Двадцять слов’янських мікромов

У 2008 році Воєводинська академія наук і мистецтв Сербії видала монографію професора Юліана Тамаша, присвячену поетиці регіональних і малих літератур світу. Її назва – «Величина малих» – таїть в собі якусь магічність, бо, виявляється, малих, маленьких і зовсім дрібних етнічних груп у світі цілий огром.

Російський мовознавець Олександр Дуліченко у 1981 році у Мінську захистив докторську дисертацію про слов’янські літературні мікромови. На його думку, мікромова від діалекту чи говірки відрізняється тим, що вона має літературну традицію і більш-менш усталені норми письма. Від звичайної мови мікромова відрізняється масштабами: нею говорять і пишуть від кількох десятків тисяч людей до кількох тисяч.

У слов’янському світі Олександр Дуліченко нарахував два десятки таких мікромов. Про абсолютну більшість із них звичайний слов’янин навіть не чув. Так, за даними мовознавця, верхньосерболужицькою мовою нині говорять 40 тисяч людей в історичній області Верхня Лужиця (тепер – Саксонія в Німеччині, в районі міста Баутцен). Нижньосерболужицькою мовою – 20 тисяч людей в історичній області Нижня Лужиця (нині – Бранденбург у Німеччині, в районі міста Коттбус).

Такими ж слов’янськими острівками серед іншомовного населення є ще низка мікромов. Наприклад, градищансько-хорватська. Нею розмовляють і пишуть хорвати, які під натиском турків у XVI столітті переселилися в Австрію (Бургенланд). Відповідно, за цей час їхня мова зазнала чимало змін. Нею тепер спілкуються близько 35 тисяч людей.

Або ж молізько-слов’янська мова в Італії, якою розмовляють в області Молізе мешканці кількох сіл – усього 4 тисячі мешканців. За походженням вони є хорватами, які теж у XVI столітті рятувалися від турків. І внаслідок перебування століттями між італійцями, їхня мова, ясна річ, зазнала відчутних змін.

Також у Північній Італії у долині річки Резія від прадавніх часів живуть резяни-словенці, які говорять дуже архаїчним словенським діалектом. Тепер їх не більше від півтора-двох тисяч осіб.

Так само болгари-католики, які у XVIII столітті переселилися ближче до братів по вірі, в область Банат, що нині у Румунії, створили свою мікромову – банатсько-болгарську. Тепер їх приблизно 15 тисяч осіб.

Подібна картина із егейсько-македонською мікромовою, якою розмовляють македонці, розселені на грецьких островах.

Однак треба відзначати, що життя мікромови – процес нестабільний: то він бурхливо розвивається, то зупиняється зовсім. Так, після Другої світової війни банатсько-болгарська мова використовується тільки у церкві.

Серед найвідоміших мікромов – кашубська. Кашубів у Польщі, за даними Олександра Дуліченка, близько 300 тисяч (хоча не всі себе ними ідентифікують). Живуть на Помор’ї, в нинішньому Гданському і Слупському воєводстві. Поляки вважають кашубів польською етнографічною групою. І хоча їхньою мовою написана ціла література, але головна проблема полягає у відсутності єдиної норми: ці тексти створені на основі різних кашубських діалектів.

Цікава ситуація виникла з хорватами, які історично створювали літературу відразу на трьох своїх діалектах. Відповідно і нині існують три варіанти хорватської мови. Загальноприйнятим є літературний варіант, створений на основі штокавського діалекту, який є рідним для більшості хорватів. У той час же час широко використовується і чакавський діалект, яким розмовляють 12% хорватів, і кайкавський (31%). Останні два Дуліченко зараховує до категорії мікромов.

Хорвати взагалі стали лідерами по створенню мікромов. П’ятою мікромовою, створеною на їхній етнічній основі, може стати бунєвська. Бунєвцями називає себе група хорватів, які живуть у Воєводині. З огляду на останні криваві сербсько-хорватські протистояння, рішення бунєвських лідерів вважати себе окремим народом може бути великою мірою продиктовано політичними міркуваннями.

Адже так вони уникають звинувачень з боку сербів у воєнних злочинах хорватів. Сербська влада, ясна річ, визнала цих 20 тисяч людей за окремий народ, хоча значна частина бунєвських інтелектуалів так не вважають.

Останнім часом, зауважує Олександр Дуліченко, в слов’янському світі може виникнути ще з десяток мікромов. Зокрема, шльонська, гуральська, мазурська – у Польщі, східнословацька – у Словаччині, західнополіська – на межі Білорусії та України.

За словами мовознавця, на основі закарпатоукраїнських діалектів нині створюється карпаторусинська (русинська, лемківська) мікромова у Словаччині, Угорщині, Польщі та на Закарпатті. Однак він не бачить життєвої можливості, щоб вони утворили спільну мікромову. Занадто історично і мовно (через впливи панівних державних мов) віддалені вони одне від одного.

Як ми вже казали, мікромова – поняття умовне, змінне в часі. Сьогодні створення власної літературної норми для мікронароду – актуальне, завтра – вже ні.

Тут доречний приклад із ляською мікромовою – бесідою мешканців польської частини Шльонська (Сілезії), яка у міжвоєнні роки опинилася у Чехословаччині. У 30-х роках О. Лісогорський задумав зробити її літературною, від якої і польська, і чеська мови були б доволі віддаленими. Однак після Другої світової війни обставини кардинально змінилися, і цей процес зупинився. Проте Лісогорський продовжував удосконалювати придуману ним літературну норму, врешті-решт ставши людиною-мовою. Тобто, створивши мову, якою вже володів тільки він один.

Ситуація з мікромовами показує, що це явище типове для більшості слов’янських народів, чия історія була складною і супроводжувалася життям в діаспорі чи за межами основного мовного ареалу.

А якщо подивитися на ситуацію у світі, то таких мікромов буде не десятки, а тисячі. Їхня доля різна. І вони житимуть доти, доки на них читатиме хоча би один школяр. Однак глобалізація не залишає їм шансів на життя. Бо їхнє існування – питання не простору, а часу.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Радіо “Свобода”