Юрій Гудзь. «МЕНЕ ВІДСТРІЛЯЛИ…»

Мене відстріляли – і я
Розумію траву…
Ні болю, ні рани…
Для чого ж, мій боже, так
Дивно живу, –
Так дивно, так довго, так
Гарно?..
Бачиш: кров рідняків –
Навіть в схронах зими –
Свій порух не втратить
Намарне…
Крізь померки тіла душа
Повернеться в Не-ми:
Там дивно, там тихо, там гарно…

 

Цю світлину з того, неземного, світу передала Зіна Лещенко…
Молода вовча розкіш. Незашорений лісовий порух. Німа — аж до могильного знаку — надійність. Цілковита взаємна довіра. Нарешті: красива хижа воля — поруч красивої людини.
Початком третього тисячоліття, березнем місяцем, Ігор Маленький робив пам’ятний вечір по Іванові, Козаченкові. В Києві. В Центральній Раді. На Володимирській вулиці – саме там у скорому часі, згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка, має постати пам’ятник Головному Отаманові УНР Симонові Петлюрі. Ми виходили перед люди. Згадували Івана. Читали поезію. Було класно. Відкрито. Без нашарувань, протокольного партгоспактиву і полакованої дешевизни.
Юрко мешкав тоді в Олега Лишеги, на Осокорках, у Княжому Затоні — Олег десь із півроку саме „блукав” Америкою. Час по час Ґудзь забирав мене до себе на гостину.
Просвітлені ночі: затишна свіча, плавна воскова аура, ненадумана таїна — в чисту лісову породу (ми з Юрком обоє поліські), крихка дражливість, прозорий безголос, майже без подиху і жодної зайвини у взаєминах.
Він лаштувався в Житомир. Мав іще зайти до котроїсь із гуманітарних гімназій. За обідом в літературному „Енеї” давав цілі есейні кусники, зрізи з натури, потому телефонував Дм. Стусові в „Книжник-R”, щось з’ясовував, домагався, знову ж таки в Житомир, до Василя Врублевського…
Пам’ятається, як 93-го року, в 9-му числі „Слова” шпальтово лягли його тексти, тоді сталася невелика оказія: замість неординарної — неґативом — його світлини дівчата в друкарні, „на монтажну химеру”, поклали конкретну „Хіврю”. Він не закипів, навіть не образився, позаяк у число пішли речі для нього куди посутніші: глибокі, з літературної критики, тексти про Фолкнера, про так звану незворушну публіцистичність Гончаревого „Собору” — від художнього густого щільного Юркового відчуття. Тільки через 11 років у 6-му числі „Сучасности” за 2004р. Тамара Гундорова спокійно зауважила і сконстатувала те, про що без жодних оглядин на тоталітарні системні традиції світлої пам’яти Юрко Ґудзь вільно говорив тоді.
„… стає небажаним усяке нагадування про радянськість Гончара і будь-яка спроба поглянути на творчість Олеся Гончара як письменника тоталітарної доби і автора, творчість якого не виходила поза межі офіційного соцреалістичного канону, який прагнув до розширення радянської літератури і тематично, і формально, володів своїм стилем, осмілювався втілювати національні та патріотичні ідеали, мав своє уявлення про радянський гуманізм, намагався бути письменником — інтелектуалом і філософом. І все ж творчість Гончара, повторюся, не виходить поза межі канону, а в певному сенсі є типовою, ба навіть служить, як наприклад, трилогія „Прапороносці”, моделлю для уґрунтовання офіційної сталінської літератури.
От і все. Світлана Гундорова „Соцреалізм як масова культура”. „Масова культура високого сталінізму”.
…2005 року, так само в березні, 2-м його числом, у радійному каналі радіо-„Ера” Дм. Бураго і Володимир Цибулько подавали слухачам журнальний проєкт „Соты». Квартальник. «Журнал мови ориґіналу, не російськомовний»…
Власне, якщо вже до їхнього слова – то, мабуть, ніколи не діставав такої текстової – на слух – насолоди від закинутих на «здичавілу» в занедбаному запіллі публіку екзерсисів. (Ми саме «одгуляли» переможну Помаранчеву революцію – отож, пам’ятаю все достеменно, тримаю зримо і цупко).
«Російська література, що не покинула…», «Ліберальний адвокат усього українського». «Громадянську позицію ці люди показують в інших жанрах».  «Висока філологізація», «рорsизація… — на тлі…”.  „Зникли певні правила кар’єрности…”. „Доплачуємо здоров’ям, нервами”.  „Тут ходить інша дзвінка монета”. „Нам треба такі й такі суми, аби щось зробити.”  „Українсько-російська строката говірка”. „Українсько-російська мова”. „Многоязыкая Украина”…
Рикошетом зачепити Володимира Яворівського, аби пильнувався. І нарешті: „…як, скажімо, мій добрий товариш Юрко Ґудзь, котрий помер десь років шість тому…”
Принагідно зауважу: натоді минули треті роковини по Юрковій смерті.
20-м днем лютого, 2002 року, Юрка Ґудзя, одного з найпрозоріших і найцікавіших українських письменників наприкінці ХХ століття, сучасні «одморозки» цілеспрямовано забили в дворі Житомирського військкомату. Мистця замордували в місті, в якому він учив хлопців і дівчат: викладав їм літературу, горнув до рідного слова, давав перед очі і до серця Україну…
Світлий баченик. Глибинний провидець.
Мучило. Боліло. Кричало.
Нарешті затихло.
Смертю.
А там, тоді, у радіо, — знічев’я, і до скону недбало — про Юркову траґічну кончину. Так собі, одчеплено: йшли дорогою, трапився чоловік, згадали…
Зрозуміти то все нетяжко: є „запас мощності”, підважуємо певні пласти того, що БУЛО КОЛИСЬ. Бо нині — ІНШЕ ЖИТТЯ. І З ІНШИМИ ЛЮДЬМИ. Людьми чужого холоду. Іншої ментальности. Далеких од української природи поглядів.
Звідси й ця інтелектуальна безпритульність…Ой, Володя…
Пригадується, на посмертні Ґудзеві роковини, 11-го лютого 2003 року, в письменницькій Спілці, на Банковій, 2, мав перейти вечір ЙОГО пам’яти. В організаторів щось не заладилось. Акція, як нині мовиться, хай простить Господь-Бог, зависла: не вийшло, не склалося. Ми, поет і перекладач Олег Лишега, так само світлий піїт і кіносценарист Михайло Саченко – земля йому пером, 1 лютого збігли два роки, як нема Михайла на цьому світі, – десь назагал чоловік зо двадцять нас було, – в тому ж таки письменницькому «Енеї» (і йому царство небесне, там сьогодні «мистецький двір «Кобальт») зсунули історичні дубові столи, за якими – вже, на жаль, – колись, в обід і на вечерю, творили класики. Налили скупу чарку. Що це, чого так? Пом’янути у письменницькій вітальні, словом, – і відмовлено, відкинуто? – мимоволі в товаристві постав згірклий питальник. Напевне багато і щось таке знав – що він і мертвий заважає живим, – мовив хтось із хлопців. – Та й смерть непроста. Загадкова.
Якось перебираючи журнальні архіви, надибав жовтневий кількарічної давности „Корреспондет”. Тематична шпальта: „Мнєніє”, „Прізнаніє”. Заголовне слово  — „Нобель для Ельфріди”. Авторство: „Адрий Бондар — писатель”.
Цитую: „Народившись у родині чеського іудея, що помер невдовзі в психіатричній лікарні, і консервативної австрійки, котра цілеспрямовано виховувала дочку на музичного ґенія, Єлінєк добре відчула темний бік людських взаємин, їхню психоаналітичну складову. Та що тут говорити — персональний „скелет у шафі” Єлінек був безжально й відверто змальовавний у романі „Піаністка”.
І далі, насамкінець: „Нобєлєвка для Єлінєк — насамперед приклад для українських письменників, які так і не позбавилися однієї з найосновніших фобій — „боязнью говорить правду”. Заносить трохи автора.
Хай. То не наше. „Усунем недоліки по самі заходи”…
В’ячеслав Медвідь, Василь Врублевський, Володимир Даниленко, Анатолій Шевчук, Микола Семенюк, Михайло Сидоржевський, Євген Концевич, Валерій Шевчук, Євген Пашковський  — житомирська плеяда — це наше  — направду золота. Юрко Ґудзь – із неї.
І сум за ним, так само,  — золотий.
Цьогоріч у Національній Спілці Письменників України вечір пам’яти Юрка Ґудзя таки відбувся – 28 лютого, «Непрочитаний Юрко Ґудзь». Зорганізував його у своїй «Публіцистичній майстерні» письменник Михайло Сидоржевський. (До слова: може в кого – Юркові рукописи, щоденникові думки чи малярські роботи, перед заходом свого сонця він став малювати, і на цій царині так само встиг чимало зробити – тож прошу зголошуватися до Михайла Сидоржевського в «Літературну Україну», що в Києві на бульварі Лесі Українки, 20).  Звісна річ, кожен Юрка знав по-своєму – отож, спомини були цікаві і десь несподівані. Науковець, кандидат філологічних наук Володимир Даниленко. У Володимира в «Академвидаві» нещодавно, ще зовсім-зовсім свіжа, вийшла книжка літературної критики, есеїв і публіцистики – «Лісоруб у пустелі». Дві речі – «Янгол блакитного блюзу» та «Останній мандрівний дяк української літератури» – вже самими своїми назвами означують постать Юрка Ґудзя. Д-р філології Ніла Зборовська. Ніла днями захистила дисертацію, і її принагідно всі щиро вітали. 2000-го року у видавництві Леоніда Фількенштейна «Факт» вийшла її книжка – «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, потому її вилучили і спалили. Юрко перейнявся цим недобрим чином. Надав йому розголосу – у радіо, пресі. В «Кур’єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги або втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)»… Марія Рудак, з Житомира, голова Літературного товариства імені Юрка Ґудзя, згадувала сумні дні, коли не стало Юрка – запрошувала на його народини, 1-го липня, на могилу поета, в Немильню, Новоград-Волинське полісся. Також у Житомир, на творчий вечір, присвячений Ґудзеві, що згадував його творчість і життя в обласній бібліотеці 2 березня. Тривожилися п.Марія і літературною спадщиною письменника. Обійняв цей біль і Олексу Микитенка… Сказав добре слово про Юрка письменник із Брусилова Василь Сташук. Насамкінець житомирський поет і актор Олег Шевченко дав для нас високе театральне дійство – небесну поему Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті» – власна режисура, своє світоглядне бачення, на конечну вершину – істинне живе мистецтво – не дешева «стьобова» popsa.
«Пора, пора…Вже в наступ йдуть
Злютовані, стрункі ряди,
Держптахофабрики колони –
всілякі «беркути», «омони»,
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені «грифони» у сірих шоломах…
Похмуро сунуть, дрючками луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на ти
 
Все ближче, ближче…
З кацапським матом,
криками «банзай»…
Ну, що ж…Давай, давай, давай…
Не бійтесь! Зброї в нас нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким…
А ще – каміння з Кандаґару,
Цеглини обгорілі із руїн Чеченської столиці
В заплечниках привезені колись в Москву –
Для президентських вікон…
Там не згодилось? Пригодиться тут…
Ото ж, почнемо дійство…
…як велить статут
повстанського і внутрішнього війська…»

Такий постає текстовий автор…
Не-зашорений. Не-надуманий. Не-їхній: не-«правітєльствєнний»…
«Не бійтеся загинуть молодими!
Страшніше – прижиттєво вмерти»…
Юрко живий.
Його не відстріляти.
Ніколи.
Адже дорога мусить жити після нас.

  

Олександр СОПРОНЮК, головний редактор газети «Слово»