7 книг для довгих осінніх вечорів

*

Осінніми вечорами – дощовими і не тільки – хочеться з головою пірнути у велику оповідь, яка поглинула б і подарувала декілька годин суцільної читацької насолоди. Оповідь, в якій ішлося би про щось велике і неймовірно важливе.

Цього разу INSIDER пропонує вашій увазі сім вкрай знакових книг останнього часу, де сама історія, Велика Історія, її тло і фактура стають чи не головними компонентами бездоганної літературної страви: саме вони витворюють, живлять і, врешті, оживлюють ці непересічні романи.

Книжкових вам вечорів.

 

Гіларі Мантел, “Внесіть тіла” (АСТ, 2014, пер. Е. Доброхотова-Майкова, М. Клеветенко)

Роман-подія, як не крути: мало того, що продовження запаморочливого “Вовчого залу”, який приніс Мантел Букера-2009, так ще й сам лауреат Букера-2012. Саме він наділив письменницю статусом єдиної жінки, яка двічі отримала головну британську премію, ставши однією з трьох, кому взагалі вдалося видертися на цю вершину: поряд із Кутзеє і Пітером Кері.

 

Томас Кромвель, шлюбний радник Генріха VIII й невтомний ідеолог Реформації, зусиллями якого Британія повертає в англіканство, вселенських масштабів інтриган і політичний авантюрист, головний сірий кардинал тюдорівської епохи, поряд із яким Рішельє ще той хлопчак у пісочниці, от дійсно – людина епохи Відродження, титан.

 

“Внесіть тіла” відслідковує його сходження в зеніт могутності, і остання “ініціація” тут – справа Анни Болейн, королеви, яка ніяк не може народити спадкоємця, все більше підіймає голову в боротьбі за вплив і вже смертельно набридла Генріху. Смертельно – ключове слово.

 

“Внесіть тіла”, як і “Вовчий зал”, – ейдос ідеального історичного роману як такого: з одного боку, здається, ми й так знаємо, хто і за ким піде на ешафот, і не раз про це читали-дивились, але з іншого – і отут відбувається справжнє художнє диво – Мантел настільки віртуозно вибудовує драматургію і закручує детективну інтригу, що починаєш сумніватися: чи тому тебе  вчили в школі і чи дійсно ти знаєш фінал цієї драми?

 

Сумніватись і насолоджуватися тим, як перед наші очі, крізь неймовірно цупке плетиво маловідомих реалій, імен, титулів і генеалогічних дерев починає проступати драма людини, яка спочатку зубами вигризла в долі свій шанс, а потім сама стала її заручником. Бо здрібнів королівський двір, багатьох репресовано, давно немає Волсі і Мора, і все очевиднішою для Кромвеля стає власна приреченість.

 

Хто не читав першого роману, хай не засмучується: Мантел робить чимало флешбеків, які дещо по-іншому розставляють акценти і дають змогу заповнити білі плями. Одним словом, Мантел пощастило з героєм, а британській літературі – з Мантел. Вона підтвердила, що суто жанрова література легко може бути великою. Мало на яку книгу чекають так само гарячково, що й на останню частину трилогії про бестію Томаса.   Дасть бог – дочекаємось.

 

Купити книгу.

Зигмунт Мілошевський, “Зерно правди” (Урбіно, 2013, пер. Б. Антоняк)

Преміальна історія польського письменника схожа на історію Мантел:  Мілошевський єдиний, хто двічі отримував “Премію Великого калібру”, що її дають за найкращий польський детектив. І перший роман – “Терапія злочину”, і оцей, другий, що є частинами задуманої трилогії про прокурора Шацького, маємо в перекладі українською. І це добре.

 

2009 рік. Дивна, незрозуміла і нікому, здавалося б, непотрібна смерть жінки, біля тіла якої знаходять ніж для кошерного забиття худоби, і столичний прокурор, який переживає кризу середнього віку і розпад родини заразом. Що провінційніше місто в таких випадках  – а тут маємо Сандомир, то темніших омутів  слід чекати: зі швидкістю епідемії головною версією стає ритуальне вбивство, що якось химерно пов’язано з повоєнними польсько-єврейськими стосунками на цих теренах.

 

Мілошевського постійно хочеться порівнювати з Краєвським і Несьбо: з першим його поєднують історичні декорації романів, з другим – надламаний герой і соціальне середовище, яке немов би саме здатне породжувати монстрів. Але поляк відчутно кращий – стилістично, композиційно, ідейно – за першого, і значно гуманніший за другого: його передовсім цікавить не те, чи є зерно правди в тій міській легенді про кривавих євреїв – зерно, звичайно, є, але, як стане швидко зрозуміло, не більше того – а сам факт такої інтерпретації.

 

Толерантність, благопристойність і позірна терпимість поляків тут злітають наче сухе листя, оголюючи гнійні рани історичної пам’яті і на друзки розбиваючи міф про примирення. Правда, залишки цього міфу поляк ногами не добиває, і на людській природі остаточно хрест не ставить – це і різнить його з похмурим норвежцем.

 

Мілошевський написав міцний східноєвропейський роман, що, використовуючи ладно скроєні детективні шати, проговорює дещо набридлі, але від того не менш болісні речі. “Зерно правди” взірець того, як правильно оформлені найдраматичніші сторінки минулого можуть добре продаватися, мало кого при тому дратуючи. Читаємо і вчимося.

 

Ніколь Краусс, “Великий дім” (Сorpus, 2013, пер. О. Варшавер)

Краусс, яка вчилася в Стенфорді у Бродського і є дружиною автора “Надзвичайно гучно і неймовірно близько” Джонатана Фоєра, вже від перших двох романів привернула до себе чималу увагу – авторитетні премії і шквал компліментів від не останніх людей (типу Зонтаг) тому підтвердження. А з виходом “Великого будинку” все прояснилось остаточно: в Америці є ще один непересічний письменник.

 

Маємо письмовий стіл, у ньому 19 шухлядок, і одна постійно зачинена. Маємо четверо оповідачів, кожен із яких свого часу володіє цим столом і своїм монологом вибудовує-доповнює-перелицьовує роман. Є письменниця, що колись отримала цей стіл від поета, а його вбили в піночетівському Чилі, і через багато років по нього, стіл, приходить його донька.

 

Є старий юрист Аарон, який в Єрусалимі намагається один до одного реконструювати батьківський кабінет, що його колись розграбували нацисти в Будапешті. Є чоловік, який після смерті дружини дізнається, що в неї була дитина і вона її віддала. І стіл тут – ой яка непроста метафора – не лише пов’язує всіх, а й унаочнює засадничо різні сутності: у когось все сповзає в ентропію, а хтось з останніх сил тримає цих перших і цілий світ на собі.

 

Так, Краусс свідома всіх найпоширеніших літературних трендів із Другою світовою, Голокостом, травмами пам’яті і Великою Історією крізь призму окремо взятого життя включно. Але чистої спекуляції тут немає: авторка розказує історію важкої, майже неможливої  перемоги людської свідомості над тими силами, що її, врешті, і визначають: бажанням творити нове і неможливістю сказати бодай щось, почуттям смертельної образи і вини, які не відпускають все життя, потребою прощати і бути прощенним, жагою порозуміння і вічним конфліктом батьків і дітей.

 

Краусс досліджує ламані траєкторії буття, і форму обирає відповідну: “Великий дім”  – густий, концентрований роман, де, проте, система дзеркал і внутрішніх сюжетних рим настільки ж розгалужується, наскільки й не переобтяжує оповідь. Текст витримує тягар історії, в осерді якої – ні мало, ні багато – Світ як Дім і як Книга. І хай навіть ніякого Великого спільного Дому нема, і тут піди хоча б зі своїм впорайся, поки його, наче той Храм, не зруйновано, але є творчість, є Книга, і це дає шанс. Непросто, але переконливо.

 

З виходом “Великого дому” нарешті стало зрозуміло, хто в тій письменницькій сім’ї справжній хазяїн. На тлі художніх здобутків Краусс потуги її чоловіка виглядають середньої руки штукарством, не більше.

 

Лаура Хілленбранд, “Незломлений” (Карьера Пресс, 2014 пер. Н. Новікова)

Американська письменниця написала взірцевий американський бестселер, який побував у всіх можливих списках найкращих книжок року, в тому числі й очолив рейтинг New York Times, але який дійсно цікаво читати і за межами США. А таке буває не часто.

 

Якщо уявити суміш із “Англійського пацієнта”, “Життя Пі”, “Колимських оповідань” і  “Втечі з Шоушенка”, то вийде щось дуже схоже на “Незломленого”: у 1936 році на Олімпіаді в Берліні легкоатлет Луї Замперіні, хлопець з вулиці, повторив світовий рекорд у бігу на 5000 метрів, страшенно сподобався фюреру і заклав початок карколомної спортивної кар’єри. Натомість у 1941-му він пішов до армії, став пілотом бомбардувальника, а в 1943-му зазнав аварії, внаслідок чого потрапив у японський полон, перед цим майже 50 днів продрейфувавши у відкритому океані.

 

У полоні він потрапив до рук Муцухіро Ватанабе, який пізніше став одним із найбільш розшукуваних японських воєнних злочинців. Додому чоловік повернувся лише у 1945-му, де його зустріли як героя, хоча давно перестали чекати. Але на цьому його історія зовсім не закінчилась – Замперіні помер у серпні цього року, ставши свідком століття.

 

Хілленбранд постає тут майже цілковитою протилежністю Краусс: де в авторки “Великого дому” сутінь у душах і ледь-ледь жевріюча надія на порятунок, там у “Незломленому” всепереможний оптимізм і віра в незламність людського духу. Але солодкавості в романі рівно стільки, аби осінні вечори не стали причиною депресії: рівнем письменницького ремесла і вмінням оповідати захопливі в своїй простоті історії Хілленбранд компенсує все. Не дарма англосаксонський світ славиться літературними біографіями: це у них істинно головний жанр, і вони на ньому вже не одну зграю собак з’їли.

 

Наприкінці року в прокат виходить базований на книжці фільм, що його зняла Анджеліна Джолі, а сценарій написали брати Коени. Що не кажіть, а вже цікаво.

 

Пер Улоф Енквіст, “Візит придворного лікаря” (Крок , 2014, пер. О. Король)

Роман вже майже шведського класика, який пише п’ятдесят з гаком років, але при цьому постійно перебуває десь на других ролях, вкрай    невеликий як для тексту такої спрямованості: в українській версії навіть 300 сторінок нема. А в “Візиті” не просто про один, хай навіть першорядний, епізод з історії Данії і Норвегії другої половини ХVIII століття, там – про народження нової Європи, якою ми побачимо її в наступному, 19 столітті, і якою вона вступить у століття двадцяте.

 

Король Крістіан Сьомий від дитинства психічно хворий, скоріше за все – шизофренією. Під час однієї з подорожей він знайомиться з німецьким лікарем Йоганном Штрунзее, якого і запрошує до двору в Копенгагені. Йоганн допомагає впоратись з епідемією віспи, стає секретарем кабінету королеви, згодом її, полишеної хворим чоловіком на себе саму, коханцем і батьком майбутньої принцеси Луїзи, а за якийсь час вже керує країнами, і його накази фактично прирівнюються до королівських. Лікар, що у тридцять років отримав необмежену владу, а у 34 був страчений – історія Штрунзее мало чим поступається історії Кромвеля. Хіба обсягом. Але він тут не головний.

 

Енквіст пише про драматичний трикутник – лікар, король, королева – в’їдливо, але й з усвідомленням всього трагізму історії: Йоганн зовсім не авантюрист, він лідер нового типу, що з головою кидається у реформаторство, де одною рукою скасовує цензуру друку, катування і  запекло бореться з бюрократією, а іншою – повсюдно насаджує німецьку мову, упосліджуючи датську і налаштовуючи проти себе все більше аристократів. Освічена монархія залишається мрією, але курс вже не змінити: Європа приречена на доглибні зміни.

 

Стиль прози шведа балансує між затишною старомодністю і підкреслено рвучкою модерністю: схожі оповідні піруети можна найти у Мережковського і Алданова, а радше – у Торнтона Вайлдера і Томаса Манна. Ці точно вміли скористатись конкретним історичним матеріалом, аби розказати про щось геть інше, просто їм для того потрібно було значно більше сторінок.

 

Лапідарна історична інтелектуальна проза – жанр рідкісний і дуже небезпечний: скотитися у пафосну хроніку-конспект тут простіше простого. Енквіст приймає цей виклик і елегантно дає з ним собі раду. Стара школа майстрів.

 

Себастьян Баррі, “Скрижалі долі” (Сorpus, 2013, пер. А.Завозова)

Розанні Клір сто років, вісімдесят із них сповнені суцільним горем, а шістдесят вона перебуває у психлікарні. А ще вона ірландка і веде щоденник, який ми читаємо і який починається з 1914: спогади з особистого життя – дитинство на цвинтарі, полювання на щурів із батьком, захоплення джазом, трагічне кохання і нереалізоване материнство  – намертво переплітаються із долею країни, яка тільки те й робила минулі сто років, що воювала, різала, боролась, визначалась і знову пускала кров.

 

Чи маємо ми право, зважаючи на обставини, очікувати від героїні “правди”, питання риторичне. Хоча,  якщо у ХХ столітті можливі були такі речі, то чому б і в божевільні не знайтись незатуманеному розуму?  Очевидний, але від того не менш сильний художній задум.

 

Та щоденник тут не один: лікар Розанни, містер Грен, і собі нотує то про пацієнтів, а то й про себе: згадує день, коли все змінилось, і продовжує ховати давно померлу дружину. А чи й себе разом із нею. З часом стане зрозуміло, що доктор, насправді, лікує себе, а ці щоденники не просто є контрапунктом – вони одне ціле, вони про теж саме, просто з різних боків. Про щастя по-ірландськи: коли  нічого нема, не життя – вимерзла пустеля, тоді і втрачати нема що. А це вже добре.

 

Баррі, що тільки через якусь страхітливу халатність не отримав Букера, робить майже неможливе: він безщадно і безжально кидає нас у непролазний морок, де все надривно кричить і реве від болю, і сентименталізмом це назвати язик всихає. Але так кричить сама історія, самі факти, а не героїня. Розанна спокійна і майже вдячна за ті декілька годин щастя, що вона мала.

 

Не дарма оригінальна назва роману”The Secret Scripture” (“Таємне писання”): перед нами саме писання – так, апокриф, так, приватний (хоча це як глянути), але про святість. Все найгірше – і з Ірландією, і з власним життям – вже відбулося, переживати нема чого, треба встигнути зафіксувати. І в цьому майже терапевтичний ефект “Скрижалей”: на тлі змальованих бід власні проблеми здадуться мікроскопічними, а нарікання ницими. Хоча фінальний сюжетний кульбіт – а справді прекрасні романи обов’язково мають дивувати – багатьох може і оглушити.

 

Історичні досвіди Ірландії й України часто між собою порівнюють: боротьба за незалежність, за право на самоідентифікацію, все таке. Проте такого роману щось у нас поки нема. Чекатимемо.

 

Софі Оксанен, “Коли голуби зникли” (Фоліо, 2014)

Оксанен здобула всі можливі премії європейської Півночі з другим романом своєї умовної трилогії про фінсько-естонський світ, “Очищення”, хоча “Голуби”, найсвіжіша робота молодої фінки, і значно поліфонічніший, і  складніше збудований, та й просто – куди цікавіший текст.

 

Естонія між двох тоталітаризмів: спочатку включення до Союзу, потім німецька окупація, що обіцяє незалежність, потім знову доблесні визволителі. Втрата особистої історії, постійне існування “між” і пекуча проблема вибору, якого майже немає і який все одно буде названо колабораціонізмом. Впізнавано, еге ж?

 

Естонка Юдіт і її кузени Роланд і Едгар опиняються в епіцентрі великої історії, і керувати своїми долями тут настільки ж неможливо, наскільки й життєво необхідно: за одного дівчина вийде заміж, іншому буде співчувати і, врешті, стане його коханкою; один піде в ліси Естонії і після вбивства нареченої допомагатиме євреям, інший співпрацюватиме з гестапо.

 

Один зникне у в’язницях наприкінці війни, інший, вчасно “перевзувшись” і відбувши заслання до Сибіру, “возз’єднається” з Юдіт  і за вказівкою КГБ вже у 60-их роках буде писати роман про концтабори, де вирішить звести порахунки з братом, на воєнний щоденник якого саме натрапить. Злочинці-жертви, мутації сексуального  і тоталітарного, принципова відсутність остаточних відповідей.

 

Після того, як тут наприкінці 80-их відкрилися шлюзи і в літературу хлинула “вся правда” про Союз, здавалося, що нас важко чимось таким здивувати. Любовний трикутник, “кохання під час чуми”, стокгольмський синдром, загальна детективна рамка – скільки такого було? Але ні, Оксанен читаєш, наче наукове відкриття робиш: невже і там таке було?

 

Певно, справа якраз у “там”: розказуючи про виродження великої і страшної ідеї до рівня банального зла з позірно всемогутньою Системою на чолі з прибалтійської перспективи, з найзахіднішої точки цивілізаційного кордону, фінка максимально очуднює, де-автоматизує наше сприйняття нещодавнього минулого. І це найцінніше.

 

Українською, між іншим, є вся “трилогія” Оксанен, але вийшла вона у «Фоліо», тому це так – принагідне зауваження. Головне – прочитати в чомусь дуже для нас зрозумілу, але від того ще неймовірнішу прозу фінської літературної принцеси. Ну, і дізнатись, коли й куди зникли голуби. А дізнавшись, спробувати не сильно засмутитись.

INSIDER