ЗНАЙТИ ЛЮБУ Клименко: хто вона, авторка першого українського еротичного бестселера?

Я люблю приходити на роботу хвилин за десять до початку. Щоб мати можливість спокійно зосередитися, випити кави, викурити першу цигарку. А заразом поспостерігати за колегами — адже у хвилини ранкового форс‑мажору, коли ніхто ще не встиг натягти на себе звичну офісну машкару, можна зазирнути глибше у їхні життя. Ось, наприклад, Лідочка, улюблениця відділу, зранку вже щось захоплено читає, автоматично кусаючи бутерброд із сиром, що (бутерброд) на робочому місці у нас категорично заборонено — для цього існує буфет.

— Доброго ранку! — побачила мене, похапцем закрила книжку і чомусь почервоніла.
— Що читаємо?
Почервоніла ще більше і заховала читання під стіл. Я тільки встиг помітити фотографію авторки на обкладинці. Звісно, якщо це можна назвати фотографією — розмите на комп’ютері зображення, немов у кримінальній хроніці.
Із дитинства люблю таємниці. А за кілька годин бачу — Лідочка тихенько хихотить із сусідкою по столу, у руках — та сама книжка. Інтрига? Ще й яка. Де ви бачили, щоб у наші часи книжка викликала таку реакцію читачок? В обід, користуючись неуважністю Лідочки, я зазирнув на її стіл і побачив-таки назву. Люба Клименко, «Пор’ядна львівська пані». Наступного дня вже мав змогу прочитати текст — у моєї дівчини, як виявилося, теж є ця книжка, тож навіть до книгарні не довелося йти.
Прочитав — і все зрозумів: і хихотіння, і рум’янець і навмисне розмиту фотку на обкладинці. Такої потужної жіночої еротики в українській літературі зустрічати не доводилося.
— А хто така Люба Клименко? — запитав я у своєї дівчини.
— Це ж псевдо, хіба не зрозуміло?
— А насправді?
— Не знаю.
Порозпитував знайомих — про письменницю Любу Клименко ніхто нічого не чув. Немає такої людини.
Ось вам і загадка. Письменниці немає, а її книжку жінки одна в одної перехоплюють, як ми в дитинстві «Баню».
Не знаю, як кого, а мене таємниці заводять. Певно, через походження — адже ми, Холмські, ведемо свій родовід від славетного Шерлока Холмського (якого англійці для зручності скоротили до Холмса). Отже, я вирішив розгадати загадку, чого б це не вартувало.
Для початку уважно вивчив фотокартку на обкладинці — а раптом дизайнер схалтурив і мені пощастить упізнати обриси обличчя. Але ні — комп’ютер безжально стер усі людські риси. Що робити? Іти до видавництва питати? По-перше, набрешуть. По-друге, ми, Холмські, не звикли шукати легких шляхів. Маючи в руках текст, озброєний знанням сучасної української літератури та дідівською дедукцією, я й сам, без сторонньої допомоги, зможу знайти Любу Клименко.
Давайте міркувати логічно. Чому авторка взяла псевдо? Зрозуміло, чому — роман у стилі жіночого порно може завдати удар по її репутації. Одразу чомусь пригадалося «Перламутрове порно» — Ірена Карпа не тільки не злякалася, але й підняла «порно» як прапор. І не без успіху. Але якщо людина страшиться за свою репутацію, значить, репутація в неї вже є, і ця репутація зовсім не співпадає з аурою «Пор’ядної львівської пані». Побіжно викреслюю Карпу з кола підозрюваних.
До речі, треба визначитися з цим самим колом. Кого підозрювати?
Писала жінка — це очевидно навіть без глибокого текстуального аналізу. Жінка з немалим літературним досвідом, оскільки твір зроблений майстерно. Жінка з певною репутацією у літературних колах, інакше кажучи, письменниця з іменем. Є заперечення?
Тепер залишається тільки перебрати усіх письменниць із іменем (на жаль, хоча в цьому випадку — на щастя, їх не так багато) і відкинути тих, хто зробити цього принципово не міг. Наприклад, Ліну Костенко.
Отже, вирушаю до найближчої книгарні визначатися з колом підозрюваних. Книжок зараз побільшало, але передусім за рахунок молодих авторок, і їх ми до розрахунку не беремо — нащо, наприклад, Тані Малярчук ховатися за псевдо? Чи то Марині Соколян? А ось Євгенії Кононенко — запросто. Надто вже «Пор’ядна львівська пані» контра­стує з її іміджем у літературних колах. Візьмемо на олівець Кононенко і заразом книжечку придбаємо, для аналізу. Чи то Ірен Роздобудько. Головний редактор поважного російського видання — хіба вона змогла б заплямувати себе софт-порно? Роздобудько — до списку, книжку — до кошика. А ось Марія Матіос, лауреат Шевченківської  — кому, як не їй, ховатися за псевдо? Беру «Солодку Дарусю», перечитаю. Ну, і, нарешті, Оксана Забужко. Про секс вона писала, але то був інший секс. Звичайно, вірогідність маленька, але запишемо до підозрюваних і пані Оксану. Уже виходячи з крамниці, бачу стійку з жіночими романами, а на ній — Роксану Гедеон. Чув я про її «Адель» і про грандіозну груповуху, яку звідти викреслювали усі редактори. Беремо й Гедеон, подивимося.
Ет, життя детективне! Щоб мені оце хтось колись сказав,  що я за власним бажанням буду читати стільки жіночих книжок — плюнув би в очі.
Що ж, почнемо з Ірен Роздобудько, тим більше, що я вже читав «Ранкового прибиральника». Щоб заховатися за псевдо, мотиви в неї є. І особисті, і літературні. Але чи здатна Ірен написати подібний текст? Почав читати «Дванадцять» — відчуваю, що це крик душі, принаймні, на комерцію точно не тягне. Однак і «Пор’ядна львівська пані» — теж крик душі. Як собі хочете, але одна й та сама душа не може кричати такими різними голосами. І потім, проза Роздобудько має чіткий маскулінний присмак, а Клименко — навпаки, суперфемінний. Ні, з Ірен Роздобудько підозри доведеться зняти. Почерк зовсім інший.
Наступною беру до рук книжку «Без мужика». Чи може Євгенія Кононенко виявитися Любою Клименко? Адже героїня Клименко, та сама пор’ядна львівська пані, теж на початку роману була практично без мужика, зате потім їх було навалом, а свого, бандуриста, вона позичила подрузі, і він насправді виявився ого‑го. Такий собі хепі‑енд до творчості Кононенко. Але чим далі я вчитуюся у книжку «Без мужика», тим фантастичнішим видається мені таке припущення.  Справа в тому, що проза Кононенко  — цілком щира, авторка пише не заради сюжету, не заради інтриги чи історії. Література для пані Євгенії — спосіб висловитися. Така собі суміш поезії з публіцистикою. До речі, більшість сучасних українських творів написані саме в такий спосіб — поетизація публіцистики чи то пак, публіцистизація поезії. «Пор’ядна львівська пані» — одна з небагатьох світлих плям на цьому тлі, бо це — справжня проза: із сюжетом, із героями. І якщо у інших особа автора — це єдиний спосіб сяк-так згуртувати персонажів та події (що поробиш — наша література молода і ще не встигла як слід засвоїти розмаїття художніх прийомів), то у Клименко дійство тримається за рахунок правдивої інтриги. Так що при всій повазі до пані Кононенко мушу викреслити її з кола підозрюваних.
Рука затремтіла. Я потягнувся до лауреатської книжки, але потім малодушно схопився за Роксану Гедеон. Авторка з репутацією. І пише непогано. І про секс любить розповісти. Те, що треба. Але тут, здається, я дав у штангу. Іще в книгарні. Бо навіщо Роксані, яка і без того має яскраву сексуальну репутацію, ховатися за псевдо? Нелогічно. Як кажуть слідчі, відсутній мотив. А невмотивовані дії  — це за межами літератури та юриспруденції. Погортав я «Адель», зітхнув та відклав у бік. Проміняти прізвище Гедеон на Клименко? Нісенітниця навіть з точки зору звучання.
Затримую подих і рішуче беру до рук «Солодку Дарусю». Уявляєте, що буде, коли Люба Клименко насправді виявиться лауреатом Шевченківської премії, головою секретаріату Шевченківського комітету Марією Матіос? Та це ж бомба! Це ж мрія кожного журналіста! Тим більше, що все сходиться: і рівень майстерності, і мотивація використання псевдо — усе. То невже це насправді Матіос? Читаю «Дарусю» — і аж колінка тремтять від передчуття. Точно — вона. Щоправда, у основних своїх текстах пані Марія дотримується трагічних, чи принаймні драматичних тем. Одна назва «Щоденник страченої» чого варта. Але, тим більше, їй, напевно, хочеться, написати веселу, бешкетницьку річ. Один розумник сказав, що блюз — це коли добрій людині погано. Творчість Матіос — це блюз. А у Клименко добрій людині добре. Але ж людина одна й та сама! Марія Матіос, тобто Люба Клименко! Це сенсація! Оце то я! Оце то молодець! Якби Шевченківську премію давали у галузі розслідувань, я б однозначно її заробив. Тепер тільки перевірити свої висновки — і ставити крапку. Як перевірити? Дуже просто. Набираю Шевченківський комітет, прошу покликати голову секретаріату, зараз кілька хитрих запитань — і вона розколеться.
— Пані Марія до кінця тижня буде у Чернівцях.
Жаль. Ну, нічого, почекаємо кілька днів, нікуди вона не… І тут мене немов водою облили. Чернівці! Як я міг забути! Марія Матіос родом із Буковини. А уявити собі, що буковинка напише роман «Пор’ядна ЛЬВІВСЬКА пані» — як хочете, а я не можу. «Московіаду» галичанин напише, перевірено, але «Волиніаду» чи «Буковиніаду» — нізащо. Розбилася моя версія на друзки об регіональний патріотизм. Сенсації не відбулося. Ет, чорт!
Видобуваю з кошика останню книжку. «Польові дослідження з українського сексу». Невже Оксана Забужко і є Любою Клименко? Ось чого я вже точно не чекав. Гортаю сторінки, перечитую. Очі вихоплюють: «знизу, завжди любила — знизу, розпластаною на спині». Стоп! Так це ж саме те, що треба! Не в сенсі сексуальної позиції, а в сенсі ставлення! Роман Люби Клименко теж написаний ЗНИЗУ, хоч героїня буває і зверху, і поруч, і взагалі по-різному. Господи, це ж ключ до всієї загадки! Йой! Вау! Упс! Знайшов! На фіг гендер! Люба Клименко в сексі і творчості відчуває себе жінкою, і Оксана Забужко, попри феміністичну репутацію — теж. Передусім жінкою. А стиль писання і змінити можна, тим більше, що після «Сексу» минув уже добрий десяток років. Мотивація? А дуже проста! Оксана Забужко, як відомо, пов’язана контрактом із видавництвом «Факт», а тут, як усі українські письменники, вирішила гульнути наліво. Ось і вимушена була взяти псевдо. Пані Оксано, я вас викрив! І навіть телефоном перевіряти не буду, щоб не затьмарювати світлих стосунків Забужко і «Факту» брудними підозрами.
Які там, у біса, підозри! Тепер я точно знаю, що Люба Клименко — це псевдо Оксани Забужко. Перечитайте їхні книжки, і ви самі переконаєтеся в цьому.
Уважного читача не так легко обдурити. Це кажу вам я, Славко Холмський!

 

Славко Холмський

  • Анонімний

    "Чернівці! Як я міг забути! Марія Матіос родом із Буковини. А уявити собі, що буковинка напише роман «Пор’ядна ЛЬВІВСЬКА пані» — як хочете, а я не можу. «Московіаду» галичанин напише, перевірено, але «Волиніаду» чи «Буковиніаду» — нізащо. Розбилася моя версія на друзки об регіональний патріотизм. "

    Щось дедукція,чи то память,у пана Холмса якась вибіркова.

    Луцьк! Як я міг забути!Оксана Забужко родом з Волині …і далі по тексту.

  • Цікавий

    Пробачте, але Оксана Забужко зростала у Києві. У неї батько з Луцька. Так що не катить. Але усі вже давно відомо, що Люба Клименко – це Марина Гримич. Кокотюха, придурок, спалив ситуацію. Так що автор запізнився зі своїми здогадами.

  • Анонімний

    Ім'я при народженні: Оксана Стефанівна Забужко

    Дата народження: 19 вересня 1960

    Місце народження: м. Луцьк

    Громадянство: українське

    Рід діяльності: поетка, письменниця, філософ, літературознавець, публіцист

    Magnum opus: «Польові дослідження з українського сексу»
    http://www.zabuzhko.com

    Зростати можна і на Марсі,а народитися в Луцьку /бути родом з Волині/.