Химерник Мамай

Хто не знає козака Мамая? Отого самозаглибленого воїна-бандуриста, що сидить, підібгавши ноги по-козацьки, а поряд – вірний кінь, зброя, люлька та інші козацькі атрибути. Його зображали не лише на папері й полотні, а передовсім на стінах, дверях, віконницях селянських хат, а ще – на скринях, кахлях і деколи навіть на вуликах. Здебільшого – в XVII-XVIII столітті, але подекуди – навіть до початку ХХ-го. На щастя, чимало Мамаїв збереглося й до наших днів.

 

Останнім часом надто часто цього козака-Мамая називають душею народу, його символом та оберегом. Але ж який він неоднозначний, химерний той символ, скільки він містить нез’ясованих питань, якщо придивитися до нього пильніше… 


 

Походження наймення

 

Почнемо з того, що суперечливим є питання про походження самого імені цього народного символу, яке “на слух” – явно не слов’янського походження. Існує декілька версій.

 

Як пише дослідниця козаків-мамаїв Тетяна Марченко, узагальнюючи надбання своїх попередників, можливо, ця назва пішла від невеличкої річки “Мамай-Сурки”, що протікала в околицях Запорізької Січі. А ще “мамаями” в давнину називали кам’яних баб на курганах. Також в українській мові є вираз “піти/поїхати на мамая”, тобто податися на удачу, що, ймовірно, може означати зв’язок з ризикованою гайдамацькою справою. За однією дослідницькою версією, цей вираз міг “успадкуватись” ще з часів боротьби з золотоординським ханом Мамаєм в XIV столітті, тим, що зазнав поразки від війська князя Дмитра Донського. Але, на мою думку, дивним видається перебирання імені колишнього ворога для найменування узагальненого звитяжного образу. Я би розглядала того золотоординського Мамая лише як тезку Мамая-бандуриста і не більше.

 

Іще одна версія походження цього імені, яку висуває дослідник А. Сокальський, полягає в тому, що гайдамака Мамай насправді існував (і дослідник мав на те архівні докази), і спочатку малювались зображення саме цієї конкретної особи. З часом же вони перетворились на збірний образ козака-гайдамаки. Інший “мамаєзнавець” Станіслав Бушак взагалі каже про існування цілої низки конкретних історичних постатей, що носили це ім’я  якраз в XVII-XVIII ст. – якраз у період найбільшого поширення цього мальованого образу (їх він нараховує мінімум п’ятеро). А письменник П. Куліш вважав, що назву “Мамай” козакові дали поляки, для яких він був жорстоким розбійником. Тобто ім’я перетворилося на синонім слова “гайдамака” взагалі. На користь цього може свідчити й те, що ці козацькі картини прозвані “мамаями” більшою мірою в усній традиції. Написи на них далеко не завжди кажуть “Козак Мамай” чи “Мамай – славний козак”, зокрема, зустрічаються і такі, як “Козак-бандурист”, нерідко на цих підписах козак називає себе Іваном, Хомою, Велегурою тощо. 

 

Не менш суперечливим є походження сюжету твору. Так, за однією версією (Д. Щербаківського) композиційна основа картини є прямим запозиченням з близькосхідно-мусульманського, найімовірніше, перського мистецтва (там зображення статичного воїна, що сидить з підібраними ногами й грає на струнному інструменті, зустрічається на посуді, мініатюрах, тканині тощо). У той же час дослідник К. Костенко писав про високі мистецькі якості “мамаїв”, порівнюючи колорит цих творів із шедеврами венеціанської школи живопису доби класичного Ренесансу. І нарешті видатний дослідник Платон Білецький висунув гіпотезу про центральноазійське, буддистське походження образу. На його думку, композиційну схему “мамаїв” занесли в Україну ще в ХІІІ ст. уйгури, які в складі монгольських орд Чингіз-хана вдерлися на землі Київської Русі. Однак подібність деталей не свідчить про те, що первісний варіант “козака Мамая” було скопійовано з якогось давньоуйгурського чи буддистського зображення. Хіба ця подібність є доказом того, що спільні умови життя викликають появу схожих мотивів ув образотворчому мистецтві.

 

Між тим дехто з дослідників основою Мамаєвого зображення вважає навіть трунний козацький портрет. Тобто портрет, який ішов з козаком у могилу разом із його чаркою, люлькою тощо (ці предмети зазвичай бачимо на картинах).  

 

Усно-фольклорні стосунки

 

Свого часу зображення козака Мамая було присутнє в багатьох хатах, йому віддавали пошанівок, вважаючи ностальгічним образом втраченої слави й волі, оберегом помешкання тощо. Він справді був популярним – і не лише серед простого люду, але й серед більш заможної верстви. Але якщо Мамай – це узагальнений і поширений образ козака, тоді чому ж про нього не згадується в усній народній творчості? Чому про нього не співають кобзарі, не переповідає народ?  Чому в народній творчості серед легендаризованих історичних осіб (приміром, Максим Залізняк) чи збірних фольклорних образів (той же козак Голота), Мамая нема? Ні в думах, ні в історичних чи інших піснях, ні в переказах чи прислів’ях. Певна невідповідність? Навряд. Скидається на те, що наш козак не потребує окремих епічних втілень, адже є епічно “самодостатнім”. Себто на таких самих малюнках здебільшого внизу, під зображенням або на ньому – на згортках, намальованих на картинах, дуже часто міститься так званий вірш-дума. Таку назву йому дав відомий фольклорист Степан Мишанич. Він вважає, що такий напис відбиває один із напрямів  репертуару кобзарів тієї доби, а саме, гумористично-сатиричний. Взагалі, написи можуть варіюватися від зовсім коротких: «Я козак Мамай, мене не займай», або: “Сидить козак у кобзу грає, що замислить, то все має”, – до розлогих, наприклад:

 

«А що ти на мене дивишся? Хіба не відгадаєш, відкіль родом і як звуть – нічичирк не знаєш. У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як попадеш на мого свата. Як хочеш назви, на все дозволяю, тільки крамарем не називай, бо за те полаю. Я ніколи не міряю по аршину, хіба кому із гвинтівки гостинця подарую у спину. Та, правда, случалось ярмаркувати і з ляхами кожухи на жупани міняти, та й горілочку добре куликати. Гай! Гай! Як я молодий бував, що то в мене за сила була, що, ляхів борючи і рука не мліла, а тепер здається, що і вона сильніша, ніж козак: з ляхами тільки день побитися, плечі і ніхто болять».

 

Тобто написи на цих народних картинах виконані чи то римованою прозою, чи думовим віршем, а в окремих випадках додаються рядки з історичних козацьких пісень.

 

За словами С. Мишанича, це унікальне явище української культури, що являє собою органічний сплав образотворчого та словесного мистецтва і яке ще не належно вивчене. Більш того, дослідник стверджує, що текст з народних картин у найновіших варіантах був майже без змін перенесений  до українського вертепу. Там він виступає характеристикою образу запорожця – одного з провідних персонажів в інтермедійній частині вистави.     

 

Літературний апогей

 

Зрозуміло, що такий колоритний фольклорний образ не міг не потрапити в художню літературу. “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця” Олександра Ільченка – це гімн цьому народному персонажу. Сам же автор свій твір класифікує як химерний роман з народних уст, (що для такого химерного образу – жанр цілком доречний). Роман рясно здобрений смачними фразеологізмами, дотепними діалогами, історичними піснями, авторськими ремарками, історизмами й  діалектизмами для надання більшого колориту – і все це обертається навколо Мамая. Автор розповідає, що вперше зустрівся з козаком-бандуристом ще в дитинстві, коли той, намальований на старій скрині, буквально зачарував хлопця. І, як виявилося, на все життя. З якою ж любов’ю О. Ільченко описує свого героя: “Своєрідне втілення українського характеру, живущий образ волелюбності, стійкості та невмирущості народу, Козак Мамай, котрий на протязі століть, од нападників усяких одбиваючись, плекав одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома – риштувати, мурувати, будувати, – Козак Мамай – мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом – монах, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, – народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні…”

 

А після того, як О. Ільченко, який, так би мовити, дав путівку в життя у великій літературі цьому фольклорному образу, до нього звертаються і деякі інші наші письменники. Так, неперевершений дитячий літератор Всеволод Нестайко в своїй захопливій повісті “Таємничий голос за спиною” вдається до ремінісценцій на Ільченків роман, яким захоплюється батько головного героя. Але далі автор знайомить свого юного героя уже зі “своїм” козаком Мамаєм, не позбавленим лукавства й гумору: “…Зараз, лежачи в ліжку, Женя, як завжди перед сном, дивився на картину. Вечір був місячний, і сріблясте сяйво осявало козака з бандурою. Мамай дивився прямо на Женю… І раптом… Раптом козак Мамай на картині усміхнувся й підморгнув Жені”.

 

Як традиційний атрибут народного побуту картина “Козак-Мамай” згадується і у В. Малика в історичному романі “Чумацький шлях”.

 

Але найцікавішими є стосунки з образом Мамая у письменника Романа Іваничука. Адже для його творчості це образ-символ, який присутній не в одному творі, і смисл якого із твору до твору дещо змінються. Так, у романі “Журавлиний крик” Мамаїв кінь із вершником символізують невтоленне прагнення народу до волі. В той же час у повісті “Замок” козак Мамай, навпаки, є втіленням національної інертності. І нарешті в романі “Орда”  образ Мамая уособлює силу зброї, рішучість у боротьбі за свободу.

 

Катерина Філіпенко