Дон Жуан: мандрівки севільського розпусника

Жив у Севільї у середині XIV ст. такий собі ідальго дон Хуан Теноріо, чиї дуельні та любовні походеньки наганяли жах на все місто і лише завдяки участі в них тодішнього іспанського короля Педро Жорстокого залишалися безкарними. Але якось друзі вже зовсім розперезалися – забили командора де Ульоа і викрали його дочку. Тут уже ченці-францисканці вирішили прискорити Боже правосуддя – від імені вродливої жінки призначили донові Хуану побачення у церкві, де упокоївся командор, а тоді вбили розпусного дуелянта, спихнувши юридичну відповідальність на статую покійного командора.
А потім ще жив у тій-таки Севільї дон Хуан де Маранья, який начебто продав душу дияволові, але потім розкаявся і прийняв постриг.
Але врешті ці два не знайомі між собою дони злилися в один образ (засмоктавши мимохідь ще кількох абсолютно непричетних персонажів) – знаменитого дона Гуана-Жуана-Джованні (залежно від транскрипції). І цей образ пішов кочувати світовою літературою, залишивши вже понад 150 відбитків – та ще й настільки не схожих між собою…


«Європейське турне» дона Жуана

Спочатку дон Жуан був персонажем різко негативним – не дивно: часи були католицькі, і жодних теплих почуттів не міг викликати сластолюбний аристократ, який із задоволенням порушував як моральні, так і релігійні норми (наприклад, зваблював черниць, бо момент боротьби і долання перешкод становив чи не половину насолоди…)
Саме таким вивів дона Жуана на іспанську сцену Тірсо де Моліна у своїй п’єсі «Севільський розпусник і кам’яний гість». Його дон Жуан – практично ідеальний аристократ: авантюрист-завойовник, хоробрий красень з гарячою кров’ю і поняттям честі у цій самій крові. «Завжди моєю найбільшою насолодою було спокусити жінку і, збезчестивши, покинути її». Оскільки пам’ять про реального дона Хуана Теноріо була ще жива (якихось триста років минуло з його смерті), то образ, створений де Моліною, не дуже відійшов від прототипа. Але життєрадісні італійці (особливо Джільберті та Чіколіні, не знайомі між собою), відразу закохавшись у «Севільського розпусника», швиденько адаптували цю п’єсу до свого менталітету, поступово повикидавши звідти всі трагічно-повчальні елементи і хлюпнувши в сюжет комізму. (Пізніше, коли народиться Карло Гольдоні, сюжет зазнає ще однієї обробки – тут аристократа, брехуна і боягуза буде практично втоптано в багнюку. Що вдієш – аристократи на той час уже не могли в Італії бути позитивними персонажами…)
Отак мимоволі здійснивши закордонну подорож, дон Жуан потрапив до Франції – італійські п’єси почали перекладати і переробляти. Особливо радикально взявся за це Мольєр: він вперше позбавив дона іспанського походження і повністю переніс дію у сучасну собі Францію. (Слід сказати, його дон Жуан – попри своє аристократичне проходження – втілює якраз нову мораль, яка невблаганно насувалася разом із революцією.) А ще за кілька років Корнель примусив дона Жуана ще й забалакати віршами – і саме його редакція знаменитої легенди йшла на французьких сценах до новітнього часу.
Звичайно, «європейське турне» дона Жуана не могло оминути Англію – туди він потрапив 1676 р. завдяки Шадвелеві. А ось німецький кордон знаменитий розпусник перетнув, так би мовити, нелегально – на початку XVIII ст. на народній сцені йшло безліч редакцій севільської легенди (у яких слуга зазвичай грав роль важливішу, ніж сам дон Жуан).

Несподіваний бум

Але справжній вибух популярності дона Жуана припадає на XIX ст. Великі зміни у суспільстві спричинили те, що цинічний розпусник мутував у романтика-ідеаліста (втім, іноді й песимістично-скептичного – це вже як автор бачив). Його порівнювали з Фаустом – обоє кидають виклик долі, обоє йдуть проти усталених законів суспільства (а в XIX ст. це вже розцінювалося не як злочин, а як поступ) – і німецький драматург Граббе навіть написав п’єсу «Дон Жуан і Фауст», пов’язавши їхні долі. Також не змогли утриматися від своєї редакції легенди про дона Жуана Ленау, Візе, Гольтей, Браунталь, Гейзе, Фрідман, Гофман та багато, багато інших класиків німецької літератури. Поступово від оригінальної легенди залишалося рівно стільки, скільки було потрібно авторові для втілення художнього задуму – іноді дон Жуан навіть доживав до старості й кидався у кратер Везувія, усвідомивши ганебність свого життя.
Проте і у Франції дона Жуана було реанімовано – як мінімум двічі, волею Дюма та Меріме. Та й данець Гаух залишив нащадкам у спадок однойменну поему. І на батьківщині, в Іспанії, Сорілья аж тричі новітньо обробив невмирущий сюжет, примусивши врешті-решт свого героя відчути істинну любов і врятувати свою душу шляхом розкаяння.
Проте чи не найзнаменитішим доном Жуаном XIX ст. є англійський, авторства Байрона. Усю його біографію було переписано. Зникли і командор, і донна Анна, і неодмінний слуга. Зате з’явився повний декаданс, який тоді переживало агонізуюче дворянство. Тому «ви гадаєте, дон Жуан здатен спокусити будь-яку жінку? Та він просто не здатен нікому відмовити!» Скрізь, де дона Жуана носить доля (в Іспанії, на безлюдному острові, у Туреччині, у Росії, врешті-решт, у Англії), жінки його переслідують – а сам він пасивний і просто не знає, як жити далі у цьому світі, який так різко змінюється…
У Росії теж жили романтики. І теж не могли стояти осторонь світових процесів. Тому О. Толстой (на його текст було потім написано музику) та О. Пушкін теж звернулися до цієї легенди. Літературознавці неодноразово вказували на автобіографічність його поеми «Кам’яний гість». Адже його дон Жуан – митець кохання, втілення чоловічого начала, майже не спотвореного пізнішими культурними нашаруваннями…

І тут настало ХХ сторіччя

Уже не так часто письменники почали звертатися до севільської легенди – на тлі глобальної переоцінки моральних цінностей образ дона Жуана бліднув і остаточно позитивнішав. Скажімо, Карел Чапек взагалі створив чудове оповідання, в якому лише під час сповіді Джона Жуана стало відомо, що знаменитий спокусник насправді був незайманцем і кидався від жінки до жінки, сподіваючись, що хоч цього разу все буде інакше…
Але найпозитивнішим героєм є все-таки український дон Жуан. Частково це можна пояснити тим, що сама мова у нас така, а частково – тим, що Леся Українка теж вклала у нього чимало автобіографічного (хоча це на перший погляд видається парадоксальним). Її дон Жуан завжди кохав усім серцем («я кожен раз давав їм теє все, що лиш вони могли вмістити») – просто серце у нього було великим, а тому і страждало більше. Та й суспільна мораль, з якою він, як завжди, не вживався, уже була настільки гнилою, що дон Жуан на її тлі виглядав ледь не агонією доброчесності. Утім, про Лесиного «Камінного господаря» досі не вщухли літературознавчі суперечки – занадто багатоплановий твір, здатний витримати чи не будь-яке тлумачення.

Уже б, здавалося, величезна кількість письменників давно мала вичерпати навіть таку золоту жилу, як легенда про дона Хуана Теноріо. Але, здається, доки людство продовжуватиме поділятися на чоловіків і жінок, дон Жуан не втратить актуальності…

Катерина Деньдобра

  • natalochka

    Дуже цікава і пізнавальна стаття! Подяка авторці.

  • Віта

    У київському театрі ім. Лесі Українки іде вистава "Заповіт цнотливого бабія" про того ж таки спокусника (автор – А. Крим), де подано таке ж тлумачення, як у Карела Чапека.