5 новинок української чоловічої прози: літо, мороки, борги і постфашизм

Критикеса Тетяна Трофименко для novynarnia.com назвала кілька гарячих чоловічих новинок від українських письменників.


Moroky_Cover-890x1000

Олександр Михед «Мороки», Люта справа

Миші плакали, кололись, але не припиняли їсти кактус… Так само молодий перспективний письменник Олександр Михед не втрачає надії нарешті написати справжній трилер чи горор, хоча вже абсолютно очевидно, що завдання це йому не до снаги (можливо, варто подумати про пару майстер-класів від Марисі Нікітюк — от та знається на страшному й огидному…).

Самотужки ж Михедові на цей раз удалося придумати для книжки дуже страшну назву і детально її пояснити: «морок» — це, мовляв, привид чи нічний жах, або особливий тип реальності, ілюзія, яку створює для своїх ворогів чарівник, «відводить очі».

Чаклуни, які зараз моделюють нашу реальність, — це «інстаграм, фейсбук, твіттер», а життя в цілому — медіаспектакль, інфопривід і піар. Словом, весь світ бардак усе погано, але подітись нікуди, «навіть якщо ти захочеш, то все одно не зможеш припинити цей спектакль» (на цьому місці має стати страшно).

Прикметно, що таке стариганське бухтіння ми чуємо від молодого перспективного автора не вперше, і вже не дивуємося, що, розпачаючи через перемогу віртуальних мороків, розкручує він свій новий витвір цілком медійними заходами, зокрема, традиційним музичним перфоменсом.

Крім того, за своїм задумом видання — не просто книжка, а артбук. Це означає, що тут багато картинок і мало тексту (рекорд «Щасливих голих людей» Бабкіної з успіхом побито!). Настільки мало, що навіть страшно зачіпати зміст, адже можна вчасно не зупинитись і переказати все.

Найяскравішим образом, здається, є Катерина, котра не просто так Катерина, а власне шевченківська Катерина, яку Михед перетворює на невмирущу відьму, що мститься за свою кривду всім, хто «хотів би трахнути її. Витрахати з неї дух. Розчинитися в ній. Вилизувати її вошиве лоно і зализувати розбиті п’яти й рани» тощо.
Словом, жах, пекло, черви, інстаграм і твіттер. Чекаємо на знімочки з анонсованої еротичної фотосесії автора — певно ж, там фігуруватимуть і «Мороки»!

Читати неодмінно якщо любите книжки з картинками; нетрадиційну інтерпретацію класики; вважаєте, що всі наші негаразди од відьом і фейсбука.

 

Karpiuk

Василь Карп’юк «Ще літо, але вже все зрозуміло», ВСЛ

Якщо Олександр Михед тільки кокетує, розписуючи, який противний цей світ соцмереж і мультимедіа, Василь Карп’юк, здається, справді його не любить. «Проби» (очевидно, пера) цього молодого письменника й видавця є чимось середнім між есеями, щоденниковими записами та проповідями на сільській парафії.

Із них ми дізнаємося, що авторові значно миліший світ сінокосу й пасовиська, аніж міста й розваг; фізичної праці, а не сидіння за комп’ютером; печеного хліба й непастеризованого молока, печі, а не конвектора. Власне, як той пташок — «малий небесний Франциск» — Карп’юк тікає у свої Брустури, аби розважати над вічним: «Плюй на свою гордість. Не май її. Твоє тіло не більше, ніж квітка, не менше, ніж земля. Ти — земля. Ти — квітка» тощо.

Ці тексти нагадають вам «Братик Біль, Сестричка Радість» Богдани Матіяш і навіть у чомусь — «Бабине літо» Марка Лівіна, з однією відмінністю — останній править про любов і добро абстрактні, Карп’юк же займає послідовно християнську позицію, говорячи про церкву як місце зібрання спільноти («бо церква — не лише споруда. Церква — це люди в мирі й радості») та віру як випробування («можна тримати в рушниках на покутті ікону і в той же час спотворити образ Божий у собі»).

Здається, у сучасному літпроцесі такі тексти мають скласти окрему нішу жанрової літератури зі спеціальним попередженням на обкладинці книжки, бо ж, поза сумнівом, більшості читачів стане нестерпно нудно вже після другого опису сінокосу і вони можуть не дочитати до роздумів про природу гріховності…

Читати неодмінно вірянам, парафіянам і просто добрим людям; шанувальникам медитативного письма; на пляжі відпочиваючи після сінокосу на пасовиську поблизу потічка.

Читати також: Чоловіча добірка: 6 книжок для тата й сина

Gerasim

Андрій Гарасим «Борги нашого життя», Нора-друк

Значно ближчим до життя нашого грішного є наступний автор — журналіст і ведучий ток‑шоу Громадського радіо Андрій Гарасим. Хоч його роман і побачив світ у серії «Морок» (щось мені це нагадує), а в анотаціях метри сучукрліту наввипередки добирають гучні визначення жанру, як‑от «трилер екзистенційний, можливо, навіть езистеннаціональний» (не знаю, як це), «у поєднанні з філософським підтекстом» і таке інше, насправді авторові вдалося написати добротний, розрахований на масового читача текст, бойовик з елементами мелодрами. Коротше кажучи, рожеву мрію Кокотюхи.

Жодної містики чи фантастики, тільки неприкрашені реалії сьогодення. Жодного повчального пафосу, тільки екшн. Опинившись без роботи, головний персонаж Андрій влаштовується піарником… у колекторський відділ банку, і одним із перших завдань стає… просто збоку поспостерігати за повноцінною роботою.
Треба сказати, в умовах, коли світ поділяється винятково на боржників і кредиторів, він витримує не довго. Разом зі ще двома такими ж романтиками Андрій вимушено стає на бік добра — і очевидно, що сили нерівні, адже протилежна сторона представлена винятковими відморозками та записним дегенератом при владі і грошах.

Авторові не йдеться про світову революцію чи державний переворот, лише про випадки локального армагедону простої людини в її протистоянні з окремо взятим ЖЕКом, лікарнею, банком, п’яним водієм, який збиває родину на трамвайній зупинці…

Це історії, які ховаються за «поганими новинами» у скупій хроніці, коли дядьки з диванів перестають ширити картинки про необхідність мати в хаті зброю і починають діяти; утопія, реалізацію якої ми бачили під час Революції гідності. Персонажам Гарасима вдається роздати свої борги майже в законний спосіб, хоча й не всі з них доживуть до фіналу. Власне, якої іншої виховної ролі можна хотіти від масліту? Хіба щоб таких творів писали більше.

Читати неодмінно, якщо вірите в торжество справедливості; якщо не вірите, але дуже б хотіли; переконані, що гранатомет значно дієвіший за біту.

Читати також: Загублений рукопис, відьми й ретро-автомобілі: 5 детективних історій, від яких важко відірватися

 

Nikitin

Алексей Никитин «Санитар с Институтской», Люта справа

До подій Майдану та Революції гідності логічно підводить нас іще одна книжкова новинка цього сезону. Письменник Алєксєй Нікітін написав повість про сучасного українського поета — і це йому, боюся, іще пригадають. Занадто вже характерним є цей лузер, алкоголік, дебошир і нонконформіст, колишній редактор «самого хулиганского киевского глянца» Юрко Незгода, просто-таки збірним образом українських дев’яностників із їхніми грандіозними скандалами, бундес-стипендіями, першими збірками, що на сьогодні вже стали раритетами, лікуванням на дурці й постійною тугою за нездійснЕнним чи то нездІйсненим.
Навіть не згадаю, чи від «Рекреацій» Андруховича хтось із колег по перу створював такий об’ємний образ… колеги по перу. А тут на тобі: російськомовний письменник Нікітін.

Насправді в Юрка Незгоди є реальний прототип — український поет Стас Міхновський, чиє прізвище ніби натякає на родинний зв’язок із видатним суспільно-політичним діячем початку ХХ століття. Відтак колізія «славного прадіда великого» є важливим аспектом повісті: автор конструює образ Петра Незгоди — одного з лідерів національного руху, однолітка Леніна й попа Гапона, конкурента Грушевського та Винниченка, який пережив падіння імперій і покінчив життя самогубством, не здолавши власної депресії.

Сцени встановлення пам’ятника «батьку нашому» на Богом забутій малій батьківщині віддають до болю знайомим гротеском і абсурдом: офіційні промови, бюст, який «размахом усов и недоумением в угрюмом прищуре глаз» більше скидався на Семена Михайловича Будьоного, і знавісніле блазнювання Юрка в «совершенно безумной вышиванке», що теж уже не бачить виходу з того глухого кута, у який його завело життя…

Утім, здається, йому пощастить більше: у сучасного Незгоди попереду буде Майдан. Там він і здійснить усе нездійсненне, реабілітувавши не тільки своє покоління, — хоча би перед власною совістю.

Читати неодмінно, якщо пам’ятаєте перші семінари творчої молоді видавництва «Смолоскип»; маєте вдома «Цитатник» Жадана; цінуєте сюжетну іронічну прозу.

 

3D_Masha_updated

Ярослав Мельник «Маша, або Постфашизм», ВСЛ

Думаючи, чим би завершити цей огляд, я вирішила… повернутися до того, з чого почала. Ні, це не ще одна книжка Олександра Михеда, але текст дуже подібний: спроба нажахати та викликати огиду при мінімальному інтелектуальному наповненні.

Письменник Ярослав Мельник, який мешкає між Францією та Литвою, а з 2012 року повернувся в український літературний дискурс, із пафосом першовідкривача й просвітителя пропонує вітчизняному читачеві твір, що має на меті донести до нас завжди свіжу думку: фашизм — зло.

Над художнім утіленням цієї ідеї Мельник заморочувався не дуже. У романі бачимо авторську версію «Тисячолітнього Третього Рейху» — локально обмежену територію, що пережила техногенну катастрофу, усе населення якої поділяється на людей та людиноподібних тварин — сторів.

Побут персонажів відкинуто десь на рівень початку ХХ-го століття: люди мешкають у будинках, стори — в загорожах; стори працюють на людей, не носять одягу, не мають мови, соціальних навичок, неконтрольовано випорожнюються і злягаються; люди теоретично турбуються про сторів, а практично не гребують пройтися по ним батогом.

Щоб надати художній моделі світу хоч якоїсь оригінальності, автор використав пікантну подробицю: крім усього іншого, люди ЇДЯТЬ сторів! Це дозволило наповнити роман натуралістичними сценами «расчлененки»: усі ці нутрощі, що сходять паром, хрускіт сторячих вух, якими так полюбляють ласувати діти… Власне, отакою патологічною фізіологією й обмежена «художність» роману.

Читати також: Пізнати Машу: історія про свободу, гріх і пост-людство

Якщо прибрати нямку і вкусняшки, то головний конфлікт твору цілком передбачувано зводиться до бунту всередині системи. Невеличка частина людей, у тому числі головний персонаж Діма, який розгледів у своїй коханій сторі Маші особистість і навіть навчив її робити пі-пі в кущиках, нарешті розуміє всю порочність «Третього Рейху» та й вирушає кудись… у незвіданий край… далекий простір…

Упс, здається, це назва попереднього роману Ярослава Мельника, але туди теж можна.

Читати неодмінно неофашистам, ватникам, сепарам, скотоложцям і людожерам, аби стати трішечки кращими.

Тетяна Трофименко, Новинарня