Скуйовджене покоління. Шість драматургів у пошуках

Відразу кілька міжнародних інституцій (майже одночасно) звернули увагу на нові українські п’єси — в Австрії, Англії, в деяких інших країнах. Активізувалося “новодрамне” життя і всередині наших місцевих різноманітних фестивалів, форумів, молодіжних зібрань — читання, обговорення, бродіння умів. Природно, масовому театральному колу (і навіть окремим завлітам) ці імена ні про що не кажуть… Павло Ар’є, Артур Млоян, Віра Маковій, Оксана Савченко, Дмитро Терновий, Тетяна Киценко (інші активісти цього руху). Та все ж намагаються ці молоді (й відносно молоді) люди заявити і утвердити статус “нової драми” в Україні. І тільки майбутнє доведе, наскільки цей статус виявиться цінним та міцним… 

І все ж різні їхні тексти (можливо, не завжди досконалі в художньому плані) говорять про наше нинішнє життя відверто, надривно, відчайдушно, плутано, зарозуміло, інколи наївно. Покоління цих драматургів (середній вік близько 30 років) мені бачиться “скуйовдженим”. Вони багато чим незадоволені, вони багато чим роздратовані, їм є що сказати, але не всі хочуть їх чути й почути. Різні п’єси різних наших нових авторів, зрозуміло, лякають репертуарні театри (мат тощо). Втім, ці ж таки наші театри зовсім не лякає засилля часто сумнівної сучасної європейської драми. І лише тому, що постановки імпортних п’єс тут щедро фінансують європейські інституції. Хоча, як на мій смак, “нова українська драма” анітрохи не поступається у показі “пітьми” та прагненні до світла, скажімо, тій-таки німецькій новій драмі.

Тексти наших українських авторів можна в лупу вивчити на спеціалізованих сайтах (задайте в пошуку, знайдете). Намір же цієї публікації — не текстологічний аналіз нових українських драм, а швидше — “шапкове” знайомство з їхніми авторами. Хто вони? Чим дихають? Що їх хвилює? Ось і запропонував окремим драматургам відповісти на кілька запитань. Який монолог “від себе” ви б написали для власної ж п’єси? Чи легко бути молодим драматургом, і чи вдається прогодуватися літературною працею? Який жанр передбачають нинішні суспільно-політичні реалії в Україні? Герой вашої нової драми — хто він (як збірний образ)? Кому з режисерів ви б хотіли довірити свої тексти? Найбільше Зло нашого театру (образна версія)?

Отож знайомтеся, шукайте, читайте.
І ставте.

Оксана Савченко: “Якщо в таборі ґвалтують дітей, то й про це має виходити п’єса”


“Я знаю, що скажу дочці, коли їй виповниться шістнадцять. Я скажу: “Мила, якщо ти відчуваєш, що відрізняєшся від однокласників, сусідів по поверху, а інших співвітчизників вважаєш дегенератами, це означає, що в тебе є покликання. Яке — ти ще не зрозуміла, але, щоб це зрозуміти й не марнувати час, вали у великі міста з нашого брудного болота й ніколи більше сюди не повертайся. До Москви не треба — там теж можна тільки здихати. Вали в Нью-Йорк, Токіо, Берлін чи Париж. Живи, роби помилки, і, може, колись, за оптимального збігу обставин, щось вийде — наприклад, ти знімеш кіно або винайдеш якийсь запупенний вид зв’язку з інопланетними істотами. Але не тут — тому що тут ніщо й ніколи, — а ТАМ”. (З поста О.Савченко у Facebook 16.02.2013).

***

Цього тижня Оксана Савченко разом із групою підтримки виїхала в Лондон, де на сцені Royal Court читатимуть її п’єсу “І мені все одно, як ти там”. Цей же текст недавно читали-слухали і в Україні в рамках “Тижня актуальної п’єси”, що його підтримав навіть Ахметов. П’єса Оксани — про людей у нелюдських обставинах. Є пара — Лора й Андрій. У них дочка. І в них же серйозні фінансові проблеми. Як їх вирішити — невідомо: кредит страшніше за зашморг на шиї. Тим часом між самими героями бродять тіні очужілої байдужості та егоцентризму. Чоловік віддає 6000 доларів бездомним, бо в ньому прокинувся альтруїст. Дружина в повному розпачі намагається вибратися з пастки…

…Чудово пам’ятаю, як років десять тому Оксана Савченко прийшла працювати у відділ культури однієї з найбільших на той час всеукраїнських газет. І зразу ж виділилася в трудовому колективі. Вона вже тоді була людиною думаючою, заглибленою в себе, не схожою на інших. Талановито писала й оригінально розкривала ті або інші теми, які я пропонував їй як редактор. І ось — виросла! І вже сам Лондон, вотчина великого Олів’є, оцінив драматургічні спроби Оксани. У силу корпоративної та творчої спорідненості, звісно ж, хочеться побажати, щоб її тексти не тільки залишалися текстами, а й перетворювалися на цікаві сценічні композиції. Досі мене вражає в ній якась самовіддана “підключеність” до тяжкого діагнозу днів нашого життя. Ну ось їде вона в метро, дивиться на пасажирів, а потім пише у своєму Facebook: “Не дуже приємна тема, але все-таки розповім. Щойно їхала в метро. Зайшла у вагон і сіла. Роззираюся — і бачу, що навпроти бомжі. Я подалі відсіла. А сама очей від них відвести не можу й прислухаюся до кожного слова — так трепетно і ніжно вони розмовляють одне з одним. Кожне слово промовляють так, ніби востаннє одне одного бачать. Є ж любов на світі! За будь-яких обставин, але є! І сидить вона, всміхається, і блиск в очах… Доки я отямилася й вирішила сфотографувати, вони вже заснули. Вразило”. Така ось “нова драма”…

*** 

— Пишу свої п’єси близько двох років. Поки що мій заробіток драматурга обмежується гонораром на суму 400 грн, отриманим у редакції журналу “Дніпро” за публікацію однієї з моїх п’єс.

Думаю, Україні сьогодні необхідний соціальний, політичний і документальний театр. При цьому замовлення на такі п’єси має йти з самого театру. Якщо в піонертаборі ґвалтують дітей, то про це має виходити чесна п’єса. Причому не через півроку або рік, коли всі про це забули, а через місяць! І боятися, що вона буде позбавлена художньої цінності, не треба, тому що в таких текстах важливі посилання й зворотна реакція глядачів. Тільки так театр зможе щось змінити в суспільстві.

Для мене герой нової драми — це невдаха, який бовтається, як лайно в ополонці, між радянським минулим і світлим майбутнім, із дуже нестабільним фінансовим становищем. Він завжди і всім незадоволений. Він мало пристосований до реалій, але відчайдушно намагається знайти відповіді на запитання та змінити своє життя.

Із режисерів мені подобається Андрій Май, тому що він не боїться експериментувати, і Дмитро Богомазов, оскільки майже всі його постановки цікаві та сучасні.

А найбільше Зло сучасного українського театру — це сам український театр. Він по-ханжеськи, зневажливо, з недовірою й ненавистю ставиться до нової української драми. Його дратує в цій драмі все, від героїв — звичайних громадян, які живуть у сусідньому під’їзді, — і до їхньої лексики, що ображає вишуканий витончений слух українського театру. Це ставлення рикошетом б’є по авторах нової хвилі, позбавлених можливості отримати неоціненний для драматурга досвід, адже тільки тоді, коли твою п’єсу ставлять на сцені, ти можеш побачити всі свої невдачі та помилки і зрештою вдосконалюватися як автор.

 

Артур Млоян: “Герой нашої
нової драми — покидьок” 


Поняття не маю, який монолог видав би, коли б сам був героєм власної п’єси… Але вже закрутив би якось цікаво”.

***

Артур Млоян у вузьких колах знаменитий п’єсою “Сімейні люди”. Це досить цікава треш-шарада про сміття нашого буття, про людей-“комах”, які цей смітник і населяють. Дія розгортається то в тамбурі вагона приміської електрички, то в салоні краси, то в будинку чудових героїв. Такий наскрізний персонаж тексту — весела бабця з візком, яка навмисне чи мимоволі намагається зачепити красунь і чудовиськ із п’єси Млояна. Ось невеликий фрагмент його тексту.

Микола. Жіночка, вам шо, повилазило?! Не бачите, куди прете?

Баба з візком. Меньше пити треба.

Ірина. Це не ваше діло, кому і скільки пити треба!

Баба з візком. Чого це не моє? Людям заходити, а вони тут встроїли бенкет і ще шось варнякають, шось їм не подобається, (з сарказмом) от же ж царська родина, не уважили, вибачте.

Ірина (кривляючи Бабу). Ні, це ви нас вибачте. Ми більше не будемо.

Баба з візком.Нє ну ви чули, люди, яка молодьож зара?

Микола. М-м-м?

Баба з візком. Нализалися і як ті бички…

Ірина. Рота закрий.

Баба з візком. П’янь.

Ірина робить рух в напрямку Баби, але Микола її зупиняє і показує що сам розбереться.

Микола. Ну шо ти причепилась, стара? Вона ж навіть зі мною у сарай не ходила…

Баба з візком. Конєшно, не ходила! Вона ж розумна — хлів з сараєм не плутає. (Проходить далі у салон)

Микола. Та сарай то був, Богом клянусь!

Баба з візком. Протрєзвій спочатку! Клянеться він…

Ірина (до Миколи). Чого ти з нею панькаєшься?

Микола (тихо). А шо мені? Вона ж стара…

Ірина (до Миколи). “Шо”, “шо”. Мужик ти, чи хто?

Микола. Ой пагано, шось…

Ірина. Пусти, я з нею розберусь… може полегшає.

Баба з візком. Ти лучше росольчику…

Поривається до Баби, але Микола її стримує.” 

Персонажі Артура Млояна живуть десь у передмісті Києва, а насправді — у “передмісті” нашого життя. Сам пан Млоян усе-таки народився в столиці (1981). 2009-го отримав диплом драматурга-сценариста на факультеті мистецтв ДАКККіМ. Крім цього, як повідомляють довідники, хотів отримати освіту менеджера та художника. У різний час встиг попрацювати помічником пекаря, кур’єром, альфрейником. І навіть художником-монументалістом! Був учасником театрального фестивалю “Любимівка” (але пишуть, що відмовився від читання). Брав участь і в гучному проекті “Україно, goodbye!”: як сценарист і режисер представив свій 18-хвилинний фільм “Ключ” — історію “про Василя”, який вирушив підзаробити за кордон, а потім повернувся додому з купою грошей і усвідомив, що ніби й витрачати їх уже ні на кого з близьких… Особливість текстів Артура в тому, що в них він уміє чути і слухати повсякдення. З усіма його мерзотами, завиваннями й інколи (рідко) — з чистими пронизливими голосами.

***

— Бути драматургом легко: написав два-три аркуші в діалогічній формі, послав на фест, тебе відібрали, прочитали. І ось ти вже “какбе” драматург. Ну а далі — тугіше. Бо постановочному театру твоя драматургія не зовсім потрібна. За весь період його існування класики наплодили величезну кількість творів, причому досить високого рівня, до якого молодим драматургам навряд чи колись дотягнутися. Крім того, є сучасні письменники з іноземними прізвищами, до яких ставляться з традиційним пієтетом, як до багатих панів. Отже, в керівників переважної більшості театрів немає жодного стимулу напружуватися, вчитуватися в нові українські тексти. Я вже не кажу про принципове ініціювання постановок спектаклів за творами молодих драматургів.

Питання тематики та жанру сучасних українських п’єс — це питання інтересів і світогляду авторів. Плюс завдання, яке автор перед собою ставить. Потрібно просто намагатися робити обставини своїм матеріалом, а не навпаки — ставати матеріалом у певних обставинах. Можна написати однаково сильну драму, комедію чи трагедію на тему, наприклад, недієвості української Конституції в сучасних реаліях, із сюжетом, у якому обуреного товстяка несе в небо крихітна повітряна кулька, і захопити нею, якщо є смак, добре володіння драматургічною технікою і є що сказати.

Герой нової української драми — це покидьок, мабуть? Принаймні це вид, який найчастіше зустрічається в “новій драмі”. Є ще інша течія, яку я називаю “фіолетові капелюшки”. Там героями виступають різного роду сноби. Найкращі п’єси, як правило, не зав’язані ні на першому, ні на другому герої.

Про режисерів… Хм… Є, звісно, хороші режисери. Але так, щоб мріяти про них, — немає таких.

Про зло… Найбільше зло українського театру — це ділки на театральних посадах, котрих більше цікавить вульгарне загравання з публікою, ніж унікальне духовне переживання, яке можна подарувати глядачеві й собі самому добре зіграним спектаклем.

 

Дмитро Терновий: “Ваш дух тужить? Його ублажить лише живий театр!”


“Що саме здається вам неможливим”? Радикально змінити своє життя у 37 років? Відкрити театр на краю лісу, і щоб у ньому яблуку ніде було впасти? І щоб глядачі приїжджали з інших міст? Чи щоб, сидячи в “якомусь” Харкові, організувати фестиваль “десь у Чехії”, на камінні старовинного замку, і ставити спектаклі французькою й англійською? Ставити з непрофесіоналами, щоб про це розмірковували професіонали? Зібрати навколо себе поетичний цвіт? Затіяти новий альманах? Або відкривати спраглим вікно в
театральну Європу? 

Якщо вам це здається неможливим, викресліть із пам’яті головне революційне гасло французьких студентів “Soyez realistes, demandez l’impossible”, написане ними на своїх прапорах за рік до мого народження, — і просто увімкніть телевізор…” 

Про Дмитра Тернового активно заговорили в медіа у лютому нинішнього року, коли його п’єсу “Деталізація” було визнано найкращою в рамках Міжнародного конкурсу драматургів “Говорити про кордони” (Австрія). Невдовзі цю п’єсу поставлять на сцені державного театру в Карлсруе (Німеччина). Її також надрукують накладом 11 тис. примірників, частина якого розлетиться по театральних і літературних установах країн Європи.

Дмитро Терновий в одній особі і актор, і продюсер, і засновник харківського Театру на Жуках. До цього колективу вже років п’ять прикута увага харківських театралів та іногородніх шанувальників сценічного мистецтва. За п’ятилітку, що промайнула як один день, Жуки стали емблемою театрального Харкова, ввели у свій репертуар сім постановок у різних жанрах. Афіша театру це драматургія Вільяма Шекспіра, Григорія Горіна, Ніни Садур. Театр інтегрований у вітчизняні та міжнародні театральні фестивалі. З 2012-го Жуки розпочали проект “Театральне вікно в Європу”, запрошуючи в Україну знакові театральні колективи з різних країн із постановками та майстер-класами. У рамках цього ж театру виходить цікавий альманах “ЖУК”. І знаєте, як розшифровується? “Жива українська культура”! Власне, саме за живий театр і ратує пан Терновий. А з приводу своєї п’єси “Деталізація” каже: “Мій текст відбиває мої ж особисті відчуття часу, в якому живемо. Події проживаються героями в атмосфері охопленого протестними акціями міста, що загострює конфлікт. А жанровий мікст дає простір для акторської гри”.

У свою чергу, поважні члени журі австрійського конкурсу відзначили креативність матеріалу, його незвичайну форму, структуру.

* * *

У драматургії я поки що, швидше, небайдужий спостерігач. Оскільки існую ніби “поза” загальним контекстом. Однак упевнено скажу: “годуватися” зі своєї літпраці драматургу в Україні практично неможливо! З правила, напевно ж, є якісь винятки. Але на загал це так. І річ не тільки в тому, що наші театри воліють не зв’язуватися з сучасними драматургами, щоб не морочити собі голову авторськими правами. І не тільки в тому, що є реальний дефіцит якісної сучасної драматургії. Найголовніше, як це мені бачиться, — театральне середовище в Україні роз’єднане. Зараз тут розірвані всі можливі єднальні нитки. Не тільки між драматургами і театрами, а й між критиками та глядачем. І навіть між самими театрами.

Майданчики, через які можна запропонувати свою п’єсу, перебувають у зародковому стані: немає цікавої театральної періодики, драматургічні читання при фестивалях хороші хіба для задоволення власних амбіцій, а конкурси з якості того, що на них пропонується, такі, що не кожен наважиться змішатися з цією похмурою масою.

Вихід? Писати в шухляду. Публікуватися в Інтернеті (те ж саме що пускати пляшки в море). Або ж ходити прохачем по всіх можливих театрах.

Інший варіант — перестати “паритися” долею своїх творів. Періодично брати участь у міжнародних конкурсах. Виграти щось значуще. Адже в нас найпевніший спосіб здобути “домашнє” визнання – домогтися успіху десь за кордоном (бажано відразу в Голівуді, тоді — гарантовано!).

Між іншим, відтворити всі ці зруйновані механізми не так складно. Потрібні інтегруючі структури на кшталт Спілки театральних діячів. Тільки з молодою, розумною й креативною кров’ю, які візьмуться за справу і послідовно все відбудують. Але, очевидно, поки що не дозрів спільний інтерес?

А сьогодні “живому глядачеві” і потрібен справжній живий театр. Не комерційний
театр розваг, а театр катарсису, який підносить дух. Можливо, звучить дивно й надто оптимістично? Але я переконаний, що люди, наївшись удосталь телевізійного мила, зголодніли за серйозною розмовою. Їхній дух тужить? Що може ублажити й наситити його краще, ніж театр? Живий театр! Усі, хто сьогодні готовий запропонувати людям таку розмову і таке видовище, завтра, я впевнений, будуть в авангарді театрального процесу.

Герой нової української драми… Це щось (або хтось), що погано пахне. Обов’язково з фізичною вадою і огидною мовою. Що приховує свої комплекси за хуліганськими манерами. Я дуже толерантно ставлюся до ідеї “нової драми”, маючи на увазі зближення драматургії з сучасністю, появу в героїв прихованих мотивів дії… Тільки не треба доводити все до надмірних крайнощів. Як часто трапляється з великими ідеями, навколо яких із роками нашаровується величезна кількість сміття.

Це сміття в оновленій і “заточеній” під сьогодення “новій драмі”, по-моєму, і переважає. Причому вже нерідко посідає командні висоти й задає сценічному процесові певні власні критерії смаку та оцінки. Зовсім недавно переглядав п’єси сучасних авторів, відібрані для читань на одному з українських драматургічних конкурсів. Чесно признатися? Це жахливо. І образливо. Бруд і гній. А судді хто?

Мені особисто — пощастило. Деякі мої п’єси вже ставить чудовий режисер і близька мені людина — Ольга Тернова. Всі ми, хто працює під її началом, відчуваємо, що робимо щось дуже справжнє, і розуміємо: широке визнання цього — лише справа часу. Радо віддав би свої тексти головному режисеру Харківського театру ляльок Оксані Дмитрієвій і керівникові львівського театру Леся Курбаса Володимиру Кучинському. З росіян — Костянтину Райкіну, Олегу Меньшикову.

Для мене режисери за їхнім ставленням до матеріалу поділяються на кілька груп. Одні прагнуть глибокого прочитання тексту, докопуються до самих глибинних смислів, гранично свідомі в роботі й, чітко розуміючи, як хочуть впливати на глядача, знаходять найточніші й найцікавіші режисерські ходи. Для інших текст — лише відправна точка до власного самовираження: добре, коли таким художникам справді є що сказати, тоді це може бути неймовірно цікаво. Треті — це ті, хто, взявшись за роботу, не знають точно, чого хочуть, тому й розминають драматургічний і акторський матеріал то так то сяк. Зазвичай їх називають експериментаторами: вони можуть “вистрелити” однією-двома постановками, а потім надовго зникнути з поля зору. Є, звісно, й ремісники, які професійно поводяться з матеріалом, регулярно видаючи добре закроєні “міцні спектаклі”, що не виблискують оригінальними ідеями.

Але найбільше зло українського театру, на мій погляд, лежить саме за межами театру — у площині соціальній та медійній, звідки на сцену і в зал для глядачів проникають вульгарність, бездарність, поганий смак.

 

Павло Ар’є: “Ми діти “індиго” —
діти без майбутнього”


Напевно, я і є якимсь чином героєм своїх п’єс? Не тому, що вони, ці п’єси, про мене конкретно, а тому, що, обираючи тему й розгортаючи сюжет, я відштовхуюся від свого власного відчуття неспокою, тобто в цих питаннях мною ніколи не керують якісь естетичні або трендові міркування, для мене це хибний шлях, який веде в порожню кімнату. Тема повинна хвилювати мене — гнівати, лякати, закохувати до смерті, викликати огиду, бити в зуби, по очах, у живіт, лікувати, давати останній шанс… коротше — все що завгодно, АЛЕ БЕНТЕЖИТИ. Таким чином, про що і про кого б я не писав — це про мене, про ВАС, про нас. Хто ми? І де ми тепер Є? Куди йдемо? Чому ми? Останнім часом я розмірковую над місцем мого покоління в реаліях сучасних соціокультурних процесів. Ось, будь ласка, моя особиста, можливо трохи груба, але відверта рефлексія у вигляді монологу. 

Ми діти “індиго” — діти без майбутнього. Тому що перед нами трупом лежить сумлінно вибудувана нашими предками, прабатьками з праматерями, всіма ПРА і ПРО, всіма тими, хто був “ДО”, СИСТЕМА. Система — стіна, що запливла жиром. Стукай у неї хоч кулаками, хоч ногами, бийся головою, налягай усім тілом, — ніхто тебе не почує й не відчує, жир рівномірно поглинає силу твоїх зусиль, коефіцієнт еластичності стіни зводить коефіцієнт ефективності індивідуума до позначки “нуль”. Цікаво, що буде, коли спробувати постукати ножем або кулями з пістолета? … Особисто я не знаю, що буде. Нє, ну кльового точно нічого не буде, але щось усе ж таки буде, і я ніфіга не знаю, що саме. Хіба це НЕЗНАННЯ не є тим самим вагомим приводом, щоб спробувати? 

І Боже вас борони сприйняти цей монолог як якийсь заклик до революції або акт підтримки якоїсь там опозиції: ми всі знаємо, що революції, опозиції і тому подібне інше неподобство — це потяг “недопущених” до того ж таки жиру в стіні. Я за те, щоб не було стін…”

* * *

Драматург Павло Ар’є народився у Львові. Сьогодні живе на дві країни: Німеччина (Кельн) і Україна. Років дев’ять тому він вирішив “емігрувати”. Хоча емігрантом себе не вважає. А в одному з інтерв’ю розповів, що, власне, життя за кордоном і дало йому імпульс до творчості. Втім, за межами України доводилося починати все з початку: “Такої брудної і принизливої роботи, як у Німеччині, я ніде не робив. Хоча я людина з вищою освітою. Перша моя робота була в ресторані, допомагав на кухні. Приходив додому — і такий відчай брав… А ще потрібно було навчатися, часу не вистачало…”

В “еміграції” Павло захоплюється німецьким театром, що його вважає більш відкритим до експериментів і новацій, ніж більшість театрів в Україні. Тим часом і в Україні не пройшли непоміченими його п’єси: “Десять засобів самогубства” (2004), “Революція, кохання, смерть і сновидіння” (2005), “Ікона” (2006), “Експеримент” (2007), “Кольори” (2008). Останню п’єсу поставили у Львівському муніципальному театрі (колишній ПРИКВО) у січні 2009-го (режисер Олексій Кравчук). Ця історія про п’ятьох жінок (і кожна з них має свій колір у тексті). Режисер Олексій Кравчук розповів DT.UA, що саме ця п’єса Павла його щиро захопила, адже “драматург знайшов больові точки у діалогах, монологах героїв: це, без сумніву, сценічна п’єса, і водночас у ній є важливий елемент художньої провокативності”. Кравчук каже, що задум цієї п’єси Павлу навіяла випадкова зустріч у Франції, а саме — у транспорті. Коли він почув розповідь однієї жінки — про її складне минуле, про її суперечливе відчуття сучасності. І згодом народилися саме ці “Кольори”, у котрих за
кожним із п’яти різних жіночих силуетів прочитується одна жіноча доля. У львівській виставі одну з головних ролей зіграла народна артистка України Жанна Тугай.

Тим часом Ар’є — активний учасник драматургічних фестивалів-конкурсів в Україні, Європі. Він переможець конкурсу “Коронація слова-2011” (драматургія), також переможець конкурсу на участь у міжнародній програмі співпраці British Counсil Ukraine та театру Royal Court (Лондон). 2010 р. у видавництві “Факт” вийшла збірка п’єс Павла Ар’є під назвою “Форми”. (Отож, завліти театрів, поспішайте знайти цю збірку, адже лише в одній його п’єсі — п’ять великих ролей для актрис різного віку! А ще коли два акторські склади…)

***

— Чи легко бути драматургом в Україні? Ви смієтеся?! В Україні немає жодної людини, котра б чесно заробляла драматургією бодай на запах хліба. Літературою в цілому, напевно, дехто й заробляє, їхні імена ми всі знаємо, це з десяток імен. Про нормальну взаємодію з театрами наразі навіть не йдеться. Театри живуть своїм життям, у якому місце сучасного драматурга просто не визначене, і в цьому не зовсім винні театри, театри такі, які вони є, такі, якими їм дають бути.

На мій погляд, адекватно було б сьогодні в контексті сучасного українського театру поговорити саме про соціальну критику. Якщо можна це назвати жанром. Можна говорити про документальний театр, який у багатьох країнах Європи здобув певне визнання, а в Україні такого театру немає. Як на мене, документальний театр швидко себе вичерпує і не є чимось досконалим. Але його методи й засоби могли б допомогти переосмислити роль театру в суспільстві, позитивно вплинути на якість текстів, впустити у сценічні тексти живу мову, примусити драматургів і режисерів бути уважними й точними у ліпленні образів та ситуацій, усього цього нам наразі бракує.

Для мене існує безумовний критерій для сучасної п’єси — це її актуальність, спроможність рефлексувати на наше сьогодення, як я вже вище казав: “Хто ми? Де ми є?” Без цього сучасна п’єса, напевно, нічого не варта. Самовпізнаваність глядача на сцені — запорука здорового, важливого для суспільства театру, місця трансформації і очищення, каталізатора сьогодення.

Герой нової української драми? Це жива людина, яку ми можемо зустріти у переповненому тролейбусі, в полі, на заробітках на півдні Італії, у відображенні в дзеркалі. Ця людина дихає, їй болить, вона прагне, любить, ненавидить, від неї тхне цибулею, їй набридло ходити на роботу і т.д. і т.п. Коротше, нормальна така собі людина, не важливо, чи то президент, чи то баба Галя з сусіднього під’їзду.

Питання про сучасних режисерів — хороше, але я б його переформулював на “з ким би ти хотів попрацювати?” Довірив би я всім, особливо хотів би, щоб молоді, наглі й сміливі режисери працювали з моїми текстами, — це було б чудово. Що стосується тих режисерів, котрі вже зробили собі імена, я б сказав, що плакав би від щастя, працюючи з Троїцьким, Жолдаком, Кучинським, Богомазовим, Юровим, Приходьком. Є, напевно, ще хтось, кого я не встиг згадати. Думаю, немає потреби казати, чому.

І, нарешті, про найбільше “зло” сучасного українського театру. Воно, на мій погляд, у тому, що цей театр помирає-помирає і ніяк не може померти, а так хоч після його смерті, можливо, міг би народитися новий, кльовий і прекрасний український театр.

 

Віра Маковій: “Я не дивлюся телевізор уже сім років”


“Я завжди є героєм своїх п’єс. Усе, що пишу, — це про мене. Почитайте, наприклад, монолог Орисі у п’єсі “Буна”. Або інші мої тексти. А взагалі… постійно в пошуках нового, звертаючись до старого. Етнічна. Люблю волю. Маю жагу до творчості. Завжди думаю: бути чи не бути?”

Віра Маковій — гарна дівчина і талановитий автор із Буковини. Народилася в селі Драчинці Кіцманського району. Втім, сьогодні її “географія” — це також театральні подорожі до Боснії та Герцеговини, до Києва, Львова, багатьох інших географічних точок. Ще в Києві, навчаючись в інституті журналістики, Віра захопилася репертуаром театру “Дах” під орудою Влада Троїцького. В одній із вистав навіть брала участь як актриса. Втім, не акторство прив’язало її до театру, а саме драматургія. Її перша п’єса — “Розірване коло”. Згодом з’явилися “Буна”, “Дівка на відданнє”, “Стан землі”.

“Буну” — історію про столітню буковинську бабцю (а також про коріння, яке ми втрачаємо або ж силоміць вириваємо з рідної землі) — переклали навіть англійською мовою. Хоча це доволі складно, адже у тексті Віри Маковій багато діалектизмів.

Буна. Уріж мені мамалиги, поклади грибів (бере з тарілки руками бринзу, нюхає її, кидає на землю) і йди достань зі слойка у хачині бринзу, та май добра, шо ти цу стару тут влупила, а масло чо не на столі? І йди там дай мій халат, щоб я не вмастилася, а по дорозі принеси рушник біля мого лужка (Орися приносить бринзу, масло, халат, рушник.) Тут у пічірицях замало запражки, треба було більше цибулі. Чого ти не сідаєш та й не їш? Вже треба йти до роботи.

Орися. Сьогодні свято! (Стоячи бере ложку і хоче щось з’їсти)

Буна. До полудня було свєто. Ти чого с ми у церкві не була? Так і не знатиме твоя дурна голова, шо там у Євангелії написано, але куди тобі до того. (Махає рукою.)

Орися. Я не могла піти до церкви — Ви дали мені купу роботи!

Буна. Могла все зробити і прийти.

Орися. Та я…

Буна. Заткниси і не огризайся! Кидай ложку з рук — потім будеш їсти, йди підміти ограду. У ганчику поприбирай, ти чого вчора до свєта цего не зробила? І дай мені там під лужком мій коньяк. І нє той, шо у довгій пляшці, а у тій круглій. (Співає “Господи помилуй”.)

…Певною мірою Віра Маковій презентує у сучасній українській літературі (драматургії зокрема) етнографічно-філософську лінію Марії Матіос. І сьогодні це досить важлива лінія.

***

— Драматургія — це робота, яка має іншу “оплату”. Ми створили лабораторію при театрі ім. Леся Курбаса (Львів), яку веде Володимир Кучинський. І в театрі я зараз роблю читку своєї нової п’єси “Стан землі”. У Києві також планують ставити мою п’єсу “Буна”. Отже, збираємося співпрацювати. Чернівецький театр теж повідомляв, що ставитиме “Буну”. Щодо п’єси “Дівка на відданні”.

Ви запитуєте мене про сучасні реалії, які могли би стати матеріалом для п’єси… Та я не дивлюся телевізор уже сім років. Сучасні реалії — це театр абсурду! Мені цікавить театр-ритуал і театр концепцій.

Довіряю молодій режисерці Олені Роман. Вона робила читання п’єси “Буна”, відчуває той світ, про який я пишу, і вдало його показує. Також вона робила читання “Дівка на відданні” на Тижні актуальної п’єси.

Кожен із нас має “свій театр”. І саме сьогодні важливо створювати нові театри.

 

Тетяна Киценко: “Театрам вигідніше ставити німецькі п’єси, ніж українські”

Чесна драматургія шмагає по очах, розбурхує й породжує реакцію. Хтось хвалить, хтось плюється і обурюється — це саме нормально і те що треба. Ми мусимо будити людей від їхнього сну наяву — у цьому й полягає єдина користь від драматургів, режисерів, акторів та інших учасників театрального процесу. Мета в нас одна, тож потрібно навчитися працювати спільно: поодинці ми можемо тільки нервово курити в коридорі”.

***

Тетяна Киценко майже десять років пропрацювала актрисою Харківського театру “Публіцист”. Але драматург у ній переміг. І сьогодні Таня пише про те, що хвилює не тільки її, а й багатьох із нас. За п’єсу “Три Ніцше” вона отримала премію “Тижня актуальної української п’єси”. Великий інтерес викликає її п’єса “Бал бетменів”. Її тексти колеги і журналісти характеризують як актуальні, розумні, іронічні, навіть автобіографічні. Тетяна Киценко ділить себе між журналістикою та драматургією. Зізнається, що вірші пише з шести років. Не приховує перед ЗМІ, що її “Бал бетменів” — це міфологізація автобіографії. Зізнається також, що в деяких її персонажів є прототипи. В одному з інтерв’ю Таня розповіла: “Після читання моєї п’єси “Три Ніцше” один такий прототип підійшов і сказав: “Дякую, що увічнила!” Хоча, чесно кажучи, я була готова до будь-якої реакції”.

***

— Наскільки мені відомо, серед моїх молодих колег написанням п’єс не прогодовується ніхто: це або хобі, або смішний підробіток. Головна причина цього, на мій погляд, — відсутність ринку. Немає грошових вливань, немає механізмів взаємодії між усіма учасниками процесу — немає й постановок сучасної української драматургії. Як наслідок, практично всі драматурги в нас — аматори: все ж таки “професіоналізм” походить від слова “професія”. Режисери ставлять німецьку драму, бо зрозуміло, де взяти гроші на її постановку, і російську — в Росії є театральний ринок, тому тамтешні драматурги більше розкручені. Можна довго говорити, чи треба використовувати мат у п’єсах, і сперечатися, куди йде вітчизняна драма. Доки в нас не сформується театральний ринок, усе це буде порожнім стрясанням повітря.

У моїх п’єсах телевізор і радіо виступають як дійові особи, бо ще незрозуміло, людина керує телевізором чи навпаки. Жанр (драма, трагікомедія, трагіфарс) не має значення, важливо показати людину сьогодні — щоб глядач подивився на себе збоку, усвідомив, як він живе, і, можливо, щось у собі змінив.

Власне, герой “укрсучдрами” — це пересічний громадянин, дядя Вася з сусіднього під’їзду або тьотя Оля з найближчої перукарні. І важить не їх соціальне походження, а “справжність”, збірність і чесність образу.

Інертність і страх — основне зло українського театру. “Хоч би чогось не сталося” та “Краще без експериментів” — це девізи більшості українських художніх керівників і режисерів.

Дзеркало тижня