Захоплення Луганська почалось із книжок (ФОТО)

«Іноді, буває, зустрічаєш когось, а вони плюють в нашу сторону. Ми їм допомагаємо, як можемо, що привезти, чи так, за місцем допомогти, а вони всі «хунта», та «карателі». Хоча є і ті, хто дякують, просять швидше все це закінчити, але таких меншість».

 

Потрапити в Станицю Луганську дуже непросто. Хоч на картах, які публікує РНБО, селище давно звільнено, насправді, сили АТО зайшли в нього кілька днів тому. Якби не допомога прес-служби оперативного командування «Північ», нас би й близько не пустили до Станиці. Більш, ніж за 10 км, стоїть блокпост, через який не пропускають без супроводу, пише на сайті INFORMATOR.lg.ua Антон Голобородько.

 

Під’їжджаючи до міста, зупиняємося ще на одному посту. На ньому, крім всієї техніки української армії, стоїть згорілий танк, тільки його й дозволили фотографувати.

 

– Це танк сепаратистів, – пояснив Анатолій Прошин, начальник прес-центру, який супроводжує нас. – Швидше за все Т-64, хоча зараз важко зрозуміти. Від вибуху башта відлетіла метрів на десять. Кажуть, більше шести годин горів.

1

 

Наступна зупинка – Станиця Луганська. В’їжджаючи в місто, бачимо кілька сильно пошкоджених будівель, але зупинитися біля них не можна. Ця територія обстрілюється. Відкриті ділянки проїжджаємо на великій швидкості. В один момент в декількох сотнях метрів попереду з’являється велика група людей, вони йдуть прямо по дорозі. Під’їжджаємо ближче, бачимо, що всі вони добре озброєні. На перший погляд і не зрозумієш, це сили АТО або терористи. У міру наближення до них, зменшуємо хід і зупиняємося повністю.

 

– Все нормально, це свої, – заспокоює Анатолій.

 

– Ви чого так летите, не бачите, ми працюємо, – досить різко звертається до водія невисокого зросту кремезний чоловік. Він замикає групу людей. В цей час на машину направлено кілька автоматів. Але коли він бачить, що всередині сидить військовий – заспокоюється.

 

– За нами не їхати. Коли ми підемо, проїдьте. Наступні 15 хвилин стоїмо. За нами збирається пробка з машин, велосипедистів і мотоциклів. Стає ясно, що життя тут потихеньку триває. По узбіччю ходять люди. Трохи їздять машини. Всі займаються своїми справами. Але людей дійсно мало. Коли солдати ховаються на горизонті ми продовжуємо рух.

2

– Виходимо, тут ви можете працювати, – каже журналістам Анатолій, коли ми під’їжджаємо до селищної ради, – але дивіться зараз група бійців буде йти по вулиці, ви тримайтеся біля них.

 

В супроводі солдатів йдемо по вулиці Леніна. Чи не дивно, що саме на цій вулиці знаходяться всі органи місцевої влади. Хоч вони і не працюють. Пройшовши кілька кварталів, бачимо маленький вуличний ринок. Люди прямо на тротуарі продають, у кого що є. А біля них стоїть група покупців. Коли солдати намагаються пояснити, що тут небезпечно перебувати, можуть бути обстріли і краще піти, люди це сприймають в штики.

 

– Проганяють, – каже продавщиця, – а у мене це єдина можливість заробити.

3

Пенсію не платять вже два місяці. Люди, які стоять на імпровізованому ринку, переважно проросійськи налаштовані. У всьому, що відбувається, звинувачують український уряд і олігархів. Хоча якщо їм сказати, що їх позиція проросійська, швидше за все вони будуть заперечувати.

 

– Ми хочемо миру, хочемо, щоб нас не бомбили. Тут було добре і спокійно, поки не прийшла армія, – пояснює свою позицію жінка пенсійного віку. – Все було добре, поки не розпався Союз, а потім все і почалося.

 

Так вона відповідає на питання, коли все було добре. Заради справедливості варто сказати, що є й ті, хто підтримує армію і чекає повного звільнення. Але кажуть вони про це дуже тихо, щоб ніхто не чув.

 

– Я розумію, що відбувається, – говорить майже мені на вухо жінка років 65. – Як і в України, у мене теж є дивні сусіди, – киваючи на вару, яка відійшла від неї. – Все, що завгодно можуть мені зробити. А через це все вся молодь із селища виїхала, мої діти теж, от і виживаємо, як можемо.

 

Поруч з маленьким ринком магазин. Але полки в ньому наполовину порожні. Молочних продуктів немає, м’ясних теж. Тільки те, що не псується, та й того не багато.

4

5

– Світла у нас немає, прродукти, що псуються, не завезеш, – пояснює продавчиня, – та й взагалі з доставкою тут проблеми, ніхто не хоче сюди їхати. Тут через день бомблять. А хто бомбить, і не зрозумієш. Після маленької екскурсії йдемо до селищної ради. На ній як і на всіх адміністративних будівлях висить синьо-жовтий прапор. Але як і кругом не одного чиновника. У двоповерховій будівлі, незважаючи на відсутність роботи, стоїть все той же канцелярський запах. Зараз сюди заходять тільки солдати.

 

– Все, що тут сталося, готувалося дуже давно, – каже командир підрозділу, який нас супроводжує. – Ось у селищного голови в кабінеті знайшли книжечку. Так в ній прямо написано, що майбутнє України тільки в СРСР. А надрукована вона ще в 2002 році.

6

7

– А тепер їх бомблять, а вони кажуть, що це армія, – продовжує інший військовий. – І не доведеш, що стріляють з боку кордону. Іноді. буває, зустрічаєш когось, а вони плюють в нашу сторону. Ми їм допомагаємо, як можемо, що привезти, чи так, за місцем допомогти, а вони всі «хунта», та «карателі». Хоча є і ті, хто дякують, просять швидше все це закінчити, але таких меншість.

 

Попрощавшись з військовими, далі їдемо в лікарню. Біля будівлі сидить озброєна охорона з числа армії. Лікарі нам не дуже раді і спілкуються неохоче.

 

– Ви ж все одно збрешете – у нас зараз тут більше 20 поранених, всі з мирних і все від бомбардувань, – розповідає головна медсестра. – У лікарні немає світла, немає води, немає медикаментів. Як нам їх лікувати, як операції проводити. Один генератор і все, бензин у людей просимо, щоб хоч якось працювати. Вони не вірять в допомогу влади. І в якійсь мірі вони праві – ніяких представників її, крім армії, в селищі немає. Лікарі скаржаться на солдатів. Вважають, що вони тут спеціально стоять, щоб лікарнею прикриватися.

 

– Ми пробували їм пояснити, що лікарня – стратегічний об’єкт і ми його просто охороняємо, – розповідає один із солдатів, які охороняють будівлю, – але хіба їм доведеш. Їх упертість ще років на 20.

 

Ми покидаємо Станицю тим же шляхом, як і в’їхали. Важко оцінити масштаби руйнувань. Ми бачили всього кілька вулиць, але навіть по них ясно – селище досить сильно постраждало. А вони тривають і далі. Ясно і те, що серед жителів немає одноголосної підтримки єдності України.

 

Раніше говорили, що Станиця Луганська більше інших підтримувала сепаратистів. Але можна сміливо говорити: незважаючи на те, що селище продовжують зачищати, а артилерія терористів продовжує його обстрілювати, над Станицею Луганською висить синьо-жовтий прапор.

Сrime.in.ua