Любовний лист по-американськи

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

Париж 1920-х. Молоді Фіцджеральд, Гемінґвей, Бунюєль, Далі… Який закоханий у цю епоху романтик не мріяв би поспілкуватися з ними? Кінострічка «Опівночі в Парижі» дає можливість уявного діалогу. Щоправда побачити кумирів можна очима режисера Вуді Аллена. Американський кінокритик Річард Ропер назвав цей фільм любовним листом до Парижа – адже окрім захоплення 1920-ми, творцям стрічки вдається й образ сучасного міста, яке «особливо гарне під час дощу».

.

Кінофільм, який, до речі, отримав «Оскара» та «Золотий глобус» за сценарій, має досить необтяжливий сюжет. Молодий письменник Гіл Пендер (Овен Вілсон) приїздить до Парижа разом із нареченою та її батьками. Гіл захоплюється містом, мріє тут залишитися й нарешті взятися за справжній роман. Адже досі він писав лише сценарії для Голівуду – здебільшого, аби догодити Інес (Рейчел Макадамс). Вона ж не поділяє його мрій про Париж та й бажання взятися за справжню літературу також. Стосунки цих двох – яскравий контраст життєвих поглядів та позицій. Тому їхнє рішення одружитися видається дещо дивним:

Я збираюся одружитися із жінкою, яку кохаю… Ну, тобто, думаю, що кохаю. Господи, потрібно, щоб я кохав її, я ж одружуюся з нею!

Якось увечері Гіл вирішив прогулятися Парижем. Перебуваючи напідпитку, заблукав. Коли опівночі пробив годинник, він сів у старий автомобіль і потрапив у свою «золоту епоху» – 1920-ті роки. Там письменник-початківець знайомиться зі своїми кумирами – Скотом Фіцджеральдом та Ернестом Гемінґвеєм, проводить час у компанії Далі, Бунюєля, дівчини Пікассо – Адріани, а свій недописаний роман дає почитати Гертруді Стайн.

 Гіл Пендер, Ернест Гемінґвей та Гертруда Стайн

.

Образи Скота та Зельди Фіцджеральд у фільмі практично не розходяться зі спогадами сучасників та публікаціями дослідників. Зельда (Елісон Пілл) – чарівна, однак полюбляє випити, капризує і ревнує власного чоловіка. Гіл Пендер разом з Адріаною навіть відмовляють її від самогубства. Скот Фіцджеральд (Том Хіддлстон) до безтями закоханий у дружину й не здатний протистояти її необдуманим вчинкам… Початок 1920-х був «золотим» часом для Фіцджеральдів. Молоді жили на широку ногу й переймалися виключно розвагами. Це пізніше, у 1930-му, остаточно підірветься психічне здоров’я Зельди, і Фіцджеральд розриватиметься між зароблянням грошей та психіатричними клініками… Однак творці стрічки показують коротку мить щастя – бурхливі, несамовиті 1920-ті. В цей час Фіцджеральд написав один з кращих своїх творів – роман «Великий Гетсбі», який став символом «епохи джазу».

 Зельда та Скот Фіцджеральди

Завдяки короткому епізоду підкреслено й напружені стосунки між Зельдою та Гемінґвеєм. У своїй мемуарній книзі «Свято, яке завжди з тобою» письменник залишив не надто приємні спогади про Фіцджеральдову дружину – він був переконаний, що ця жінка заважала таланту Скотта розвиватися, потягом до розгульного життя і ревнощами вона губила письменника… Пізніше Гемінґвея дратуватиме не лише Зельда, його дружбі зі Скоттом також прийде кінець. Проте кінострічка показує глядачеві момент нетривалих дружніх стосунків двох класиків американської літератури.

«Якщо тобі пощастило, й у молодості ти жив у Парижі, де б ти не був, він до кінця твоїх днів залишиться з тобою», – напише про це місто Ернест Гемінґвей. Але це вже наприкінці життя, коли за плечима буде все – злети й падіння, захоплення жінками, дві війни, важкі травми й маленькі життєві радощі, а головне для нас, читачів, низка хороших творів, Пулітцерівська й Нобелівська премії. Проте все це починалося саме в Парижі 1920-х… Там Гемінґвей робить свої перші кроки як письменник і створює роман, який приносить йому визнання – «І сходить сонце» – твір про «втрачене покоління» молодих людей.

Термін «втрачене покоління» належить Гертруді Стайн. Її творці «Опівночі в Парижі» також не проігнорували. Адже вплив цієї жінки на розвиток тодішнього мистецтва, й літератури зокрема, визначається не кількома її літературними «опусами», а насамперед тим, що вона організувала мистецький осередок в Парижі, свого часу допомогла багатьом талантам, зокрема й самому Гемінґвею… (Отож нічого дивного, що герой Вуді Аллена Гіл Пендер просто шаленіє від щастя, коли його роман погодилася оцінити сама Гертруда Стайн).

Проте повернемося до «вудіалленівського» Гемінґвея. Перед глядачем постає сувора й надто відверта особистість, що зрештою в’яжеться із образом відомого літератора:

Ернест, прочитайте роман, скажіть про нього кілька слів…

Я його ненавиджу!

Але ж ви його не читали!

Якщо роман поганий, я його ненавиджу, а хороший – буду заздрити й ненавидіти.

 .

Поступово Гіл Пендер починає жити подвійним життям – дні проводить у компанії нареченої, вечорами ж перебуває зі своїми кумирами й закохується в Адріану (Маріон Котіяр). Виявляється вона, як і Гіл, мріє про минуле. Проте її «золотим» часом є la belle Époque – 1890–1914 роки. Одного вечора закохані сідають в карету й опиняються в компанії художників-імпресіоністів, котрі жили й працювали в la belle Époque – Гогена, Тулуз-Лотрека і Дега. Проте ці генії так само, як і Гіл з Адріаною, не вдоволені своїм теперішнім. Вони вважають порожнім час, у якому живуть, і мріють поспілкуватися з Тіціаном.

 Гіл Пендер з Адріаною прогулюються нічним Парижем

Поступово Гіл розуміє, що потяг до минулого – це втеча від реальності, яка видається нудною й малоцікавою, бо в ній важко знайти собі місце:

«Теперішнє іноді не дає задоволення, тому що саме життя іноді не дає задоволення. Якщо я хочу написати щось вартісне, я маю позбутися ілюзій. І те, що я був би більш щасливий у минулому – одна з них».

Наступні ж слова можна назвати вакцинацією по-американськи від ілюзій стосовно минулого:

«Мені наснився сон минулої ночі. Це був кошмар. Я вибіг із аптеки й пішов на прийом до дантиста, а в нього не було новокаїну. Розумієте? Я хочу сказати, антибіотиків. У цих людей немає антибіотиків!».

 .

Це так по-американськи – думати про антибіотики, коли опиняєшся в епосі своєї мрії. Не витримає жоден вірус романтики… Незважаючи на Гілові прозріння, Адріана залишається в епосі своєї мрії, тоді як Гіл повертається у теперішнє. Він пориває із Інес і залишається в Парижі. Проте не сам. Насамкінець він проводжає додому Ґабріелу – закохану в Париж дівчину, яка заробляє на життя, продаючи старі речі. Зважаючи на те, що книга Гіла Пендера про ностальгію – магазин, де продають речі минулого, ці двоє явно знайдуть спільну мову…

 

Кому варто подивитися: Усім, закоханим в Париж, незалежно від віку і статі. Ретроспекції Вуді Аллена цілком зацікавлять прихильників творчості Гемінґвея й Фіцжеральда, шанувальників мистецтва й літератури 1920-х.

 

Родзинки:

Перші хвилини фільму – «відео-тур» Парижем. Перед глядачами постають Дзеркальна зала Версаля, музей Родена, сад Моне, Нотр-Дам та ін.

Герой Вуді Аллена не тільки блукає визначними місцями Парижа, а й відвідує книжковий магазин «Шекспір і компанія», про який згадував у своїй книзі «Свято, яке завжди з тобою» Гемінґвей.

Найпопулярніший саундтрек фільму – пісня Сіднея Беше «Si tu vois ma mère».

Ліна Сайкевич