Іван Малкович: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА – це я!

Іван Малкович свідомо знехтував усіма законами бізнесу. Найцікавіше, що саме це він уважає запорукою комерційного успіху власного видавництва «АБАБАГАЛАМАГА».

 

У день нашого інтерв’ю Малкович у піднесеному настрої: «Я тішуся книжкою…» – говорить він і виглядає при цьому як найщасливіша людина у світі. Річ у тім, що саме цього дня із друкарні привезли свіжий наклад збірки його віршів. «Вийшла гарна обкладинка… Чи знаєте ви, що я дуже ризикував із нею?! По-перше, відвертий колір – яро-зелений, по друге – матерія. Погляньте, обкладинка обклеєна тканиною. Це найдорожча матерія! Я сподівався, що все вийде добре, але боявся. Ду-у-уже! Втім, є деякі проблеми… Фотографії перечорнили, тому із друкарнею доведеться сваритися, – зітхає митець, проте наступну фразу вимовляє співуче, – а-ле-поки-що-я-не-хочу-собі-псувати-н-а-а-астрій!»

 

Я щиро вітаю автора з таким дійсно чудовим виданням і зауважую, що «свіжі» книжки мають різкуватий специфічний запах, який до вподоби багатьом «гурманам». Пан Іван обурюється і пояснює, що так пахнуть тільки ті книжки, у виробництві яких використовувалися дешеві й не дуже якісні матеріали. Це, звісно, не може мати жодного стосунку до його збірки! «От ви понюхайте»! – вимагає він, я слухняно занурюю свій ніс у розкриту книжку і переконуюся, що вона майже зовсім не пахне. Здається, любовно колисати книжку в руках, як немовля, авторові заважає лише моя нетактовна присутність. Але треба братися до інтерв’ю.


Пане Іване, Вам щось відомо про Ваш імідж?

Мій імідж?!


Так. Вас уважають таким собі гуру. Мовляв, Ви мудрий, розсудливий, сповнений енциклопедичних знань. Вам напевно доводилося й самому про себе чути: Малкович – це голова!

Ха, Малкович – це лисо-кучерява голова! (Сміється.) Знаєте, моя дружина і двоє синів дуже іронічні. Вони якось не виказують подібного пієтету. Та й на роботі я його теж не відчуваю. Час минає у творчих прискіпуваннях, аби чергова книжка вийшла найкращою. Тому мені бракує часу на те, щоби відчувати себе гуру. Навпаки, я відчуваю, що знаю дуже мало, й хочу знати набагато більше. Взагалі, що довше живеш, то менше знаєш…


Це правда, що на початку видавничої діяльності Ви ображалися, якщо Вас хтось називав бізнесменом?

Я й досі ображаюся! (Сміється.) Це жахливо! Ну який із мене бізнесмен? Усі знають, що я видаю в Україні тільки українські книжки. А був би я бізнесменом, звісно, видавав би і російські. І мав би вдвічі більші обороти. Я ж роблю книжки заради книжок, а не заради грошей. Мені просто пощастило: те, що я люблю і начебто трохи вмію, окрім задоволення, приносить копійку. І я ніколи не дію за бізнесовими правилами! Мене, наприклад, не цікавлять бухгалтерські звіти. Коли їх приносять, я вдаю, що уважно читаю. Насправді мене там тільки дві цифри турбують. Загалом я дію за інтуїцією. Я знаю, що повинен якісно зробити книжку. І якщо буде якість, гроші прийдуть самі. Переконаний, поки люди хочуть мати мої книжки, усе рухається в правильному напрямку.


Скажіть, чи знаєте Ви, як створити видавництво, краще за «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ»?

«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – це я! Тому, відповідно, воно – моя проекція. Водночас це театр одного актора, і я тут присутній у всіх можливих ролях, навіть досить несподіваних. Тому, відверто кажучи, коли я думаю про майбутнє «А‑БА‑БА‑ГА‑ЛА‑МА‑ГИ», воно мене засмучує. Адже все зав’язано на мені. Я робив спроби виправити ситуацію, але нічого не вийшло. Мабуть, це моя індивідуальна властивість: я повинен усюди бути, до кожного куточка зазирнути. Бо якщо я все вчасно не побачу, не проконтролюю, то книга вийде гіршою. Колись я читав про П’єра Трюдо, прем’єр-міністра Канади. Одного разу, їдучи у службовім авто, він побачив, як слюсарі ремонтували щось у якомусь люку. Не втримався, вийшов із автівки і почав ними керувати. Я люблю людей, яким усе цікаво, які цілковито віддаються своїй справі. Отже, без мене видавництво не було би таким, яким воно є.


Тож тезу, що Ви не дієте за бізнесовими правилами, підтверджує й те, що Ви не вмієте делегувати повноваження?

Так!


Тобто Ви не довіряєте людям, які поруч?

Я?! Дуже довіряю! Я тільки й роб­лю, що довіряю! (Сміється.) Просто я в усьому беру участь: у редагуванні, верстці, працюю з художниками. Часто пишу тексти самотужки.

Дитяча книжка – це химерна штука! Наприклад, приходить до мене Соня Ус – одна з моїх найулюбленіших художниць – і каже: хочу намалювати пандочку, зайців і жирафу. Ми з нею це обговорюємо і, приміром, доходимо висновку, що ці звірі мешкатимуть у місті та відвідають оперний театр. І так мимохідь вигадуємо ситуації. Соня бачить образи, котрі намалює до книжки, якої ще немає. Отже, з’явився якийсь настрій, герої, до яких потрібно вигадати драматургію. Певний час я мрію віддати напрацьований матеріал якомусь письменнику. Здійснюю кілька спроб, але майстри пера пишуть зовсім не те, що ми з Сонею, потрапивши на одну хвилю, «побачили». Відтак доводиться самому братися до справи. У такий спосіб ми вже створили кілька книжок, зокрема, «Мед для мами», яку багато хто вважає одним із найкращих наших видань. От і зараз Соня вже намалювала більшу частину ілюстрацій до нової книжки, та самої казки ще не існує. Але я вже придумав фінал. Отакий мій стиль праці. У нас відбувається, так би мовити, співпроцес, у якому я такий собі книжковий режисер. А якщо я не робитиму всього цього, це вже буде не «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА‑ГА». Ніколи не було такого, щоби мені хтось до друку готову книжку приніс. Завжди тільки створення малюнків – це 2‑3 роки. Ми навіть сваримося з художниками і не розмовляємо потім із тиждень-два.


2‑3 роки – це не забагато? Ви не робили спроби якось оптимізувати творчий процес?

Це неможливо! Погляньте, наприклад, на малюнки до «Снігової королеви». Це ж ювелірна робота! Деякі фрагменти художник Владислав Єрко робив під мікроскопом!


До речі, неймовірно, що Ви видаєте саме автентичні казкові тексти. Адже в радянському виданні «Снігової королеви» було, зокрема, скорочено частину казки, де Герда промовляла молитву, яка допомогла дівчинці побороти вороже військо.

Так-так! У радянській книжці Герда йде назустріч війську Снігової королеви, і раптом, незрозуміло чому, це військо завмирає і тане. А в тексті Андерсена була закладена геніальна метафора! Зі слів молитви, які промовляє дівчинка, на морозі утворюються маленькі янголики. Опустившись на землю, вони перетворюються на справжніх янголів. І коли Герда закінчує молитву, довкола неї постає військо Господніх Янголів, і саме тому вона непереможна! Маємо пам’ятати, що Ганс Християн – справжній християнин!


Яку книжку Ви зараз готуєте до друку?

«Нове вбрання для короля» за казкою Ганса Християна Андерсена. Фактично у ній підіймається доросла філософська тема. Адже короля вдягають у те, чого насправді немає. Така собі хвацька сучасна політтехнологія. Цього разу я вперше не працював над художнім оформленням, а придбав права на ілюстрації Елісон Джей – надзвичайної художниці! Я вразився, побачивши цю книжку на ярмарку у Франкфурті! Але сам текст виявився, скажімо так, не зовсім андерсенівським, його перевіршували на потребу художниці, а тому там багато чого змазалося і знедотепнилося. Я зробив свій переклад, зберігши андерсенівські нюанси, які в цій казці дуже важливі. Здається, вийшло непогано, бо і в офісі, і вдома нетерпляче чекали на наступну порцію перекладу. До речі, коли я працюю над перекладом, то в чорновому варіанті іноді присутня навіть непричесана лексика, жаргонізми – щоби самого себе завести й насмішити. Потім дуже нудно це все міняти на щось пристойніше. Рідні і друзі шкодують, що цих висловів немає в остаточній редакції. Втім, у перекладі «Нового вбрання…» я у двох місцях залишив такі сучасні слівця. Мене вмовили. Взагалі, я дуже люблю сороміцькі коломийки. Навіть збираю їх.


Можете якусь розказати?

Ні, не можу, це жахливо! Якщо вдуматися, вони ду-у-уже сороміцькі!


Але ж комусь Ви їх розказуєте?

Ми з Бенюком (Богдан Бенюк – народний артист України – прим. ред.) їх іноді співаємо. Наприклад, коли відвідуємо футбольні матчі. Але всі довкола гуцульського діалекту, на щастя, не розуміють і вважають, що ми співаємо якісь особливо переможні фанатські мантри.


Ви розповіли, що придбали права на ілюстрації. А чи на багато книжок Вам вдалося продати права?

Найчастіше в нас купують права на «Снігову королеву». Ця книжка вражає людей у всьому світі. Торік до мого сина Тараса приїхав приятель з Австрії. Тарас показав йому «Снігову королеву», і хлопець не міг повірити, що саме у видавництві батька його українського приятеля створено цю книжку. Казав: «Не може бути!» Виявляється, що, коли хлопець відвідував музей Андерсена в Данії, йому зі всієї експозиції найбільше запам’яталася наша «Снігова королева»! Він був ошелешений. І це, до речі, показує, як люди сприймають наші видання. Хоча, коли приїжджаєш до Франкфурта чи Болоньї на ярмарок, де павільйонів (таких, як наш «Палац спорту») із дитячими книжками приблизно п’ять, стає страшно. Думаєш: «Господи, що я тут робитиму? Вже все видано! Навіщо я сюди приїхав?» Але коли до тебе починають підходити й казати: «О, які у вас неймовірні книжки! Ми хочемо купити права», – тільки тоді розумієш, чого ти вартий. Саме в такий спосіб перевіряється справжня якість книжки.


Пане Іване, видавництво Вашої славетної «Абетки» вже стало історією, про яку Ви багато разів розповідали. Зокрема, те, що всі намагалися Вас переконати, що зробити таку книжку технічно неможливо. Цікавим є інше. Навколо такої людини, як Ви, завжди повно «доброзичливців», які не переймаються тим, щоби створити найкращу книжку у своєму житті. Вони прагнуть вчасно отримувати зарплатню і не мати зайвого клопоту. Це вони справляють на Вас шалений тиск: «Не можна, не вийде, так ніхто не робить, не берися!» Як Ви їх переборюєте?

Вони намагалися мені довести, що зробити «Абетку» такою, як я її вигадав, не можна, бо не знали, що це можливо! Ну скажіть, чому можна зробити 9 склейок і не можна 17? Я просто був переконаний у власній правоті!

Дійсно, тиск, про який ви говорите, відчувається постійно. Але він виникає найчастіше вже під час друку. У видавництві я працюю з тими художниками й дизайнерами, з якими маю спільні цінності. А в друкарнях, на жаль, бувають напружені ситуації, колись там навіть дуже відверто крали наші книжки! Наприклад, на початку 90‑х, коли ми готували «Улюблені вірші», фонд «Відродження» подарував нам розкішний, страшенно дорогий фінський папір. Я сам такий купити не міг і Фондові й донині вдячний! Друкували ми досить багато: 15‑20 тисяч примірників. І раптом у друкарні мені заявляють, що візьмуть на «технічні відходи» понад 2 тонни паперу. У перерахунку на гроші це була така величезна сума, що страшно собі уявити! Ми ночували у друкарні цілою сім’єю. Але нас однаково обікрали: надрукували на кілька тисяч книжок більше, а потім продавали на Петрівці за пляшку. В Україні немає жодної нової сучасної палітурної лінії. У нас друкарні виготовляють книжки на старому обладнанні і за жахливої якості деруть ціну, яка їхнім європейським колегам і не снилася!


Отже, єдиний вихід – власна друкарня?

Ні, це неминуча загибель! Що я встигатиму? Я поринаю в редагування, працюючи до 2‑3 ночі. Коли в роботі якась книжка, мене взагалі не існує ні для кого. Текст затягує! Коли ми видавали «Швейка», я 5,5 місяця працював без вихідних – на роботі і вдома.

У нас чомусь багато речей коштують більше, ніж за кордоном (наприклад, автомобілі). А от книжка – дешевша. Хоча друкувати її в Україні дорожче, ніж за кордоном. Там вона коштує 15 євро, а тут ми віддамо дистриб’юторам за 28 гривень. Це дуже дешево! Звісно, наші люди мало заробляють. Та й читають мало. Ми мусимо говорити про те, що порівняно з європейцями українці дуже мало читають, хоча звикли вважати себе «читаючою нацією». Це легко довести, порівнюючи наклади бестселерів тут і там. Парадокс! Україна – одна з найбільших у Європі країн. Коли я на книжкових форумах про це говорю, мені страшенно заздрять представники країн, населення яких сягає 3‑5‑10 мільйонів. А це дуже успішні держави! Мені кажуть: «Боже, яка зручна у вас країна! Стільки читачів! Та ви такий бізнес можете робити, що нам годі й мріяти!» Якби я їм розповів, що в Україні не знімають кіно, бо це нерентабельно (у такій великій країні!), мені б ніхто не повірив. У них населення всієї держави менше, ніж у нас киян, і все рентабельно!


Пане Іване, завдяки Вам Україна може пишатися своїми дитячими книжками. Чи не збираєтеся Ви взятися за видання «дорослої» прози, яка, на думку багатьох, залишається переважно на маргінальному рівні?

Ще зовсім нещодавно я би міг із вами погодитися. Але зараз не можу: страшенно радий, бо допіру видав «Сновиди». Це збірка, спеціально для якої 80 сучасних українських письменників поділилися власними снами. Три покоління письменників – від Ліни Костенко до онуки Ліни Костенко! Ви знаєте, я нарешті побачив молодих людей, котрі вміють добре писати. Мене це так надихнуло! Українська література змінюється географічно. Наприклад, багато моїх ровесників, які народилися тут, живуть і працюють за кордоном. У них змінюється кут зору, ландшафти їхніх оповідей. Це так цікаво!!! Переконаний, «Сновиди» свідчать про те, що українська література – великий живий материк. Якщо його знати глибоко, культивувати, то можна мати добрий урожай. Якщо ж підходити з позиції «у нас нічого немає», так воно й буде. Мені здається, що ми повинні плекати суспільну зацікавленість плодами українських письменників.


Як саме?

Наприклад, якомога частіше запитувати наших публічних персон, зокрема політиків, бізнесменів, яку книжку українського автора вони нещодавно прочитали. Аби вони усвідомлювали, що потрібно принаймні знати якісь імена, адже це ознака культурної людини.


Розкажіть, будь ласка, про «Сновиди» детальніше.

О, я можу говорити про них дуже довго! Цю книжку задумав мій син Тарас. І, як кожен син свого батька, він хотів її видавати «на стороні». Планував, що до збірки ввійдуть твори молодих авторів. Тарас тоді цікавився снами, свої записував. Тому в нього виникла ідея видати антологію сновидінь. Письменники відгукувалися з величезним ентузіазмом. І я врешті-решт зацікавився. Попросив дати мені щось почитати… Відтоді моя думка про сучасну українську літературу змінилася на краще, адже я побачив молодь, яка дійсно вміє писати. Хоча зовсім нещодавно у мене було враження геть протилежне. Отже, я долучився до справи. Ми розширили коло авторів, щоби до збірки ввійшли твори письменників принаймні трьох поколінь, що нині живуть. Знаєте, я тепер відчуваю себе якимось умиротвореним. До книжки увійшли твори таких авторів, як Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Юрій Винничук, Василь Герасим’юк, Василь Голобородько, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Ірена Карпа, Ліна Костенко, Лесь Подерв’янський, Іван Драч, Дмитро Павличко, Кость Москалець, Світлана Пиркало, Володимир Цибулько, Василь Шкляр, Олег Лишега… Хочу сказати, що 2000 р. Лишега та його перекладач Джеймс Брасфілд одержали нагороду міжнародного ПЕН-клубу за переклад англійською мовою збірки «Вибрані вірші Олега Лишеги». Це перший український поет, якого нагороджено цією премією. Після аналогічної відзнаки польська поетеса Віслава Шимборська отримала Нобелівську премію. А в нас хтось знає чудового поета та драматурга Лишегу? Ні. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», до речі, готує до друку його книжку «Поцілунок Елли Фіцжеральд».


Чи збираєтеся Ви скористатися хоч якимось із бізнесових правил, які не любите? Наприклад, чи плануєте маркетингові заходи щодо просування «Сновид»?

Так, рекламну кампанію розроблено. Адже в одній книжці ми зібрали 80 письменників! Тут є блискучі сни! На будь-який смак.


Чий сон Вас найбільше вразив?

Є такий 21‑річний хлопець зі Львова – Владислав Шубенков. Спочатку це ім’я нічого мені не говорило. Але хлопець майстерно пише!


Скажіть, а Ви, чия робота пов’язана зі словами, вірите в надприродність власного робочого матеріалу, у матеріальність слів?

Певна річ, адже про це сказано в Біблії. Спочатку було Слово. Насправді, іноді я справляю враження до сміху забобонної людини. Боюся щось загадувати наперед, планувати. Люблю гуцульську приказку «Чоловік мислит, а Бог – крислит». Намагаюся не бути дуже відважним у висловлюваннях щодо майбутнього, не розголошую планів. Це не стосується відваги внутрішньої і духовної. Але у словах я завжди намагаюся залишатися стримано-обережним. Не люблю гратися у слова, хоча, здавалося б, це моя робота.

Колись я познайомився з одним відомим екстрасенсом із Донеччини. І він розповів мені, що земля еманує певні флюїди. Адже ми живемо не просто на території, а в Україні. Тут не просто вода, тут Дніпро тече. Тут своя ментальність, свої слова для позначення певних предметів та явищ. І я йому вірю! Переконаний, що все може вдаватися найкраще рідною мовою. Спочатку було Слово!

Яніна Кудь

businessclass.kiev.ua