Анета Камінська: В українській літературі більше гумору, ніж у польській

Анета Камінська. Фото з архіву перекладачки.

Мабуть, з усіх численних і різноманітних сучасних польських поетів найчастіше буває і виступає в Україні саме Анета КАМІНСЬКА. Окрім того, вона активно перекладає українську літературу, тож своєю працею робить вагомий унесок у культурні зв’язки наших країн. Виступи Анети досить незвичні: читає вірші тихим, але сильним, шиплячим, загадковим голосом, а тексти її сповнені лінгвістичних ігор, непростих асоціативних ходів, злегка сновидного духу. Поетка народилася 1976 року під Замостям, мешкає у Варшаві. Опубліковано три її книги. Як показала наша розмова, вона — із тих поетів, які не лише творять, а й замислюються над теоретичними питаннями. Її погляд на українську літературу здається дещо буколічним, проте, безперечно, сповнений інтересу й поваги…

— Із чого для тебе починається вірш? З образу? Сюжету? Метафори?

— Це залежить від вірша. Іноді спочатку з’являється образ, історія чи відчуття, яке прагне бути описаним, а вже потім приходять потрібні слова. А часом усе починається зі слів, з якогось речення чи мовної гри. Пам’ятаю, колись я прокинулася, почувши уві сні голос, який питав: «Яким котом ти хочеш бути?» І це речення пізніше наштовхнуло до написання вірша, власне, про спання і прокидання, якому й дало заголовок. Також у мене є поезії, що постали з уривків розмов, електронних листів, написів, які щодня впадають у вічі, голосів людей, які ходять вулицею. Часто надихає саме звучання слів.

— Уже понад десять років Інтернет активно впливає на літературу. Чи можеш ти сказати, що це призвело до якихось помітних змін, стилістичних новацій? Адже я знаю, що ти експериментувала у своїй творчості з комп’ютерним простором…

— На мою творчість це вплинуло потужно. Усе почалося ще зі збірки «зберегти зміни», написаної 2002—2003 років, у якій я використовувала, наприклад, фрагменти мейлів, комп’ютерних команд, що дало мені можливість створити свій простір на межі світу реального й віртуального чи, радше, знайти певний перехід між цими двома реальностями. Героя цих текстів, австрійця Маркуса, я в якийсь момент замінила на текстовий файл, який намагалася видалити, але безуспішно. Я тоді була просто заворожена комп’ютером й Інтернетом, їхньою поетичністю (так, я справді вбачала в цьому поезію), хоча усвідомлювала ілюзорність влади, яку вони дають.

Потім були «чари і мари», збірка, сконструйована як гіпертекст. Спочатку я створила цей гіпертекст на папері, і посиланнями, що переносять до іншого тексту, там були збільшені ключові слова, інструкції на зразок «перейти на сторінку 10» або й посилання, що виглядають більш або менш реалістично. Невдовзі фрагмент цієї збірки з’явився в мережі. А справжній гіпертекст зробив із нього за моєю допомогою Давид Сипнєвський.

Той самий Давид Сипнєвський зробив для мене також інтерактивний вірш «уривчастий автопортрет. останні вірші назара гончара що їх написала анета камінська». Цей проект (ще й із музикою, написаною Павлом Ушинським) здобув звання «Вірша року» порталу «Ha!art». Але щоб не здавалося, ніби такі тенденції в Польщі масові, додам: на даний момент це, мабуть, єдине таке видавництво. «Staromiejski Dom Kultury» у Варшаві, який також підтримував такі проекти й був видавцем моїх збірок, а також перекладів віршів Назара Гончара, через кризу мусив практично згорнути видавничу діяльність. Та незважаючи на всі, переважно фінансові, перешкоди, у нас поступово розвивається кібернетична поезія, відеопоезія, в Інтернеті з’являються електронні книжки, аудіокниги, важливу роль відіграють (або відігравали) й інтернет-портали типу майстерень, як-от Nieszuflada або Liternet.

— Що зараз пишеш? Чи готуєш якусь нову книжку?

— Наразі у мене вже готові дві збірки, які ще не видано. Перша — це «автопортрет з клепсидрою. останні вірші назара гончара що їх написала анета камінська». Я її написала одразу після смерті Назара, з яким я дружила і перекладала його вірші польською. Я вимріяла, що ця книжка має бути видана у незвичайній формі в оригінальній серії видавництва «Ha!art» — «Liberatura», тож вона має зачекати на друк іще півтора роки. Але, чекаючи на публікацію, я не байдикую, а готую різноманітні мультимедійні проекти навколо неї. Почалося з того інтерактивного вірша, а тепер я виступаю з проектом «Elektrolirykа»: я шепочу вірші, Павел Ушинський грає наживо електронну музику, а Матеміто Браун так само наживо робить візуалізацію. Із цим проектом ми цьогоріч приїдемо на Форум видавців до Львова.

Друга збірка, ще ніде не публікована, яку читали лише кілька найближчих людей, — це дуже інтимна й відважна (якщо не сказати блюзнірська) збірка, названа «Травматка». Уся книжка є записом діалогів і монологів у патологічній родині.

— Чим, на твою думку, різняться сучасні молоді українська й польська літератури, зокрема поезія? І чим — близькі?

— Коли я почала приїздити до України й цікавитися українською літературою (а це було років сім тому), цих відмінностей, зокрема в поезії, було більше. Такою найважливішою відмінністю в поезії (іноді вона навіть ускладнює сприйняття) була українська силабо-тоніка, яка в польській поезії вже давно не використовувалася, а токож більше суспільно-політичне заангажування й опрацювання біблійно-міфологічних тем. Це мені тоді найбільше впадало у вічі. Нині ж поезія, особливо та, яку пишуть молоді автори, більш наближена не тільки до польської поезії, а й до європейської загалом. Серед відмінностей, які існують і які, мені здається, варто зберігати, можна назвати, наприклад, магічний реалізм, дуже сильно відчутний в українській літературі, особливо у прозі: такий казковий, чарівний, пов’язаний з фольклором. Узагалі фольклор (і фольклор у мистецтві) варто плекати. У нас він, на жаль, уже практично вимер. Також українська література набагато більше заангажована, ніж польська, і хоч я сама особливо такою літературою не захоплююся, уважаю це радше вартістю. Окрім того, мені здається, що в українській літературі більше гумору.

— Знаєш, у мене складається враження, що останнім часом посилюється тенденція такої собі «нової соціалізації» літератури. Коли й вірші, і проза все частіше стають засобом соціального й політичного висловлення. У Польщі воно навіть помітніше, ніж в Україні. Чи не здається тобі, що така тенденція може загрожувати «новим соцреалізмом», вихолощенням власне художнього начала, коли книжка стає лише поштовхом до обговорення, скажімо, прав гомосексуалістів?

— На мою думку, це українська література політично заангажована, а в Польщі, можливо, помітнішим є заангажування суспільне: література геїв, феміністична тощо. Уже згадуване видавництво «Ha!art» дуже підтримує такі тенденції, але я думаю, що це лише початок такої літератури й ні про яку загрозу мови бути не може.

— Літературна традиція: чи ще потребують сьогоднішні польські молоді автори боротьби з нею?

— Польська поезія «відрізана» від традицій після 1989 року (тоді в Польщі відбулася «оксамитова революція» і впав комуністичний режим), коли стався відхід від заангажованої поезії в бік поезії приватнішої, особистішої. Окрім того, автори стали менше покликатися на своїх попередників, почали вибудовувати певні літературні лінії. В українській літературі я бачу більше таких покликань. У нас може виникнути подібний зв’язок радше з якимись авангардними авторами. Хто буде зараз дискутувати з Міцкевичем, Сенкевичем, Конопніцькою? І про що? Хоча, наприклад, я брала участь у конкурсі реміксів на тексти з епохи позитивізму, але з акцентом на сучасну форму реміксу, а не на мертвий уже, на мою думку, позитивізм. Однак я гадаю, що до найвартісніших досягнень минулих поколінь надалі будуть звертатися все більше й більше, адже цілковитий відрив від коріння в літературі неможливий.

— А з чого почалася історія твого перекладацтва? Чому ти обрала для перекладів саме українську поезію?

— Вона сама «вибралася». 2003 року у Варшаві я познайомилася з українською поеткою Маріанною Кіяновською, яка мене на це «намовила». Спершу така думка здавалася мені абсурдною, бо ж я не знала нічого ані про українську літературу, ані мови, але почала їздити в Україну, читати й перекладати вірші за допомогою Андрія Поритка. Ну, і так воно мене затягнуло, що перекладаю і до сьогодні. На початку мені потрібна була допомога, а тепер я вже значно самостійніша. Мені це приносить багато задоволення, і я маю почуття великої місії.

— В Україні зараз поволі, але неухильно зростає інтерес до польської поезії. Та все ж молоді поети відомі менше. Кого з молодих ти порадила б почитати передусім? Для початкового, але показового знайомства з новітньою поезією Польщі.

— Новітня поезія — це для мене насамперед близька моєму серцю лінгвістична поезія, і тут дуже рекомендую вірші Йоанни Мюллер, а також Марії Циранович. Також можу порадити поезію Бартоша Констрата, Юстини Барѓєльської, Б’янки Роландо чи Бартоломея Майзля. З авторів, народжених у шістдесяті, варто звернути увагу, певно, на вірші Евгеніуша Ткачишина-Дицького, Даріуша Суски чи Яцека Подсядла. Якщо ж не зрозуміло, із чого почати, то пораджу взяти до рук яку-небудь антологію і знайти там улюбленого поета.

— Цікаво, останніми роками суспільний інтерес до поезії у вас зростає чи, навпаки, спадає?

— Мені здається, що рівень зацікавленості поезію залишається більш-менш на тому самому рівні, тобто є невеликим. У наших колах навіть побутує жарт про те, що в Польщі — близько 600 читачів поезії (саме стільки сягає середній наклад збірки). Жарти жартами, але поезія ніколи не була масовою. Колись уживалося слово «елітарна», зараз ми воліємо казати «нішова». Щоб дійти до ширшого кола читачів, намагаються використовувати нові способи висловлення, Інтернет, поети виступають разом із музичними гуртами, створюють кліпи на вірші, виступають на вулиці тощо. Не знаю, чи це змінить ситуацію, тим паче, що останнім часом грошей на видання поезії стає щораз менше, а деякі видавництва вже закрилися. Таке враження, що в Україні більший інтерес до поезії, але вже кілька людей намагаються переконати мене в протилежному.

— Для чого, на твою думку, поезія взагалі потрібна людині?

— Такій людині, як я, — щоб жити. А іншим людям? Є такі, кому здається, що ні для чого, але я вважаю, що поезія робить життя глибшим, повнішим і гарнішим. Вона дозволяє зазирнути у шпаринки для ключів до інших світів, на мить відчути себе безсмертним. Можна жити лише грошима, кар’єрою і шопінгом. Але що то за життя?

Газета “День”