“Квартирне питання” у Загірній комуні







З епохою активного впровадження політики партії в культуру в далеких 1920-х роках в Україні розпочалося масове вирощування літературних кадрів у казані сталінської «дружби народів». Для того, щоби згодом стати «інженерами людських душ», а також «прорабами перестройки», наступникам теперішньої спілчанської комуни довелося чимало попрацювати на благо соціалістичного майбуття. Відтак, одним із засобів «приручення» письменників, що тулилися під ту злиденну «пореволюційну» пору по численних комуналках і гуртожитках, стало спорудження для них у Харкові справжнього житлово-кооперативного раю, яким вважався для решти міщанського люду Будинок письменників «Слово».

 

Цей легендарний будинок, без якого неможливо уявити літературну історію Харкова – першої столиці Радянської України, – почали споруджувати на околиці міста ще у 1928 році за проектом архітектора М. Дашкевича. Заселятися ощасливленими діячами культури п’ятиповерхова будівля почала в грудні 1930-го, для чого вулицю Барачну перейменували на Червоних письменників (нині вул. Культури). Зведений будинок був у вигляді літери «П» («Письменницький»), хоч квадратно-конструктивістська літера «С» («Слово») більше пасує до подальшої долі його мешканців («Смерть»). Загалом у тодішньому столичному Харкові з’являлося чимало профспілкових будинків – «Залізничник», «Металіст», «Швейник», «Медик» – але стягнення докупи саме письменників мало для влади вирішальне значення. Адже в такий спосіб а ля «життя комуною» легше було контролювати строкатий прошарок будівничих нового ладу, що радісно розташувався в елітному письменницькому вулику на 68 квартир. До того ж, лише мешканцям Будинку «Слово», крім окремих квартир з обов’язковою прислугою, безперебійного опалення і навіть солярію на горищі, належало мати обов’язковий (і рідкісний на той час) телефон, що полегшувало контроль письменників органами НКВС.

 

Таким чином, як бачимо, статус літературної праці в УРСР потроху змінювався, а самі радянські літератори ставали членами своєрідної суспільної касти, будучи пов’язані з колегами не лише професійними інтересами, але також місцем проживання і способом життя. Слід зауважити, що спочатку нове письменницьке панство в Будинку «Слово» жило дружньо й на широку радянську ногу. Мисливське полювання з собаками в Хвильового, Куліша й Любченка, закордонні поїздки авангардиста Майка Йогансена, творчі запої Володимира Сосюри, сварки в родині футуриста Михайля Семенка – усе це віталося й підтримувалося начальством, оскільки в такий «обивательський» спосіб легко було керувати творчими душами безбожного письменницького колективу. Життя-буття літературного Олімпу в Будинку «Слово» було розділене на п’ять похмурих під’їздів, у першому з яких мешкали, наприклад, М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, Ю. Яновський, І. Сенченко, Г. Епік, Ю. Яновський, А. Панів. У другому – І. Дніпровський, В. Підмогильний, О. Вишня, С. Пилипенко, у третьому – М. Куліш, А. Любченко, П. Панч, О. Слісаренко, М. Яловий, у четвертому – М. Семенко, у п’ятому – В. Сосюра, В. Вражливий, В. Поліщук, А. Крушельницький та багато інших.

 

Крім булгаковського «квартирного питання», особливих зусиль для переробки звичайних письмаків з «революційним» минулим на будівничих Загірної комуни (чи пак на справжніх радянських письменників) не знадобилося. Влада лише трохи підправила генетичну схильність «нового панства» до кастового розподілу, але наразі вже не (як у вірші-передбаченні С. Гординського) на «дроворубів і вівчарів», що прийшли на зміну українській шляхті, а на співців нового ладу, себто на вищезгаданих «інженерів людських душ», які активно впроваджували комунізм у мистецтво. Зрештою, весь літературний процес 1920–30-х рр. являв собою організований рух, кожен з елементів якого – від футуристів і до «попутників» – визначався не вектором літературної еволюції, а соціальним напрямком. Тогочасний режим волів мати під собою всю «профспілкову» літературу без винятку, змушуючи її орієнтуватися не на власні творчі задачі, а виключно на панівну ідеологію. Тому «соціальні фактори» неабияк впливали на літературний процес в Україні, відповідно, через зміну соціального статусу письменника, його стосунків із суспільством і державою, способів заробітку і публічного існування тощо. Від самісінького «революційного» початку влада тримала нову письменницьку інтелігенцію на короткому налигачі соціальних пільг, і саме цей «прошарок», який, до речі, значився у списках КСУ (Комісія співпраці з ученими), а також інші елітні організації радянських інтелектуалів (спілки композиторів, архітекторів та ін.) отримав 1932-го року спецобслуговування, близьке до норм співробітників центральних партійних установ. У такий спосіб влада фактично підтверджувала статус Спілки письменників як ідеологічної філії карально-виправного апарату держави, чим це добровільне товариство сексотів-графоманів, по суті, залишалося донедавна. Тож від згаданого 1932-го року Літфонд і Художній фонд забезпечували своїх членів курортними путівками, пропонували записуватися в житлові та дачні кооперативи тощо.

 

На жаль, свято вірячи в непорушність свого письменницького раю, а також прагнучи будь-що втриматися на хвилі соціального успіху, талановито-сановиті мешканці Будинку «Слово» іноді передавали літературній куті партійного меду, вислужуючись перед владою. Так, на першому з політичних процесів над Спілкою визволення України (СВУ) і Спілкою української молоді (СУМ), який розпочався в 1929-му році у Києві, а завершився в Харкові 1930-го року, громадськими обвинувачами виступили Микола Куліш та Олесь Слісаренко, а в пресі «ганебну роботу зрадників» та інших «буржуазно-глитайських елементів» затято таврували Микола Хвильовий, Григорій Епік і Микола Яловий. Незабаром усі вони самі потрапили в страшну круговерть репресій, оскільки в листопаді – грудні 1934-го року «чорний ворон» забрав із письменницького будинку Олексу Слісаренка, Ґео Шкурупія, Євгена Плужника, Миколу Любченка, Григорія Епіка, Андрія Паніва, Миколу Куліша, Валер’яна Підмогильного, Василя Штанька, Григорія Стрільця, Антіна і Тараса Крушельницьких, Дмитра Левчука. Усього ж спорожніло 40 із 63 квартир Будинку «Слово». Символічна літера «С» у назві й формі будівлі набувала все більш практичного, чи пак «смертельного» сенсу.

 

Із часом «державна» політика змінилася, і вже нова хвиля репресій в Україні 1937 – 1938 рр. якісно відрізнялася від усіх попередніх. Так, у 1932-го році було розпущено всі «національні» літературні організації, а 1934-го року утворилась єдина Спілка радянських письменників. У 1936-му році вийшла постанова про викладання вітчизняної історії і закрилась Комуністична академія. У 1937-му запроваджено обов’язковий переклад літератур народів СРСР російською, а 1938-го року – обов’язкове викладання російської мови у всіх національних школах. Адже відтепер для Сталіна найбільш небезпечними були не знищені «попутники», а новопостала «національна» номенклатура, котра необачно уявила себе новим панством у своїх малоросійських хуторцях-республіках. Саме вона стала черговим об’єктом уваги всесоюзного начальства.

Ігор Бондар-Терещенко