Старі руни Карелії: між магією та літературою

Серед усіх відомих нам на цей час епосів  “Калевала” займає особливе місце. Один з найдавніших за хронотопом, він був зібраний із розрізнених рун та впорядкований ледь не останнім в Європі – у середині ХІХ століття. Північні народи не мають звички поспішати, але цього разу на подібне затягування із впорядкуванням культурного досвіду вплинув цілий ряд позалітературних факторів.
Перше видання “Калевали”, яке впорядкував Еліас Леннрот, побачило світ у 1835 році й складалося з 32 рун. Книжка за назвою “Калевала, або старі руни Карелії про давні часи фінського народу” вийшла накладом у 500 примірників. Наклад розповсюджувався 12 років, та цього виявилось достатньо для резонансу всередині зацікавленої групи фінської громадськості. Остаточна редакція “Калевали” вийшла 1849 року і містила канонічні 50 рун. Фактично, з цього часу вона стає однією з підвалин фінської національної культури.

 

“Ці слова ми відшукали,
ці пісні знайшли ми разом…”

До 1802 року фінські землі належали Швеції, з 1809 вони перейшли до Російської імперії. На той час фінська культура вважалась сільською складовою шведської, а карельська – взагалі культурою не вважалась. У школах вивчали шведську мову, і для того, щоб стати “шведом” – а отже представником міської, “вищої” культури – достатньо було вбратись, як городянин, та покинути селянську працю. Карельське та фінське населення мало всі шанси остаточно асимілюватись, але цьому невтішному процесу завадив європейський романтизм XVIII – початку XIX століття. Саме романтизм у пошуках першооснови європейських культур звернувся до народу як до носія істинного знання та “природних відчуттів”, а також актуалізував фольклор у всій його різновидах. Престижним став фах фольклористів та філологів, що займаються народними діалектами. Активно видавалися збірки народних пісень, які на території Карелії та Фінляндії називалися рунами.
Старонімецька лексема runa первинно означала потайки сказане магічне слово, таємницю. Звідси руни – народні пісні, первинно чародійного, магічного, а потім вже епічного та ліричного характеру. Руни співали шамани, приборкуючи природу та демонічних істот; згодом вони співались карельськими та фінськими селянами, тому магія почала сполучатися з історіями про створення світу, про вчинки епічних героїв. Як і будь-які ритуальні пісні, руни слугували впорядкуванню навколишнього світу та гармонізації світогляду. На час, коли фінські фольклористи почали збирати руни, вони існували в усній традиції, були розпорошені по різних територіях та діалектах, і поступово відмирали.

“Я в один клубок змотав їх,
я в одну зв’язав їх зв’язку…”

На початок ХІХ ст. було укладено перші збірки карело-фінських рун, але спочатку, розрізнені та невпорядковані, вони сприймались радше як екзотика.
Інакшим шляхом пішов Еліас Леннрот (1802 – 1884), мовознавець та лікар за освітою. Виконав грандіозну роботу – здійснив одинадцять поїздок до фінської та російської Карелії, під час яких подорожував переважно пішки, зібрав унікальний фольклорний, філологічний та етнографічний матеріал. Він почув найкращих співців рун, серед яких був Архип Петрунен, і привіз з експедиції безліч щоденників, що стали основою епосу “Калевала”.
Сила жесту Єліаса Леннрота полягає в тому, що він не просто записав та зібрав руни, а осмислив та впорядкував їх, орієнтуючись на найдосконаліші зразки, зокрема, на гомерівський епос. Це само по собі було небанальним вчинком і надало збірці вже навіть на рівні наміру упорядника відповідного рівня, цілісності та логічності. До того ж Леннрот вірив, що збирає уламки колись цілісного епосу.
На початку роботи над “Калевалою” Леннрот склав орієнтовний план, і згідно з ним упорядковував, а іноді й переробляв руни, склеював розрізнені шматки та дописував потрібні епізоди; за народними легендами майже самостійно склав останню, 50 руну. Польові щоденники Леннрота збереглися, тому відомо, що він залишив третину рун у тому вигляді, в якому вони були записані, у більшій частині уніфікував мову та стиль, і лише 3% дописав власноруч.

“В Похйоли студенім полі,
на рівнинах Калевали…”
Основні герої “Калевали”
Вейнеймейнен – головний герой Калевали. Предвічний складач та виконавець пісень, сила якого – у Слові, що є наймогутнішою силою, підвладною людині.
Ільмарінен – син Калеви, брат Вейнеймейнена, віщий коваль, який викував млин Сампо.
Лемінкайнен – третій головний герой “Калевали”, веселий богатир, пристрасний шанувальник жіночої статі. Історія Леммінкайнена та його подорожі за нареченою до Похйоли, смерть під час випробування та воскресіння за допомогою матері, є сюжетом, апробованим подальшою ліричною, музичною та образотворчою європейською культурою.
Льовхі – господиня Похйоли, зла відьма, що володіє млином Сампо.
Основні топоніми “Калевали”
Калевала – назва країни, місце де мешкає Калева, міфологічний першопредок фінських богатирів Вейнеймейнена, Ільмарінена і Леммінкайнена.
Похйола – північна країна, антитеза Калевали, уособлює будь-яку “чужу” землю в рамках характерної для міфологічної свідомості бінарної опозиції “своє-чуже”; герої приїжджають туди свататися та будувати млин Сампо.

 

Магічні предмети “Калевали”

Сампо – чарівний млин, який викував Ільмарінен. Сам собою перемелює борошно, сіль та гроші. Дає необмежене багатство та необмежене щастя. За нього іде війна між Калевою та Похйолою.
Кантеле – музичний інструмент, подібний до гуслів, для супроводу магічних рун. Його зробив Вейнеймейнен; за його допомогою він приспав усе населення Похйоли та допоміг викрасти Сампо.

 

Сюжет «Калевали»

У “Калевалі” нема наскрізного сюжету. Починається все зі створення світу. Повітря – Ільма – породило дочку Ільматар, матір води. Повітря утворило качку – першотварину, з яйця якої постав суходіл та небесні світила. Ільматар народила Вейнеймейнена, навколо подвигів якого, а також навколо його братів групуються руни “Калевали”. Остання, 50 руна містить християнські мотиви про народження чудесної дитини дівою Мар’яттою, і герой Вейнеймейнен навіки залишає Калевалу, поступаючись цій дитині, що має стати господарем Карелії.
“Калевала” наповнена міфологією, космогонією та етнографією. Для цього епосу характерна відсутність історичної основи – всі події відбуваються у міфологічному просторі. У “Калевалі” нема держави, політики, народу, нації, військових дій — натомість є землеробство, родовий устрій. Це пояснюється тим, що руни “Калевали” дуже давні, постали з магічної, шаманської поезії, яка мало цікавилась зовнішніми подіями, зосереджуючись на внутрішній логіці світу.

“Хоч би й як було, а все ж я
показав співцям дорогу…”
З часів другого видання “Калевали” у 1849 році поширюється її світова слава. Праця Леннрота надихнула Генрі Лонгфелло, який у 1855 році створив “Пісню про Гайавату”. Послідовники Леннрота Ф. Крейцпальд у Естонії та А. Пумпур у Латвії склали епоси “Калевіпоег” та “Лачплесіс”.
На фінських землях відбувся цікавий зворотній процес – “Калевала” почала впливати на народний епос. Вже наприкінці ХІХ століття фольклористи помічали, що пісні, які виконавці вважали народними, насправді були завчені з “Калевали”.
Під впливом епосу відбувається розквіт фінської культури. До Карелії у пошуках натхнення починають стягуватися представники мистецтва, серед яких – композитор Ян Сібеліус (1865-1957), який пише твори за мотивами «Калевали».
За роки існування епос було перекладено 44 мовами світу. Український переклад, зроблений мовознавцем Євгеном Тимченком, виходить 1901 року у Львові, і перевидається у 1928. Третє перевидання датується аж 1995 роком, і здійснене воно за редакції Дмитра Павличка.
28 січня святкується день “Калевали”. Цього дня у 1835 році Леннрот поставив крапку у своїй праці. День визначний для фінів і для всього світу, бо діяльність цієї людини, спрямована на пошук найдавніших форм літературної творчості, напряму сприяла існуванню фінської нації, збагатила скарбницю світової літератури зразком епічної творчості, до якого зараз звертаються не лише фольклористи, а й просто читачі: задля впорядкування внутрішнього світу – бо його можна знайти лишень у давніх мудрих книгах.

Мирослава Сапко.