Романтика подорожей Миколи Трублаїні


Бюст Миколи Трублаїні на Алеї видатних земляків у Центральному міському парку Вінниці

На початку 1930-х років книгами Миколи Трублаїні зачитувались і дорослі, і діти. Згодом його ім’я призабулося, однак і сьогодні, коли йдеться про українську пригодницьку літературу, особливо дитячу, обов’язково згадують твори саме цього письменника. Зокрема такі його оповідання та романи, як: «Хатина на кризі» (1933), «Малий посланець» (1933), «Крила рожевої чайки» (1934), «Лахтак» (1935), «Мандрівники» (1937), «Шхуна «Колумб» (1940), «Глибинний шлях» (1941), що стали кращими зразками пригодницького жанру в українській літературі.

Перш ніж перейти до постаті письменника, спробуємо звернутися до історії й розглянути еволюцію пригодницького жанру в українській літературі. У площині фольклорній він найбільш тісно перегукується із чарівною казкою, а в літературній, у найбільш широкому своєму значенні – зі сферою творчості для дітей підліткового віку. І фольклор, і дитячу літературу, і пригодницькі жанри пов’язує майже незмінна основа: в усіх трьох випадках тут завжди присутній герой, який виходить переможцем у двобої Добра та Зла.

Поширення книгодрукування, розвиток педагогічної науки та художньої літератури сприяли виникненню дитячої літератури в Україні, Росії та інших країнах Європи в XVI–XVII ст.ст. Саме в цей період починають друкувати книги для дітей; спершу це були поодинокі твори, дедалі їхня кількість збільшувалася, а з кінця XVIII століття із художньої літератури виділилася як окрема галузь дитяча література, яка надалі віднайшла себе в шкільному процесі.

Першими книгами для дітей були азбуки й букварі – своєрідні твори, що поєднували в собі підручник із книжкою для читання. А вже у XVIII столітті дидактична книжка поступово відокремилася від підручника. Для дітей почали друкувати алегоричні казки, повчальні бесіди-діалоги, науково-популярні твори, енциклопедії, збірки творів вітчизняних письменників, з’явилися перші дитячі журнали.

У XIX столітті з дитячої літератури виокремився новий жанр –пригодницька література, яка орієнтувалася на широку публіку, її потреби та запити. У 20-х роках ХХ століття потреба в пригодах стала особливо гострою: розважитися й утекти від реальної дійсності стало для маленької людини з великого міста істотною необхідністю, якщо не порятунком. Тому на видозміненій основі того, що вже існувало, виник новий жанр, який цю потребу вдовольнив.

Із середини 30-х років в українській літературі вага дитячої літератури значно зросла. Документальні нариси М. Трублаїні, В. Бичка, І. Неходи, В. Владка, О. Донченка знайшли продовження в захоплюючих сюжетах зі світу подорожей, наукових відкриттів.

У цей період на сторінках газет і журналів розгортається дискусія навколо питань розвитку дитячої літератури, її жанрів: певна частина критиків-педагогів стала заперечувати потребу використання усної народної творчості, жанру казки, фантастики та гумору в дитячій літературі.

Перша третина сторіччя характеризувалася формуванням та бурхливим розвитком національної, естетичної, літературознавчої думки. Література потребувала нових орієнтацій та естетичних засад, зміни старих традицій на нові. Соціально-політична ситуація штовхала письменників молодої генерації до створення мрії-ідеалу, яка б певним чином заміщувала реальність. Не відчувши підтримки з боку влади й не маючи бажання реалізовувати себе в літературі соціалістичного реалізму, частина письменників тяжіла до утвердження високих ідеалів. Так, у літературі утворилося два великих табори: одна частина змирилася з більшовицькою доктриною, інша – не бажаючи миритися з новою владою та їхніми догматами, зайняла протилежну позицію.

Дитяча література в 1930-ті роки набула значних зрушень. Саме в цей період були засновані та знайшли свій подальший розвиток науково-фантастичний та пригодницький жанри. «Повісті М. Романівської «Загнуздані хмари» (1936), «Шати в небі» (1940) та роман М. Трублаїні «Глибинний шлях» (1939–1941) розширювали проблемно-тематичні горизонти української науково-фантастичної літератури. У всіх цих творах відбилося прагнення їхніх авторів тісно пов’язати фантастику з потребами життя, прищепити молодому поколінню допитливість, любов до науки» (О. І. Білецький). На тлі зображення реального життя романтично налаштовані митці прагнули творити нову культуру, нове бачення сучасності. В академічному виданні «Історія української літератури» 1959 року стверджується, що в 30-х роках науково-фантастичний роман «зробив значний крок уперед: звернення до фантастичного та науково-фантастичного жанрів стало доволі розповсюдженим явищем» (О.А. Білецький). Найбільш відомими творцями цього жанру стали О. Донченко, Ю. Смолич, В. Собко, М. Трублаїні.

Основною проблемою творів був пошук позитивного героя. Зразковими в цьому плані є твори А. Головка («Бур’ян»), І. Микитенка («Брати», «Голубі ешелони»), П. Панча («Білий вовк»), І. Ле («Роман міжгір’я»), Ю. Яновського («Майстер корабля»), Ю. Смолича («Господарство доктора Гальванеску») тощо. До цієї когорти митців слід віднести й талановитого прозаїка М. Трублаїні, якому судилося в цей неспокійний час започаткувати та утвердити жанр пригодницької літератури, яка розвивалася «у напрямі романтичному». Її розповсюдженню сприяла зокрема романтика далеких мандрів та незвичайних вражень, де пригода стає головним предметом зображення, домінантою в розбудові характерів персонажів. Перейняті від позитивного героя кращі риси мали стати основою для формування світогляду підростаючого покоління.

(продовження матеріалу Наталії Кердівар «Романтика подорожей Миколи Трублаїні» читайте в журналі «Дніпро» №4/2012)