14 аудіокниг українською, які необхідно мати у своєму телефоні

*

Коли дуже хочеться припасти до книги, а часу і можливості геть немає, тоді слід обирати: або не читати взагалі, або шукати альтернативні варіанти. Аудіокнига – саме така можливість: постійно віддавати їй перевагу перед друкованою зовсім не слід, але звертатися до неї за потреби – штовхаючи коляску, біжучи у справах, засинаючи у темряві, похапцем обідаючи – все ж припустимо.

Особливо, коли це не просто собі книга, а справжнє культурне явище, повноцінна подія: начитаний самим автором, доповнений музичним акомпанементом видатний текст. Як приклад.

INSIDER добряче перетрусив не надто розвинений ще, хоча й не Подерв’янським єдиним, живий український ринок аудіокниг і пропонує вам те, що неодмінно слід придбати, послухати і, за потреби, переслухати знову.

 


Юрій Винничук, “Мальва Ланда

Один із головних романів української незалежності – достоту великий, вкрай смачний, цілком раблезіанський: сміттярка як головна локація, десятки невідомих до цього потвор, Море Борщів, пошуки таємничої поетки Мальви Ланди, нескінченні мандри, всепроникна еротика, специфічний, але від того лише симпатичніший гумор  і, попри все, щемка тужливість.

Не фентезі і геть не фантастика – можна назвати це галицькою химерною прозою, а краще не називати, а таки слухати: не виключено, що Винничук в історії української літератури залишиться перш за все саме з цією книгою, а не зі значно серйознішим “Танго смерті”.

 


Кузьма Скрябін, “Я, Паштет і армія

Серед вітчизняних музикантів, які в певний момент вирішили писати прозу, у Кузьми виходило найкраще: далекі від непересічних, але, попри це, міцно збиті історії, з ідеальними і винятково “своїми” інтонаціями, в необов’язковості яких і був їхній найбільший шарм.

От і тут – набір легких історій, дуже армійських, “чоловічих” (нецензурщина плюс антураж), де кандидат наук намагається вижити в армії, а та поперемінно являє свої найнепривабливіші і найбезглуздішо-ідіотські обличчя.

Дуже прості, вкрай реалістичні і дуже в дусі Кузьми байки, бо от що-що, а смішно розказувати музикант-шоумен умів точно. Прекрасна нагода ще три години побути в компанії Кузьми, бо – так, це читає саме він, а хто ж іще?

 


Ярослав Гашек, “Пригоди бравого вояка Швейка” 

30 годин (і чотири диски) чистого задоволення – так виглядає аудіо-Швейк, чи не головний ідіот в історії і літературі, в якому гуманізму і трагічного пафосу (бо війна все ж таки) ні на грам – проте є бажання вижити і гумор, який видобувається якимсь дивом: повторами, говорінням не там і не про те, тотальною і щосекундною відсутністю сенсу.

Тут нема культових малюнків Йозефа Лади, але є можливість сприйняти книгу максимально наближено до суті її власного жанру – вочевидь, новочасного епосу, який здавна сприймали винятково на слух. Епосу про війну, де немає місця ні герою, ні Богу, – лише Швейк може там бути. Вкрай злободенно. І дуже смішно.

 


Богдана Матіяш, “Розмови з Богом 

Не так поезії у класичному розумінні, як те, що зазначено в назві: справжні тобі розмови з Тим-кого-не-видно-бо-він-скрізь. Тихі – і що принципово й доконечно – радісно-сонячні медитації, роздуми про все і трохи більше: “може дозволиш зроблю тобі м’ятного чаю або ромашкового не ображайся / ти ж знаєш я часто кажу дурниці та над усе хочеться щоби ти усміхався”.

Матіяш – один із найоригінальніших голосів свого покоління, й такого щедрого на непересічних поетів. Схожим чином могли б промовляти Франциск чи Тереза Авільська, якби жили нині і розумілися на віршуванні. Слухати це варто для внутрішньої гігієни, але й тому, що це взагалі хороший індикатор культури, коли книги поезій ще й слухають. Після цього варто переходити до “Твоїх улюблених псів та інших звірів” – продовження про чи не найкраще, що спромігся створити Той.

 


Юрко Покальчук, “Час прекрасний 

Певно, наш наймолодший – так, так – шістдесятник, який хотів здаватися брутальним і епатажним, а насправді був украй тонким і проникливим, от дійсно, мало на кого схожим. Віртуозний перекладач Льоси і Жене, Покальчук-прозаїк підкуповує абсолютною щирістю і не сьогоднішньою, “суто авторською” романтикою.

Його “міські тексти” – а тут це “Одісей, батько Ікара”, “Ритм (обидва читає сам автор), “Час прекрасний”, “Я, ти, він, вона”, в діапазоні від чималого оповідання до чималої повісті – про головне: любов, дружбу, стосунки, надію, прекрасну щоденність і виняткову пристрасність. Атмосферна – що її слід слухати чи в вечірніх маршрутках, чи в сутінкових парках – і дуже хороша проза.

 


Генріх Манн, “Молоді літа короля Генріха IV

Коли набрид “Картковий будинок” і важко дивитися “Тюдорів”, тоді варто звертатися до історичних романів Манна – по-своєму еталонних і таких, що на них оглядався, наприклад, і наш Загребельний, і нещодавня двічі букерівська лауреатка Гіларі Ментел.

У чомусь дуже в’язкі, безкінечні інтриги між Валуа, Бурбонами, Медичі та Наваррськими, але не позбавлені динамічності, “Молоді роки”, по суті, представляють історію про сходження до вершин влади, де дмуть льодяні вітри самотності та друзів бути не може апріорі.

Про молодість, яка затрачається в кривавих погромах і сумнівних подвигах “на благо вітчизни”. Існує продовження – “Зрілі роки”, але то вже доведеться таки прочитати.

 


“Улюблені вірші“, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Прекрасні дитячі поезії, бо “віршики” – то занадто фамільярно тут, що на них вже росте друге покоління: щось перекликається з еталонною “Абеткою” цього ж видавництва, а щось взяте з Макса Жакоба, Лесі Українки, Юліна Тувіма і Миколи Вінграновського.

Читає і сам видавець Іван Малкович, і артист Бенюк, у підсумку – продукт такого рівня, що, як кажуть, “закриває собою тему”. Очевидно, маст-хев для молодих батьків – як правильно читати-декламувати хрестоматійні “Ходить гарбуз по городу” і “Падав сніг на поріг”, але не тільки: пригадування чогось чудового з давноминулого дитинства ще нікому не зашкодило.

 


Тарас Прохасько, “НепрОсті” 

Можливо, найкраща і точно найбільша прозова річ одного із засновників “станіславівського феномена”, в якій видно і його, феномена, серйозні художні можливості, але яка демонструє і неуникні межі та глухі кути цього “методу”. Магічний реалізм по-галицьки, інтимно-міфологічна проза, наша відповідь Маркесу – коло означень приблизно таке.

“НепрОстими” тут є все і всі: таємничі Карпати, імена персонажів, які – і імена, і персонажі – постійно повторюються і дублюються, колізії, які вони відбувають: на позір, звичайні, але крізь призму такої мови магічним буде здаватися будь-що. Без сумніву, перемога нашої літератури, і не надто важливо, скільки тут запозиченого, а скільки винятково “свого” – фокус вдався, хороша книга написана. Послухайте.

 


Юрій Андрухович, “Лексикон інтимних міст” 

Есеїстика не есеїстика – радше художній нон-фікшн, подорож 111-ма містами – від Алупки і Антверпена через Єрусалим, Лісабон і Ригу до Цюріха і Ялти, згідно з алфавітом і письменницьким особистим досвідом. Від невеликих замальовок до пристойних мемуарних оповідей – у цих точках особисте зустрічається з історичним, цивілізації з індивідом, провінції (Хуст) з мегаполісом (Лондон).

Красиве і корисне – це виглядає, наче передачу по National Geographic веде…ну так, Андрухович – майже класик і точно один із найпопулярніших письменників сьогодення, якому є що сказати, бо побачив він, дійсно, чимало. “Сказати”, бо читає книгу сам автор. Ох і гарний бонус.

 


Оксана Забужко читає свої вірші 

Харизматична, пристрасна, категорична, Забужко й вірші так само читає: хай і дещо старомодно, але ж професійно, “зі знанням”. Письменниця, так сталося, в першу чергу асоціюється зі своєю видатною публіцистикою-есеїстикою, трохи менше – з  нечастою прозою, а от поезія її, дійсно, мало відома.

Хороший привід загатити діри в самоосвіті – цей запис, з влучним ненав’язливим музичним супроводом, начитаний самою Оксаною Стефанівною: той випадок, коли хтось інший точно зробив би гірше. “Джаз по-італійськи”, “Історія єресі”, “Російський мотив” – вірші тут різні, але рівень – міцний, дуже пристойний – скрізь один.  Існують ще поезії американки Сильвії Плат у виконанні пані Оксани, але то вже для поціновувачів.

 


Ернест Хемінгуей, “Фієста”

Так сталося, що з обойми мастрід-романів тексти бородатого американця і заразом нобелівського лауреата поступово зникли. Проте деякі з них все одно мусять залишитись обов’язковими хоча б до якогось ознайомлення, і “Фієста”, безумовно, серед них.

Написаний у 26 років ще достоту молодим журналістом, цей роман не так про “втрачене покоління” і поствоєнний синдром (хоча про це також), скільки про життя як таке: коли смерть і любов ходять буквально поруч, де корида, паби і готелі є нормальними життєвими локаціями, і чотири чоловіки борються за одну жінку, а вітальність так і пре, хоч і приреченість постійно шугає десь поруч. Після цього конче слід їхати до Іспанії.

 


Юрій Винничук, “Весняні ігри в осінніх садах

Винничука багато не буває. Перша перемога спіткала письменника на Книзі року ВВС саме з цим романом, що він провокативним і скандальним може здатися хіба нудним ханжам і принциповим (нездоровим) цнотливцям. Звичайно, треба бути обачним, коли слухаєш, а начитує то все “оксамитний” Олексій Богданович  – “Весняні ігри” в громадському транспорті, але з іншого – радості й адреналіну-то теж додається.

Походеньки немолодого холостяка, які обертаються роздумами про людську –  а головне, чоловічу природу, аби під кінець обернутись і взагалі чимось іншим: дещо схожим шляхом іде й Маркес у “Спогадах про моїх сумних повій”. Жодного тобі шовінізму – соковито, весело і журливо.

 


Юрко Іздрик, “АМтм

Останній акорд “класичного” Іздрика (“Воццек”, “Подвійний Леон”), що після нього буде вже суцільне неподобство. Не “роман” і не “книга” – шмат застигаючої магми, який можна розглядати з усіх боків, навиворіт, підносити до світла, крутити і так, і сяк. Тим цікавіше спробувати сприйняти цей “текст для багаторазового читання” на слух, з голосу (насправді, з двох).

Взагалі “АМтм” – хороший тест на ваше ставлення до чогось-більшого-ніж-проза: не постмодернізму, ні (ну бо де він тут?), а дуже, по суті, модерністської гри з мовою і формою, коли концептуальності так багато, що вона готова задушити все інше. Словом, стукайте – і відчинять вам.

 


Сергій Жадан, “Депеш Мод

Випущений зламного 2004-го і начитаний автором вже наступного року, “Депеш мод” по праву вважається однією з перших легальних українських аудіокниг, яку слухали на рівні з “підпільним” Подерв’янським. Але і роман читали не менше: апокаліптичні ранні 90-ті, романтика “широко витлумаченої” лівизни і тотального пофігізму, хлоп’ячо-чоловіча дружба, якій доведеться пройти випробовування найтяжчим – ні, не смертю, а таки життям, цілком сюрреалістичним.

Місцями гірка, а місцями гомерично смішна – чого вартує пастир Джонсон-і-Джонсон, що його перекладачку тут озвучує Ірена Карпа – саме ця дуже нерівна і великою мірою інфантильна книга зробила з письменника культову фігуру. Існує ще аудіо-“Ворошиловград” – певно, найкраща проза автора, але ж роман із Жаданом у багатьох почався саме з Собаки Павлова, Васі Комуніста, Саші Карбюратора і товстуна Какао.

Євгеній Стасіневич

INSIDER