Хоббіт: Пустка Смоґа – чи слід будити лихо, доки воно тихе?

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

*Ось ми й отримали змогу нарешті переглянути стрічку, появи якої на українських екранах очікували заледве не рік. Мова йде, звичайно, про другу частину кінотрилогії, присвяченої пригодам хоббіта Більбо Беґінса та його товаришів-гномів, що у прокаті отримала назву «Хоббіт: Пустка Смоґа». Цього разу Більбо і його компанія мусять нарешті дістатися до Самотньої Гори і знайти вхід до древньої скарбниці, у якій вже багато років спить могутній та жахливий дракон Смоґ. Знайти чарівний камінь, що допоможе Торіну Дубощиту повернути престол короля гномів, не розбудивши при цьому чудовисько – ось таку задачу поставлено перед хоббітом Більбо. Але плани, здається, існують лише для того аби котитися шкереберть…

 

Мушу сказати, що фільм, незважаючи на усю критику, котра зараз летить на голову бідолахи Пітера Джексона, режисера стрічки, мені дуже і дуже сподобався. Мені, так само як і у першому фільмі, здаються дуже вдалими додані ним сюжетні лінії, персонажі та інші нововведення – усі, крім одного, про яке я скажу нижче. Ці нововведення перетворюють фільм на повноцінний приквел «Володаря Кілець», на історію, що за своєю масштабністю стає йому рівною. Ми пам’ятаємо, що «Хоббіт, або Туди і звідти» – це невеличка за своїм обсягом повість, що здається зовсім крихітною і дещо дитячою на тлі подальшої трилогії. Але навіть у цій історії геніальний професор Толкін примудрився залишити «за лаштунками» багато цікавого, що, не маючи прямого стосунку до головної сюжетної лінії, тим не менше відіграє величезну роль у подіях – як тих, що оточують самого Більбо Беґінса, так і тих, з котрими у майбутньому доведеться зустрітися його племінникові Фродо. Джексон намагається зазирнути за ці «лаштунки» і показати нам те, що він там побачив – і, на мою думку, йому це вдалося дуже непогано. «Пустка Смоґа» вдало відтворює ту атмосферу, яка все міцніше огортає Середзем’я. Моторошну атмосферу зла, що тихо і поступово насувається, шириться і набирає сил, поки люди (ну і не тільки люди, у даному випадку), зайняті своїми звичними справами, ще навіть не підозрюють про це. Це чути у словах героїв, це читається у їхніх очах, це помітно навіть у пейзажах – занедбане похмуре місто, що колись процвітало, колись привітний зелений ліс, у якому тепер на кожному кроці чигає небезпека…

*

Але попри це, «Пустку Смоґа» у жодному разі не можна назвати похмурим, сумним чи песимістичним фільмом. Як і у першій частині, ми бачимо тут неймовірної краси казкові краєвиди, від соковитих кольорів яких просто захоплює дух.

*

 

Головні герої – Більбо та гноми – променяться життєрадісністю та радістю, незважаючи ні на які важкі перипетії, і цей позитив немов передається глядачеві через екран. Вони самим своїм виглядом нагадують нам, що добро обов’язково перемагає зло, і не варто про це забувати ні на хвилину. Тут також багато легкого, іскристого гумору – наприклад, кумедний епізод про войовничого гнома, що дає відсіч оркам, не вилазячи з діжки, зірвав у глядацькій залі бурхливі аплодисменти. А прекрасні спецефекти та вражаючі трюки, яких у фільмі дуже багато, не дають батальним сценам можливості перетворитися у щось затягнуте та одноманітне, через що часом при перегляді подібних фільмів починаєш несвідомо шукати пульт з кнопкою перемотки вперед.

*

Окремо хочеться відзначити прекрасну акторську гру та унікальність кожного образу. Кажуть, що для Пітера Джексона наявність у сюжеті компанії з тринадцяти гномів спочатку була страшним сном, але у процесі роботи над фільмом стала головним задоволенням – і це помітно. Кожен з них має свої особливості зовнішності та характеру, через які одного гнома ніяк не можна сплутати з іншим. Мої улюбленці – мудрий сивобородий Балин та дещо хуліганистий Бофур у його неперевершеній шапці-вушанці, один вигляд якого вже добряче підіймає настрій.

*

 Але особливим подарунком для глядача став страхітливий дракон Смоґ власною персоною, котрого втілив на екрані Бенедикт Камбербетч, що не лише озвучив древнього монстра, а й надав йому неймовірної пластики завдяки технології motion capture. Можу без сумнівів сказати, що з усіх бачених мною у кіно драконів, Смоґ – найкращий. Кожним своїм словом, кожним рухом, кожним помахом хвоста та вигином шиї він прекрасно уособлює сутність древньої потвори – пихатої, самозакоханої, впевненої у власній непереможності, але разом з тим – хворобливо чутливої до лестощів, навіть якщо вони виходять з вуст жалюгідного мізерного хоббіта.

*

Тепер обіцяна «ложка дьогтю» до тієї діжки меду, якою для мене стала «Пустка Смоґа». Як на мене, абсолютно зайвою у стрічці виявилася вигадана авторами любовна лінія, вірніше, навіть любовний трикутник (ну куди ж у сучасному кінематографі без цього?) між начальницею ельфійської сторожі Тауріель, відсутньою у книзі, добре знайомим нам Леголасом і… гномом Кілі, високим як на свою расу, та таким вродливим, що взагалі мало скидається на гнома. Це, на відміну від інших режисерських «бонусів», має штучний і банальний вигляд – по-перше, подібні історії про кохання, що долає будь-які соціальні, культурні та расові умовності, давно вже не те що нікого не вражають, а й встигли набити оскому. А по-друге, у світі Толкіна можливість існування такого кохання, як це не сумно, дорівнює нулю – і це чудово видно з того, як він описує фізичні та психологічні особливості кожної раси та їх взаємодію між собою. Згадаємо звичайнісіньку чоловічу дружбу між Леголасом та Ґімлі – це був безпрецедентий в історії Середзем’я випадок, який сприймався оточуючими як щось таке, чого «не може бути, бо не може бути взагалі». А це ж було вже через багато років після подій «Хоббіта»… Однак любителі вродливих та войовничих ельфійських жінок навіть тут можуть знайти свій плюс – у вигляді актриси Еванджелін Ліллі, виконавиці ролі рудоволосої красуні Тауріель. Дивитися на неї навіть мені, жінці, було більш ніж приємно.

 *

Отже, на мою думку, стрічка «Хоббіт: Пустка Смоґа» – це прекрасний подарунок на свята для усіх, хто прагне чогось видовищного, яскравого і захоплюючого, і разом з тим – доброго та веселого. Якщо ви ще маєте змогу переглянути фільм у 3D форматі – обов’язково зробіть це, і тоді перед вашими очами оживе справді казковий та дивовижний світ.

Ольга Герасименко