Хто писав за Шолохова?

1965 рік став тріумфальним для радянської культури. Роман за авторством вже знаменитого на той час письменника Михайла Шолохова «Тихий Дон» було відзначено Нобелівською премією з літератури з формулюванням «За художню силу та цілісність епосу про донське козацтво у переломні для Росії роки». Це був перший в історії випадок, коли радянський письменник отримав найпрестижнішу світову премію зі згоди вищого керівництва СРСР. Але солодкий смак перемоги було дещо зіпсовано суперечками, що десятиліттями точилися навколо роману. Адже ще до того, як його останній том побачив світ, перед критиками та літературознавцями постала серйозна проблема авторства «Тихого Дону» надто вже активно на Шолохова посипалися звинувачення у плагіаті, щоб так просто від них відмахнутися. І ця проблема до цього часу не знайшла якогось єдиного вирішення.

 

Тож ким насправді є Михайло Шолохов? Молодим самородком чи плагіатором, що нажив слави на чужій праці?

На думку ізраїльського дослідника Зеев Бар-Селла, письменник Шолохов – не що інше як спеціальний радянський «проект», що задумався на початку 20-х років ХХ ст., коли у новонародженій країні Рад виникла нагальна потреба у власних молодих талантах. Стару культуру було знищено, нової ще не встигли збудувати, тому перед радянським керівництвом постала непроста задача: продемонструвати не лише власним громадянам, але й усьому світові, що простий народ нічим не поступається буржуазії, коли справа стосується народження геніїв.

 

Чернетка Шолоховського рукопису

Вперше про фальсифікацію заговорили ще у 1928 році, одразу після публікації перших томів «Тихого Дону» у журналі «Жовтень». На доказ наводились такі аргументи, як юний вік Шолохова – 22 роки на момент публікації роману, відсутність життєвого досвіду та неосвіченість – а відповідно, брак знань для створення такого глобального твору, хронологічна та фактологічна неузгодженість тексту, велика кількість відвертих помилок, котрі могли з’явитися лише у результаті неуважної компіляції чужого тексту з пізнішими вставками значно гіршої якості: різні імена та місця перебування одного й того ж персонажа, дитина, що ворушиться в утробі матері за чотири дні після зачаття тощо. Прихильники цієї версії розповідали історію про вбитого більшовиками офіцера-білогвардійця, з сумки котрого Шолохов поцупив рукопис і опублікував під своїм іменем – найбільш ревні борці за справедливість повідомляли навіть про анонімні телефонні дзвінки з погрозами до редакції журналу і про появу вбитої горем старенької, що вимагала визнати за справжнього автора її вбитого сина. Як з’ясувалося кількома десятиліттями пізніше, ця історія мала політичні причини – прибічники Троцького прагнули перешкодити публікації третього тому роману, тому що намагалися приховати подробиці описаного там повстання донських козаків проти радянської влади. Але «снігова куля» припущень, пліток та суперечок вже зрушила з місця, і зупинити її було не так просто.

 

Шолохов, не в змозі самостійно відбити усі спрямовані на нього удари, звернувся до редакції газети «Правда» з проханням раз і назавжди розібратися з цим болючим питанням, для чого надав у розпорядження редакції рукописи трьох томів «Тихого Дону» і план четвертого. Після цього за справу захисту честі світила радянської літератури взялася рідна сестра Леніна, Марія Ульянова. За її ініціативою Російська асоціація пролетарських письменників створила особливу комісію, котра зайнялася детальним вивченням наданих документів. Вердикт комісії по завершенні її роботи був одностайним: немає жодних доказів плагіату з боку Шолохова, а усі чутки слід розглядати як злісні наклепи з боку заздрісників та недоброзичливців. Цікаво, що через деякий час рукопис, над яким працювала комісія, було втрачено, і віднайдено лише у 1999 році.

 

Федір Крюков

У 1937-38 роки на Шолохова знову градом посипалися звинувачення у присвоєнні чужого рукопису. Цього разу справжнім автором «Тихого Дону» називали Федора Крюкова, письменника та донського козака, що помер у 1921 році – саме таку версію активно захищав письменник Дмитро Петров-Бірюк. Серед доказів наводився той факт, що тесть Шолохова воював разом з Федором Крюковим на боці білих – він нібито і віддав рукописи зятеві після смерті Крюкова від тифу під час відступу війська до Новоросійська. Пізніше стало відомо, що тесть ніяк не міг цього зробити, бо на цей момент знаходився у в’язниці, причому за те, що воював у складі Червоної армії.

 

У 1970-х роках відбувся черговий сплеск цікавості до питання авторства «Тихого Дону». Цілий ряд дослідників – спочатку на Заході, а після початку перебудови і у СРСР – один за одним публікували свої праці різного ступеня переконливості, у яких наводили докази, що Шолохов – плагіатор, котрий отримав Нобелівську премію за твір, написаний рукою іншої особи. Серед можливих авторів як знаменитого роману, так і інших творів Шолохова, називалися найрізноманітніші імена, серед яких – Андрій Платонов, Олександр Серафимович, Микола Гумільов, і навіть Петро Громославський – той самий тесть Шолохова, про котрого вже згадували раніше.

 

Олександр Солженіцин, письменник-дисидент, лауреат Нобелівської премії, також не вірив у те, що Шолохов є автором «Тихого Дону». Він дотримувався версії 30-х років, котра називала його автором Федора Крюкова. Сам Шолохов відреагував на це досить різко: «Я не коментую це питання. Нехай усі ці домисли залишаться на совісті тих, кому не до вподоби моя творчість. Я ціную думку своїх читачів, своїх земляків. Вони знають, де правда, а де брехня. Історія все розставить по своїх місцях. Козьма Прутков писав у таких випадках: «Вакса чорнить з користю, а недоброзичлива людина чорнить із задоволенням…».

 

Веніамін Краснушкін

Ізраїльський філолог та літературознавець Зеєв Бар-Селла провів глибокий текстологічний аналіз «Тихого Дону» та дійшов до висновку, що Михайла Шолохова у жодному разі не можна вважати його справжнім автором. На доказ цього Бар-Селла написав монографію під гучною назвою «Літературний котлован. Проект «Письменник Шолохов», де у якості справжнього автора «Тихого Дону» називає маловідомого літератора Веніаміна Краснушкіна, що публікував свої твори під псевдонімом Віктор Севський. Він ідеально пасує до портрета, виведеного Бар-Селлою на основі аналізу тексту: народився близько 1890-го року в Області Війська Донського, мав добру освіту і певний літературний досвід, належав до білогвардійців, був прихильником Тургенєва і Буніна. Як один із найрадикальніших критиків, Бар-Селла стверджує, що Шолохов взагалі не був письменником – він лише «обличчя» вдалого таємного проекту спецслужб, чиїм ім’ям підписували твори, створені спільними зусиллями цілої плеяди радянських літераторів.

 

Крапку у суперечці навколо авторства Шолохова, здавалося б, мала поставити проведена у 1999 році експертиза рукописів «Тихого Дону» – тих самих, що довгі роки вважалися втраченими. Як виявилося, Шолохов віддав їх на збереження своєму товаришеві, письменникові Василю Кудашову, який загинув у німецькому полоні. Потім рукописи таємно зберігала його вдова, лише після смерті якої спадкоємці знайшли їх і надали експертам для встановлення істини. По завершенні текстологічної, графологічної та ідентифікаційної експертизи, було встановлено, що факт авторства Шолохова не підлягає сумніву. Втім для багатьох критиків певні особливості рукопису стали лише підтвердженням версії про плагіат: грубі стилістичні та орфографічні помилки, здавалося б, неможливі як для людини такої високої ерудиції; рудименти старої, дореволюційної орфографії; помилки, що можна трактувати як неправильний розбір чужого почерку при переписуванні тексту людиною, що не дуже розуміє його зміст – «Дмитрий Сослуцкий» замість «Солунский», «Замок» замість «Зимний» тощо…

 

Михайло Шолохов забрав таємницю авторства «Тихого Дону» з собою в могилу. Чим більше часу минає – тим складніше стає встановити істину через появу нових теорій та версій, через заангажованість самих критиків. Та й хто знає, чи не потонула істина у бурхливому потоці суперечок, аргументів і фактів, що накопичилися за ці десятиліття? Напевне, нам доведеться визнати, що деяким таємницям так і судилося залишитися нерозгаданими, і це – одна з них.

Ольга Герасименко