Книги, в яких шукали майбутнє

Навіть в умовах царської цензури початку ХХ століття дослідники констатували запит українців на якісні видання.

Стан української книжки на початку XX століття, на перший погляд, здається відомим і, в цілому, зрозумілим. Однак при ближчому розгляді з’ясовується, що у нас до цього часу немає навіть вичерпних бібліографічних і статистичних даних про україномовну книжку тих років для формулювання неупереджених і неспростовних висновків. Тому з особливою вдячністю звертаємося до започаткованого з 1898 року В.М. Доманицьким на сторінках часопису «Київська старовина» бібліографічно-статистичного обліку україномовної книжки, який дозволяє підвести бодай попередні загальні підсумки українського передреволюційного книговидання й розглянути його тематично-цільовий і жанровий асортимент.

Завдяки цьому сьогодні маємо загальну картину українського книговидання за 1906—1913 роки: 1906 р. — 116 видань, 1907 р. — 120, 1908 р. — 220, 1909 р. — 192, 1910 р. — 196, 1911 р. — 259, 1912 р. — 228, 1913 р. — 232. Тобто 1563 видання за вісім років або в середньому 195 книжок щорічно.

Які висновки можна було зробити з цих даних? Хто знав жахливий стан української книжки у минулому (як і позаминулому) столітті, міг констатувати очевидне збільшення українського книгодрукування. Адже у XIX ст. чимало років було без жодної української книжки. Не випадково молодий М. Грушевський, ознайомившись з «Бібліографічним покажчиком нової української літератури (1798—1883 рр.)» М. Комарова і побачивши, що й у рік його народження (1866) не було жодної української книжки, «дав собі … «Ганнібалову присягу»: своєю працею нагородити сей прорив…».

Однак, для тих, хто пам’ятав визначні здобутки рукописної книжки Київської Русі (Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, Реймське Євангеліє), перші друковані кириличні видання Швайпольта Фіоля (1491 р.), видавничі досягнення друкарні Києво-Печерської лаври початкового періоду (до згубного «возз’єднання»), 195 українських книжок середньорічно на початку XX ст. (тобто через чотири з половиною століття після винаходу європейського книгодрукування) не могли викликати великого ентузіазму.

Це усвідомлював й розробник цих даних В. Доманицький, зазначаючи в огляді літератури за 1906 рік: «Безперечно, що українська література чимало поступилася наперед в році 1906-му, коли порівняти з попередніми роками, але коли взяти на увагу, що літературний здобуток минулого року — це здобуток цілого 25-міліонного народу, то тішитися добрими наслідками не доводиться».

Втім, не слід забувати, що мова йде про українські книжки, які впродовж декількох століть намагалися назавжди припрасувати асфальтним катком «для совершенного согласия», «дабы никакой разни и особого наречия во оных не было», як вимагав ще перший російський імператор Петро I. Однак, попри всі перешкоди, вони поодинокими стебельцями пробивалися через кам’яні нашарування, а на початку XX ст. почали проростати вже сотнями.

Тому наведені дані мають безумовну пізнавальну цінність. Особливо якщо розшифрувати їх не тільки кількісний, а й якісний зміст. Адже після небаченого погрому царизмом української мови і книги у другій половині XIX ст. (Валуєвський циркуляр, Емський указ) українці раділи будь-якій книжці, видрукуваній рідною мовою, не дуже прискіпуючися до її змісту, цільового призначення та поліграфічного виконання. Бо сам факт її видання означав для них хоч невеличкий спротив суцільній русифікації української людності.

 

Однак із посиленням національно-визвольної боротьби вимоги до якості української книги, природно, посилювалися. Тому невипадково перші реєстратори-дослідники українських видань В. Доманицький та його послідовники намагалися зафіксувати не лише їхній кількісний, а й якісний склад: яким галузям вони присвячені, на кого розраховані, наскільки доступно написані, де, ким і як видані, який їхній наклад, тобто потенціал розповсюдження, тощо.

Вже в перших бібліографічних оглядах В. Доманицький звертає на це пильну увагу. Так, подаючи огляд українських видань за 1900 рік, він зауважує: «…не мало серед вказаного нами матеріалу можна знайти зайвого баласту, але в цілому, якщо захочемо порівняти у якісному відношенні (та і в кількісному!) видання 1900 і 1901 рр. з виданнями кожного з попередніх років останньої чверті століття, — безперечно перевага залишиться на боці цих двох останніх».

Аналізуючи далі україномовні видання за кордоном, він пише: «Українська література за межами Росії (Галичина, Буковина, Угорщина, Американська Русь) розвивала, як і раніше, досить інтенсивну діяльність, наслідком чого і з’явилася велика порівняно кількість цінних наукових і художніх значних і дрібних видань, які можуть зробити честь будь-якій європейській літературі». Насамкінець В. Доманицький зазначає, що результати культурної, науково-просвітницької діяльності української громади минулого року за кордоном засвідчують «природну потребу українського народу, поступово наближаючись, стати на одному рівні із суспільствами найбільш просвічених європейських земель».

Про потребу в якісній українській книжці писав і майбутній академік С. Єфремов в «Огляді українських видань 1902 року»: «У порівнянні з попередніми роками 1902 рік помітний і в кількісному, і в якісному відношеннях: про нього, у крайньому разі, не можна сказати… як про будь-який з представників нещасної пам’яті другої половини 1880-х і початку 1890-х років, коли вся літературна продукція українською мовою в Росії обмежувалася десятком охлялих брошурок».

Тому, продовжував він далі, «звітний рік … підкреслив ту тенденцію, яка виступає в останні роки все ясніше, виявляючись у намаганні видавати справжні солідні книги, а не одні лише брошури: число таких книг помітно збільшилось і вже в змозі дати достатній матеріал для читання». Адже, підкреслює автор, «в кожній українській книжці, перш за все, шукаєш ознак того майбутнього, яке чекаєш з таким нетерпінням і яке єдине тільки може вивести нашу літературу на справжній шлях».

Систематичний розгляд україномовної книжкової продукції за її змістом у загальноукраїнському масштабі В. Доманицький розпочав з бібліографічно-статистичного огляду «Українська література в 1906 році». Всю книжкову продукцію він групує за наступними тематико-цільовими підрозділами: 1) археологія і історія; 2) історія літератури і мови; 3) критика, публіцистика, філософія, право та економіка; 4) популярні видання; 5) белетристика; 6) поезія; 7) драматичні твори; 8 ) інформаційні видання.

Дещо уточнив і розширив систематичні розділи В. Доманицький в огляді літератури за 1908 рік, які в основному зберігалися в подальших публікаціях. Завдяки цьому є можливість уперше подати статистичні дані про тематичний, цільовий та жанровий склад української книжки між Першою російською революцією і Першою світовою війною (1908—1913 рр.).

При цьому слід мати на увазі, що наведені дані не є вичерпними. Адже самі укладачі вказували на пропуски українських видань, яких припускалася «Книжная летопись». Вже в огляді за останній квартал 1909 р. В. Доманицький попереджав: «Отже нехай панове бібліографи мають на увазі, що на офіційну «Книжную летопись» покладатися неможна, а треба її самим завжди контролювати».

Не слід також забувати про тодішню постійно діючу репресивну цензурну машину, результатом чого були повідомлення типу «изъято», «изъяты из продажи», «истреблено» і т.п. Наприклад, в огляді української літератури за перший квартал 1911 р. З. Шевченко повідомляв: «Чимало українських книжок, виданих за чверть року, було арештовано, але з декотрих вже знято конфіскату; остаються ж під арештом такі видання: Кобзарь Т. Шевченка, виданий «Благотв(орительным) О(бщест)вом изд(ания). Общепол(езных). Кн(иг)» в 1907, 1908 і В. Яковенком 1910 і 1911 рр., Грінченко Б. Як жив український народ (коротка історія України) і «Тогочасне й наше» Христі Алчевської. Автора останньої книжки позивають по ст. 51 і п.6 ст.129 уголовного уложенія».

Незважаючи на вказані особливості, наведені цифри в цілому відображають стан українського книговидання у післяреволюційне і передвоєнне шестиріччя, хоча мова йде лише про книжкову продукцію, яку вдалося провести через тенета царської цензури. Адже тодішній міністр внутрішніх справ і голова уряду Російської імперії П. Столипін вважав будь-яку українську культурно-просвітницьку діяльність, у тому числі й видавничу, «крайне нежелательной».

Слід звернути увагу на те, що 45% видань (603 видання) і 39% їхнього накладу (1 598 255 примірників) складають різні жанри художньої літератури. Це підтверджує той загальновизнаний факт, що художня література була для українського народу не лише «мистецтвом слова», а й його «підручником життя», надійним порадником і втіхою. Оскільки, як писав І.Я. Франко, «в південноруській літературі… духовне життя нації з одвічних часів відображалось паралельно в словесності (усній традиції міфологічній і поетичній) і писемності… Одна з найхарактерніших рис південноруської літератури — паралельність і близькість цих двох течій». Невипадково «Кобзар» Т.Г. Шевченка був у дореволюційний час нерідко не лише замінником «Букваря» і «Читанки», а й своєрідною життєвою «Біблією» для українців. Це засвідчує й книжкова статистика: у 1905—1916 рр. (роки фактичної заборони Шевченка) було здійснено 21 видання його творів.

Заслуговує на увагу ще одна особливість видання української дореволюційної художньої літератури. Мова йде про альманахи і збірники, які були невід’ємною складовою частиною літературного процесу в Україні і відігравали важливу роль у розвитку української дореволюційної літератури на всіх етапах її розвитку.

В окремі періоди історії альманахи та збірники були єдиними представниками української літератури, оскільки інших видів видань (з відомих причин) майже не було. Не будучи журналами, але за структурою і принципом формування нагадуючи їх, вони заміняли українську періодичну пресу, проти якої особливо завзято боровся царський уряд. Вони мали велике значення як у початковий період розвитку української дореволюційної літератури, так і на її завершальному етапі.

На початку XX ст. альманахи і збірники були важливою складовою українського книговидання. Тому саме вони складали його основну частину. Витоки їх сягають виданого 1831 року Харківським університетом «Украинского альманаха» і підготовленого студентами Львівської духовної семінарії М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем («Руська трійця») західноукраїнського літературно-фольклорного збірника «Русалка Дністровая» (1837 р.).

У 1901—1916 рр. вийшла низка альманахів і збірників, які мали широкий громадський розголос. Це, зокрема, збірник «На вічну пам’ять Котляревському» (1904. 510 с.), три альманахи 1905 р. (!): упорядкований І. Липою і виданий в Одесі український альманах «Багаття», підготовлений М. Коцюбинським і М. Чернявським альманах «З потоку життя» (Херсон), видрукуваний видатним українським книговидавцем С. Кульженком збірник «Розвага: Український декламатор» (519 с.), упорядкований Б. Грінченком «Збірник поезії й прози для читання і декламації», «Досвітні огні» (1906 р., перевиданий у 1908 і 1914 рр.), поетична антологія «Українська муза» (1908 р.), упорядкований і виданий в Одесі М. Комаровим «Вінок Т.Г. Шевченку із віршів українських, галицьких, російських, білоруських та польських поетів» (1912 р.) та ін.

І ще одне: про місце і згубний вплив так званої лубочної літератури. В україномовних виданнях вона складає лише 6% усіх видань (83 видання). Однак її наклад (тобто потенційна поширеність) займає п’яту частину (21%) накладу всіх українських книжок.

І справа не тільки й не стільки у невисокому смаку деяких авторів та книговидавців. А в тому, що видання і розповсюдження цієї «літератури» було свідомо продуманою імперською політикою для подальшої примітивізації (дебілізації) українського (як і решти «інородців») народу. Не випадково наприкінці XIX — на початку XX ст. на український ринок хлинула злива російськомовної лубочної літератури від книжкових «комерсантів» на зразок: «Невеста-убийца или От венца в кандалы» або «Магический секрет всех заставлять в себя влюбляться».

Не обминула ця пошесть і україномовні видання. Тому укладачі-дослідники українських дореволюційних книжок ретельно відслідковували це явище і привертали увагу громадськості до його рецидивів (на кшталт: Безшлях Т. (Пущанській Крывый) Не любо не слухай, брехать не мишай: Фантазія югового руського народу — Одеса, 1911. — 48 с. — 40000 (!) прим.).

Крім короткої характеристики видань художньої літератури, варто зупинитися на деяких основних тематичних підрозділах виданих книжок. Перш за все, сільськогосподарської літератури, так важливої для України, тодішньої, як говорили, «житниці Європи». Незважаючи на невелику кількість україномовних видань сільськогосподарської літератури (у 1912—1913 рр. — 37 видань загальним накладом 137,6 тис. примірників), вони охоплювали основні галузі сільськогосподарського виробництва. Характерною особливістю цієї літератури початку XX ст. була пропаганда всіляких селянських об’єднань, їхньої економічної і культурно-освітньої діяльності, які, на думку її авторів, мали допомогти селянину подолати господарські труднощі і злидні.

Цікава реакція на цю тенденцію представників владних структур. Так, київський губернатор у звіті за 1908 рік, зокрема, писав: «У розумінні підйому економічних сил населення, особливо з огляду на селянське безземелля в губернії, мають вирішальну роль відіграти кооперативні установи. Приймаючи, однак, до уваги, що протидержавні елементи легко можуть скористатися кооперативним рухом у своїх цілях, урядова влада, не ставлячи перешкод цьому природному виходу зі скрутного економічного стану населення, повинна, однак, мати за ним найпильніший нагляд».

Заслуговують на увагу деякі з основних аспектів цільового призначення українських книжкових видань, зокрема випуск наукової літератури. Розвиток українського наукового книговидання йшов у тісному контексті з національно-визвольною боротьбою українського народу і намаганням прогресивних вчених використати досягнення науки на користь трудящих мас, показати перспективу їхньої активної участі у розбудові нового життя.

Варто нагадати, що у розвитку української науки початку минулого століття брали участь такі видатні учені, як: математики В. Левицький, Г. Вороний, біохімік В. Вернадський, мікробіолог М. Гамалія, епідеміолог Д. Заболотний, філологи, етнографи і фольклористи В. Перетц, М. Сумцов, П. Житецький, В. Гнатюк, Ф. Вовк, Ф. Колесса, мовознавець А. Кримський, економіст К. Воблий, археолог В. Хвойка, історики А. Єфименко, Д. Багалій, В. Іконников та ін. В галузі філології активно працювали І. Франко і Б. Грінченко. На жаль, більшість праць українських вчених видавалася не українською мовою і зараховувалась не в актив українського народу.

Видання навчально-педагогічної літератури пов’язано, перш за все, з боротьбою прогресивної української інтелігенції за організацію української школи та реорганізацію самої системи народної освіти на демократичних засадах. Основна увага приділялася характеристиці підручників для початкової та середньої школи і літературних збірників для читання та методичних посібників для вчителів. На тлі невисокого в цілому рівня навчальної літератури особливо виділялися «Українська граматика до науки читання й писання» (1907 р.) Б. Грінченка, «Програма шкільних рукоместв (ремесел)» (1910 р.) А. Вержбицького, «Рідне слово» (1912 р.) та «Граматика української мови» (1914 р.) І. Нечуя-Левицького, які належать до кращих зразків навчальної літератури дореволюційного періоду.

Як бачимо, незважаючи на вкрай несприятливі умови, українська книжка мала досить широкий діапазон свого тематично-цільового й жанрового розмаїття. Однак не було серед нього соціально-політичної літератури з найзлободеннішої для українства проблеми: як, врешті-решт, позбутися колоніальної залежності і вийти на дорогу самостійного життя.

Головна «заслуга» у відсутності такої літератури належала, зрозуміло, царській владі та її невсипущій цензурі. Однак і серед провідників української нації не було єдності в головному: до незалежності йти шляхом подальшої просвітницької роботи чи готувати українське суспільство до революційної боротьби?

Микола НИЗОВИЙ, Харків.

Газета День