Три стихії кохання. Класичні любовні сюжети Сходу

Історії кохання є у кожній літературі. Ромео та Джульєтта, Тристан та Ізольда, Дон Жуан… Але це – Європа. А світ не закінчується за Гібралтаром.
У жарких пустелях, непролазних джунглях Азії, на засніжених вершинах гірських хребтів є безліч поем, легенд і повістей про ніжні й палкі почуття. Століттями їх переповідали на базарах та у храмах, в убогих селищах та пишних палацах, у кав’ярнях Стамбула та чайних будиночках Кантона; їх записували на рисовому папері – тонким пензлем із заячого хвоста, на пальмовому листі чи пружному пергаменті – гострим очеретяним каламом; вони вливалися в потоки “трав’янистого” японського скоропису, кучерявилися примхливим орнаментом індійських літер, впліталися у мереживо арабської в’язі. Так дійшли вони до нашого часу. З усього неосяжного розмаїття східних поем, казок і романів ми виберемо три історії, кожна з яких є свого роду архетипом кохання для певної культури. Отже…

 

 Лейла та Меджнун, або полум’яне кохання по-арабськи

Коли йдеться про кохання та Схід, першою зринає в пам’яті історія Лейли та Меджнуна, яких часом називають “бедуїнськими Ромео і Джульєттою” (далі ми побачимо, що це помилка). Історія ця виникла на прабатьківщині арабського народу, у випаленій безжальним сонцем аравійській пустелі. І тому арабське кохання – пекуче, як пустельне сонце; своїм нещадним полум’ям воно здатне спопелити закоханих.
У далекому VIІ ст. серед бедуїнів племені Бану-Амір в аравійських пісках жив собі поет на ім’я Кайс ібн Аль-Муллавах, який був безмежно й безнадійно закоханий у дівчину на ім’я Лейла, яку віддали заміж за іншого. Від пристрасті й розпачу хлопець майже збожеволів – цілими днями він блукав по пустелі й, наче у маренні, складав вірші про свою кохану. За це йому дали прізвисько “Меджнун” – “безумець”. Неабияк стурбовані родичі возили юнака до Мекки, щоби помолитися за його зцілення від любовної недуги, але й біля стін священної Кааби поет благав Аллаха: “Твій раб захворів на любов – не зцілюй хворого!” До самої смерті він оспівував Лейлу у своїх віршах. Історію Кайса-Меджнуна знали й переповідали з вуст до вуст разом з його віршами; фольклорні версії цієї історії досі можна почути всюди від Марокко до Індії. Але літературної форми їй надав не араб, а азербайджанець – великий поет Ільяс ібн Юсуф Нізамі Ґянджеві, який писав перською мовою. Сталося це аж у ХІІ ст. Нізамі значно доповнив і розвинув сюжет, геніально розкривши в ньому своєрідну діалектику пристрасті: головною перешкодою на шляху кохання Меджнуна є… саме кохання, точніше, його нелюдська сила, що перетворює почуття на справжнє шаленство. Його не можуть прийняти ані родичі Лейли, ані рідні самого юнака. І шаленцю немає місця у світі нормальних людей. Тому Меджнун біжить у пустелю, і живе серед диких звірів, які не лише не чіпають його, але й розуміють та захищають від ворогів. Такою здатністю порозумітися зі звірами були наділені, як відомо, святі відлюдники, тому арабські містики-суфії витлумачили це почуття як любов до Бога. А що ж Лейла? Вона і в шлюбі зберігає вірність Меджнуну, не підпускаючи до себе свого чоловіка-нелюба. І, врешті решт, помирає від кохання. А згодом на її могилі, невтішно плачучи, помирає від горя Меджнун.
Хто тільки не писав на цей сюжет після Нізамі – й індієць Амір Хосров Дехлеві, й узбек Алішер Навої… Усього відомо понад двадцять поем, написаних різними мовами мусульманського Сходу.

Принц Ґендзі Променистий, або витончене кохання по-японськи

Якщо арабське кохання – полум’я, то стародавнім японцям ближча стихія повітря. Кохання по-японськи – це легкий вітерець, що вільно віє по стежках квітучого саду, примхливо змішуючи його аромати. Якщо для арабського кохання потрібні лише двоє – він і вона, — то для японського потрібен цілий сад прекрасних “квітів”-жінок. І в результаті виходить вже не поема, а цілий роман. Отже не дивно, що перший в історії світової літератури роман (у повному сенсі слова) написала японка – придворна дама ХІ ст. Мурасакі Сікібу. На сторінках “Повісті про принца Ґендзі” розгортається ціла низка історій кохання. Головний герой – принц Ґендзі Променистий – позашлюбний син імператора, витончений аристократ, естет і красень, що досконало володіє всілякими мистецтвами, він заводить романи з усіма привабливими жінками, що трапляються на його шляху. Серед них і придворні дами, і дочка провінційного аристократа, і навіть імператриця, яка народжує від Ґендзі сина, що врешті сідає на трон… Їхні пригоди відбуваються у тогочасній столиці – місті Хейан (сучасне Кіото). Переповідати сюжет навіть стисло тут немає можливості, адже сам роман у сучасному виданні – це два грубезні томи. Напрошується паралель з Дон Жуаном, проте для Ґендзі почуття славетного іспанця видалися би варварськими – надто сильними, недостатньо вишуканими. Кохання Ґендзі – це радше гра, де немає місця пристрасті; тут усе будується на нюансах, на півтонах, усе гранично естетизовано. Обмін імпровізованими віршами, спільна гра на музичних інструментах, милування квітами, повним місяцем, осіннім листям… Ґендзі – не цинічний розпусник, але й не шукач ідеалу; він цінує в кожній жінці її неповторність. Для авторки роману, як і для японської традиції загалом, він – ідеальний чоловік, який викликає захоплення, а зовсім не грішник, вартий осуду. Тому й кінець тут зовсім не трагічний: Ґендзі, на відміну від Дон Жуана, не провалюється у потойбіччя, а просто “зникає за хмарами” – його смерть у романі описана майже натяком.
Як і у Кайса-Меджнуна, у Променистого принца був реальний прототип – поет Арівара Наріхіра, герой і вірогідний автор невеличкої “Повісті про Ісе”, де описане таке ж “кохання по-японськи”, як і в романі Мурасакі Сікібу. Обидва твори неодноразово наслідували і продовжують наслідувати пізніші японські автори, аж до сьогодення.

Наль і Дамаянті, або вірне кохання по-індійськи

Індійське кохання можна уподібнити до води. То бурхливе, наче гірська річка у Гімалаях, то повноводне, наче священний Ґанґ, воно невпинно прагне мети, і досягнувши її, розливається безмежно, як Індійський океан. Батьківщина Кама-сутри багата на історії кохання, проте ми наразі зупинимося на історії раджі Наля і прекрасної Дамаянті.
Найдавніша версія цієї історії відома з давньоіндійського епосу “Магабгарата” (більша частина якого складена за п’ятсот років до н.е.). Наль, цар однієї з численних держав стародавньої Індії, покохав Дамаянті – дівчину дивовижної вроди, яка також палко покохала царя. Вони щасливо одружилися… І що? Кінець?! Ні, все тільки починається. На відміну від знайомих нам європейських і арабських сюжетів, індійське кохання – це кохання у законному шлюбі. Його історія починається там, де інші закінчуються. Виявляється, у царя Наля є істотна вада – він до нестями захоплюється грою в кості. І поступово програє геть усе, навіть царство, своєму підступному братові, сам же вимушений піти у вигнання – у джунглі. Вірна Дамаянті йде слідом. Та після поневірянь у хащах Наль підступно покидає сплячу, знесилену голодом і втомою дружину, заспокоюючи себе думкою, що вона повернеться до батьків і тим врятується від смерті. Після карколомних пригод Налю вдається-таки повернути собі царство. Та в центрі оповіді – не злощасний раджа, а Дамаянті, на долю якої також випало чимало лиха, однак вона спромоглася не лише зберегти вірність чоловікові, але й відшукати його, щоби знову поєднатися. Дамаянті розуміє вади Наля і пробачає йому, бо – кохає. Не шалена пристрасть, не вишукана любовна гра, а вірність та стійкість у випробуваннях – ось що найцінніше в коханні, на думку індійських мудреців.
Історія Наля і Дамаянті протягом багатьох століть надихала поетів Індії. А в XVI ст. вона стала сюжетом перськомовної поеми “Наль і Даман”, написаної шейхом Абул Файзом Файзі. Цікаво зазначити, що в задуманому ним поетичному циклі вона повинна була посідати те ж місце, яке в аналогічному циклі Нізамі посідає поема “Лейла і Меджнун”. Так кохання Наля й Дамаянті перейшло кордони Індії. А в ХІХ ст. вже у далекій Росії поему на цей сюжет написав В. А. Жуковський.
Наша оповідь добігає кінця. Лишилося додати, що поему Нізамі переклав українською мовою Л. Первомайський, “Наля і Дамаянті” – П. Г. Ріттер, а от українського перекладу “Ґендзі” досі немає. На превеликий жаль.

Сергій Капранов.