то тут лідер – О’Генрі, я його обожнюю за любов до людей. Він бачив людей, як і Кінг, наскрізь, але при цьому їх любив – це парадокс. Справді, О’Генрі дуже любив маленьких людей попри всі їх вади, попри всі їх недоліки. Я обожнюю його стиль і парадоксальні закінчення.
С.: Із авторів – Кінг. Я з нього починав, з його «Туману», і досі зберігаю йому вірність. Люблю Діна Кунца, Роберта Маккаммона, Едгара По. Я полюбляю і класиків, і сучасників.
– Знаю, що основна професія у вас – не письменництво…
Н.: На жаль, в Україні неможливо заробити на життя виключно письменництвом, якщо в тебе немає звучного імені, або ж ти не настільки плідний письменник, як Кокотюха (той може написати книгу за місяць). Якщо ти не маєш достатньої відомості й фантастичної працездатності, ти не можеш цим собі заробити не життя. Я би дуже хотіла писати, писати що завгодно: вірші, романи, сценарії – я би навчилася. Я би мріяла заробляти на життя тільки цим. Але навіть за «Бранців» нам дуже круто заплатили – а я це кажу без іронії – дві тисячі гривень. І це нормальний аванс для автора. Проте на дві тисячі за півроку навіть одному не вдасться протягнути. Тож я мушу працювати бухгалтером, а Сашко – дизайнером. Він теж просто само спить і бачить, як полишить поїздки до офісу, посиденьки там і буде писати, малювати, робити спецефекти для фільмів. Він пише прекрасну музику, але цей набір талантів усе одно не допомагає йому заробляти на життя виключно творчістю. Ми мусимо працювати окремо від писання.
– А якби була можливість покинули працю, не пов’язану із письменництвом?..

Н.: Я би займалася виключно письменництвом. Я бухгалтер, але цифри не люблю. Втім, свою роботу роблю добре – взагалі, стараюся робити добре все, за що беруся. Моя освіта – гібрид економічної і філологічної, спеціальність називається “Книгознавство і організація книжкової торгівлі”. Але коли я отримала диплом, він нічого не був вартий, бо всі книгарні поголовно закривалися, а Петрівки як такої ще не було. Працювати за фахом я не мала змоги, тому пішла в магазин продавцем, потім стала касиром, касиром-бухгалтером. Закінчила бухгалтерські курси і зараз працюю на цій посаді.
С.: Я працюю за фахом. Вивчив комп’ютер, став професійним дизайнером. Але все одно робота відволікає від творчості – важко суміщати. Доводиться або поєднувати півдня на півдня, або чекати вихідних.
– Власні книжки ілюструєте?
С.: Коли ми видавалися в «Норі-Друк», я ілюстрував свої й Наталчині книжки.
Н.: А до останньої спільної книжки «Бранці мороку» ми запропонували власний варіант обкладинки, проте видавці (харківське «Фоліо») не погодилися.
– А звідки берете ідеї?
С.: У мене допінг стандартний: пиво і фільми жахів. Це в сукупності породжує цікаві ідеї.
Н.: У мене кава і моя бурхлива уява. Вона мені заважає в житті, але для творчості це непогано. Ідеї самі звідкись приходять, зазвичай ззовні… Але варто пам’ятати: письменникам властиво мати метеликів у голові, з цього все й починається…
– У школі «метелики» не заважали?
Н.: У школі з метеликами були свої стосунки. Наприклад, за один урок літератури я встигала написати два твори – один для себе, а другий для тих, хто бажає списати. А от на уроці математики, доки були синуси й котангенси, я писала вірші. Так зазвичай замріювалася, що не чула вчительки. За це постійно отримувала – вчителька коментувала: «Снова замечталась о небесных кренделях».
С.: У мене в школі все навпаки відбувалося, і тільки після її закінчення зміг я займатися творчістю. Школа для мене була мертвим періодом: я нічого не писав, не малював, атмосфера була гнітючою, і я був радий, що її закінчив. Коли вже став студентом Канівського училища культури, почав малювати й писати, поєднуючи те й інше.
– А відчуваєте якийсь магічний зв’язок, коли пишете разом? Чи історії, які пишете, потім вас не переслідують?
С.: Ми сподіваємося, що історія з «Бранців Мороку» з нами не станеться. Ми від супротивного пишемо, намагаємося виписати те, чого боїмося.
Н.: Хоча купити будинок – це справді наша мрія… Щодо особливого зв’язку – він є на рівні почуттів. Не знаю, чи могли би ми писати однаково, знаходячись у різних кімнатах. В мене, певно, виходило би більш романтично, а в Сашка ближче до горору.
– А в прикмети вірите?
С.: Віримо, але не в усі, в чорну кішку, наприклад, – ні. Я дуже люблю котів, не вірю, що хоч один із них може принести нещастя.
Н.: У мене єдина прикмета – намагаюся уникати людей із порожніми відрами. А на розсипану сіль та кішок не витрачаю своєї уваги.
– Чи присутня містика у вашому житті?
С.: Були деякі речі, що кудись зникали зненацька, а потім знаходилися.
Н.: У містику вірю – коли б не вірила, не змогла би писати якісь містичні речі. Я не вірю у провалля в часі, але вірю, що є щось понад нами. В мене було кілька таких моментів. Людина, яка вірить у містику, не обов’язково забобонна, бо світ є набагато більшим і ширшим.
– А ваша зустріч, певно, теж мала містичний відтінок?
С.: Можливо, так і було, хоча я взагалі не дуже вірю в збіги, закономірності. Проте цілком можливо, що наша зустріч була містичним задумом.
Н.: Вперше ми зустрілися на «Коронації слова» у 2003 році. Я пам’ятаю Сашка ще з першого нагородження, він отримав диплом за «Глибинку», а я за «Містичний вальс». Обидва твори мають відтінок містики, хоча це різному виявилося. Коли Сашко вийшов на сцену, вбраний у чорне, він здався мені дуже сердитим. Друга наша зустріч відбулася на презентації уже виданих книжок. Пам’ятаю, як я взяла читати «Глибинку» – відірватися не могла до ранку. Потім ми почали листуватися, спілкуватися…
– Прізвище Шевченко вам допомагає?
С.: Нейтрально. Є якась гордість, що я також письменник. Але поки що якоїсь допомоги, матеріальної чи іншої, не було. Родинних зв’язків не досліджував, можливо, мені  це полестило б.
– А є якийсь митець, з яким би ви хотіли зустрітися?
С.: Я би хотів із вдячністю потиснути руку Стівену Кінгу: він підняв жанр горору з бульварного до високо психологічного.
Н.: Я би хотіла зустрітися з О’Генрі – він багато страждав, але скільки любові приніс у цей світ! А якщо виходити з меркантильних міркувань, я би хотіла зустрітися із продюсером, який дав би грошей на екранізацію «Бранців Мороку». В нас є режисер, сценарист, є всі умови – бракує тільки грошей.
– Місто, в якому мешкаєте, допомагає вам?
С.: Зараз Київ зіпсувався, став абсолютно не таким, яким я його знав раніше. Раніше я брав із нього образи, а тепер – ні.
Н.: Згодна із Сашком. Я люблю Київ, яким він був. А ті зміни, що відбуваються зараз, вганяють мене в паніку: закриті книгарні, незрозумілі новобудови. Сашко порівняв безкінечні крани із марсіанськими триногами – це вдале поєднання: дивишся на них, як на якийсь позаземний ландшафт. Немовби прибульці понабудовували високих монстрів, що стоять порожні через високу вартість, – у них ніхто не живе, але ті, хто будував, гроші відмили. От зараз дивлюся на білборди, де написана порівняльна вартість проїзду метро. Мріяла би побачити таку «рекламу»: вартість запуску «Шатла» в космос – стільки-то; вартість запуску “Космосу” в космос – дорівнює ціні референдуму щодо недовіри меру. Я би мріяла побачити такий плакат, щоби люди зрозуміли, наскільки дешево скинути із себе це… В письменників же немає жодних перспектив, хіба що повигравати всі премії вкупі з Шевченківською і купити хатку подалі від Києва.
– Про що ваш новий роман?
С.:
Ми працюємо одразу над двома романами. Перший – для конкурсу «Коронація слова», це роман жахів із гоголівськими мотивами. Другий – поліцейський трилер про маніяка-психопата; дія твору відбувається у Львові. За сюжетом, там кояться жорстокі вбивства. Цей роман має наліт містики.
– Маючи досвід роботи в тандемі й окремо, чому надаєте перевагу?
С.: Легше працювати разом, немає авторських «затиків», коли автор не може зсунутися з місця.
Н.: Переваги праці вдвох очевидні, не просто ж так у народі говорять: одна голова – добре, дві голови – краще. Мені подобається питати поради в Сашка. У таких творчих суперечках народжується істина.
– А з якою парою творців можете себе порівняти?

С.: Хотілося би мати власний стиль. А якщо порівнювати, то, можливо, із тандемом Кінга та його дружини – вона сама пише книги, бере участь у екранізаціях.
Н.: Можливо, із Анн і Сержем Голонами. Серж був істориком, а Анн – письменницею. Проте ми маємо притаманне всім письменницьким парам, і, сподіваюся, щось виключно своє.

  • TallMan

    Молодці.