10 знакових книжок малої прози останніх років від Євгенія Стасіневича

Bookshelf-Tumblr-722x500У Вінниці триває другий Міжнародний фестиваль оповідання Іntermezzo — єдиний в Україні літературний захід, що робить ставку саме на малу прозу. З цієї нагоди УП.Культура попросила літературного критика Євгенія Стасіневича сформувати добірку найзнаковіших книжок малої прози (написаних українською і перекладених з інших мов), які протягом останніх років з’являлися на вітчизняному ринку.

Саме за цими книжками, на думку Стасіневича, простежуються окремі тенденції або й цілі тренди — літературні й не тільки.

Читати також: Фестиваль оповідання Intermezzo оголосив програму


1. Міленко Єрґович. Історії про людей і тварин, «Темпора»
ЄрговичПрозу чи то боснійця, чи то хорвата (одним словом — пост-югославця) Єрґовича лише з величезною натяжкою можна назвати «малою» — фізично все виглядає саме так, але суті явища таке визначення не відповідає геть.

Єрґович із тих, хто вміє заархівовувати на квадратному сантиметрі тексту страшенно багато, і це при тому, що дешевими метафорично-символістськими конструкціями тут і не пахне.

Окремі, майже випадкові подробиці невідомого нам побуту, обличчя в півоберта, тінь на стіні — і з цього всього постає трагедія затонулої Атлантиди, якою стала для Єрґовича колишня Югославія. Хоча — ні, вона не затонула: із тріском розвалилася, поховавши під собою тисячі тисяч невиправданих сподівань.

А втім — і це принципово! — Єрґовичу йдеться далеко не лише про війну: об’єкт його уваги — людина у зламні часи, і що неймовірнішим усе здається, то більше ця людина намагається жити нормально. За будь-яких умов. І це по-справжньому вражає.

Якщо хочете знати, як виглядає один із найкращих центрально-східноєвропейських письменників і куди взагалі може рухатися жанр оповідання як такий — то вам сюди. Тим паче, все це у перекладі блискучої поетки Катерини Калитко. Must must read.

Придбати книгу

 

2. Анджей Стасюк. Галицькі оповідання, ВСЛ
StasiukСтасюк, який є автором спільної з Андруховичем «Моєї Європи» і знакового для Польщі кінця 1990-х роману «Дев’ять», майже 20 років тому написав «Галицькі оповідання» — невеличку збірку текстів про те, як усе зруйнувалося і кого під собою майже, а чи й по-справжньому поховало.

Місце дії — так звані Креси, (колишні) східні території Польщі, місце постійних фантазувань і ностальгії. І саме ці емоції Стасюк вивертає навиворіт, розказуючи буденні історії про буденних людей. Щоправда, намагається компенсувати це мовою викладу.

Звичайно, жодного тобі тут Бруно Шульца чи Данила Кіша — ці претензії залишилися радше претензіями, ніж хоч якось реалізувались. Але розказати соціально-«чорнушні» історії пишною, майже бароковою мовою, спробувати добути надію для цих героїв ізсередини самої мови є спробою вкрай цікавою і на певному етапі навіть потрібною: на контрасті засадничі речі набувають свого справжнього розміру.

В українській літературі схожого досвіду немає — наші 1990-ті фактично ледве осмислені. Що ж, можна сходити за мудрістю до сусідів.

Читати рецензію на книгу

Придбати книгу

 

3. Век волков. Антология. Упорядник В. Арєнєв, КСД
ArenevПрекрасний — першосортний і першорядний — приклад формату, який нечасто у нас побачиш. Тим приємніше, що укладено це все саме в Україні, перекладними є лише окремі тексти, головним чином — з польської.

Ідея — зібрати під однією обкладинкою оповідання (іноді — малі повісті) фантастів із України, Росії і Польщі. Особливості — фантастика тут не «зоряна» чи «ельфійська»: цим словом, по суті, означається все те, що виламується з конвенцій сірого і набридлого реалізму.

Реалізація і виконання — тверда п’ятірка із твердим плюсом. Тут, звичайно, заслуга упорядника, письменника Володимира Арєнєва, який зумів так зібрати книжку, аби вона не розвалювалася, а пістрява компанія — а вона тут саме така — між собою віртуально не почубилась.

Та попри серйозні побоювання — ні, все збалансовано і вивірено: ось тут розумний Назаренко і прониклива Онойко; ось тут філологічний Комуда і не менш міфологічний Арєнєв-Пузій; тут чудова Галіна і вдумливий Колодзєйчак; а ось тут — живий класик Сапковський і майже-класик Ґжендович.

Аби розширити читацькі горизонти і банально насолодитися читанням, годі знайти інше подібне видання.

 

4. Стівен Кінг. Ярмарок нічних жахіть, КСД
King JarmarokРахувати, який порядковий — відповідно до написаного автором — номер нової книжки Кінга просто вже й нецікаво — не в тому суть. Американець давно довів, що здатен не лише на п’яте чи шосте нове дихання, а й на видавання на-гора по кілька хороших — міцних і вартих не лише фанатської уваги — книжок на рік.

От і нова його річ — збірка оповідань, від якої, що б ви про «Стіву Короля» собі не думали, варто автоматично чекати приємних несподіванок: не вивітрились-бо ще з голови жаскі образи «Нічних кошмарів» і «Нічної зміни».

І не так, по суті, важливо, про що Кінг пише (хоча часто це саме про те, як на позір міцна тканина буденності починає тихо просідати, аби потім напнутися і розірватися під натиском чогось страхітливого і нетутешнього).

Головне — він точно розуміє параметри норми як такої, і тому знає, як відійти від неї, аби було максимально страшно. Страшно не по-дитячому, а так, щоб підшкірно і доглибно. Рідкісний дар, який американець умудряється не розтратити вже не одне десятиліття.

Читати також: Найкращі містері романи та оповідання 2016 року

Придбати книгу

 

5. Етґар Керет. І раптом стукіт у двері, «Фоліо»
KeretНайголовніша проблема, пов’язана із творчістю Керета, — для читача довго залишається незрозумілим, штукар він від літератури чи таки митець з великої літери. А чи штукар з великої літери. У будь-якому разі таке напруження плідне — тримає в тонусі.

Українською ми нарешті отримали одну книжку письменника — і це збірка чималої кількості оповідань, суть якої вхопити важко, але якщо одним словом — то це життєрадісність.

Так, текстуально-наративні ігри; так, абсурдизм, перемішаний із непоганого замісу реалізмом; так, постійні образні химери і тотальна присутність гумору — в діапазоні від майже-ідіотичності до здорового і дошкульного скептицизму.

Та головне — радість від того, що можна писати. Писати про таке й ось так. Писати, власне, як хочеться. Свобода — важлива категорія, аби зрозуміти суть Керета, одного з найпопулярніших ізраїльських письменників сьогодення.

А щодо паралелей… Ну так, схожим чином міг би писати гібрид Вуді Аллена і когось з американських високочолих постмодерністів штибу Дона Делілло чи Джона Барта. Плюс — домішати до цього підвищену концентрацію кінематографічності як такої. Ясно одне — спробувати таку екзотичну страву варто неодмінно. А там як піде.

Придбати книгу

 

6. Маріанна Кіяновська. Стежка вздовж ріки, «Факт»
stezhka_jpg_450x600_q95Перша книжка малої прози поетки Кіяновської свого часу пройшла фактично непоміченою, а дарма. І прикро. Адже саме у «Стежці…» — той украй плідний шлях, яким українська література за проминулі вже майже десять років від часу виходу цієї збірки так і не наважилася піти (за рідкісними винятками — згадаймо про окремі тексти Тані Малярчук).

Перед нами не так міфологічна проза — чи така, що апелює до анфілади головних архетипів, — як література подвійного, якщо не потрійного дна, де поверховий сюжет завжди (і це дуже важливо для Кіяновської) приховує у собі щось іще.

Ну і, звичайно ж, межова поетичність, яку не варто плутати із сентиментальністю, та оповідні структури, що відрізняються свіжістю і непередбачуваністю.

Одне слово, шкода, що цією стежкою пройшло так мало людей, але сподіваємось, що доріжка таки не заросте. Письменниця принаймні означила її чітко і твердо.

 

7. Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов, ВСЛ
MahnoМахно більш-менш спокійний поет, і таким самим виявився прозаїком: монотонним, елегійним, достоту впізнаваним (тобто не-принципово-новим), з одною домінантною емоцією в усіх оповіданнях — світлою тугою, помноженою на майже стоїчне (але по-своєму і позерське) усвідомлення приреченості всього.

Щоправда, ці, на перший погляд, недоліки легко обернути на переваги: одна атмосфера, що пронизує всю книжку і надає їй цілісності; приємна, хоч і зрозуміло-передбачувана скрізь ностальгія; минуле, яке «інфікує» собою теперішнє і без якого воно розглядатися просто не може.

Інша справа, що жодних одкровень тут немає: ані стилістичних, ані тематичних, ані, якщо хочете, метафізичних. Все рівно (хоч іноді й рихло) і схоже одне на одне: рота не дереш, але й прочитати за раз не аж так хочеться. Одним словом, є — і добре, але що аж книжка року — то точно ні.

Читати також: Вийшла друком поетична збірка лауреата «Книги року-BBC» Василя Махна

Придбати книгу

 

8. Ірина Цілик. Червоні на чорному сліди, «Комора»
CilykЦілик точно не наша Еліс Мунро, як би кому того не хотілося. Та й подібних амбіцій у неї немає: ця проза схожа на стихійну, написану «за раз», хоча внутрішня драматургія — мізансцени, внутрішні рими, сюжетний кістяк — продумана добре, нічого вам «суто автобіографічного» і «виключно правдивого», коли зміст повністю затуляє собою форму.

Тут багато сентиментального (сніжка, яку конче слід зберегти в холодильнику), але не настільки, щоб до оскоми на зубах. В авторки, яка за сумісництвом також і режисерка, натреноване око, вона вміє підмічати деталі, але до того, аби вміщувати цілі по-тихому драматичні життя у невеличкі тексти, як то робить канадійська нобеліатка, ще не дійшла. Може, воно й на краще.

У книжці є один Еверест — це оповідання «Помин»: все інше так чи інак знаходиться в його тіні, і це дещо змазує картину. А загалом: місцями свіжо, часто цікаво, суттєвих провисів майже ніде нема. Приємна серцю українського читача професійна рівність. Якби не це, то Цілик легко можна було б наслідувати: легко, стрімко, в міру «вестернізовано» (тобто іноді схоже на переклад). А так — ні, поки така вона одна.

Придбати книгу

 

9. Людмила Таран. Остання жінка, останній чоловік, ВСЛ
TaranТаран із тої хвилі українського фемінізму, де головним теоретиком була Соломія Павличко, а головною письменницею, як ти не крути, Оксана Забужко.

Таран була десь біля того і не загубилася — хоча й широкої популярності собі не здобула. Що з огляду на її тексти більш ніж зрозуміло: вони — радше ілюстрування окремих позицій теорії, ніж власне шматки «живої магми»; радше конструювання, ніж проживання і вживання.

От і в останній книжці ситуація дещо схожа: порадити почитати цю на позір «жіночу» прозу бабусі чи мамі якось на думку не спадає, а от розібрати на лекціях в університеті — цілком благодатний матеріал.

Замальовки жіночих доль, пунктири життів та насамперед — стратегії поведінки, свідомі чи ні. Хороша галерея типів, хай навіть і дещо картонних: тобто не те щоб пласких, але вміло намальованих на поверхнях. Ідеологічних, так.

А втім, потрібно різне, без Таран також було б одноманітніше: розумна — зроблена з головою (продумана, вивірена, підсушена) — проза ще нікому не заважала. Нам і поготів.

Придбати книгу

 

10. Катерина Бабкіна. Щасливі голі люди, Meridian Czernowitz
BabkinaБабкіна бере напором — це стосується великою мірою саме її довколалітературного існування, це впадає в очі, і це добре.

Але це можна побачити і у власне текстах: її поезія — наче маніфести консюмеристського, але й непозбавленого претензій на духовність і тонку душевну організацію покоління. «Соня» — спроба дати цьому поколінню свій текст штибу «В дорозі» Керуака.

І «Щасливі голі люди» лише на перший погляд крок убік: життя радісне і незнаюче кордонів (перш за все — емоційних, але географічних також), щирість як вона є, святкування молодості та наповненості силами — на наших очах фактично постає нова руссоїстська людина.

Разом з тим багато що тут видається саме заграванням із читачем, не вигадуванням «формату», а підлаштовуванням під нього. Точне відчуття «суспільного запиту» певної групи.

А в іншому: хороша добірка — ну не книжка ж, справді — непоганих текстів, де все тримається на атмосфері — а витворити її ще те завдання. Коли ж Бабкіна починає надміру фантазувати і закручувати текст на сюжет, він починає просідати і завалюватися: свої слабкі місця варто знати.

Одне слово, для хорошого глянцю саме те, що треба: і не напружить надто, але і з наступною сторінкою геть із голови не вивітриться. Тексту вкрай мало, але тут це може бути чеснотою: солодким об’їдатися шкідливо.

Придбати книгу

Євгеній Стасіневич, спеціально для УП.Культура