5 уроків оптимізму в літературі

*

Українські видавництва останнім часом помітно зосередилися на перекладній літературі, ставлячи перед собою, вочевидь, дуже благородні цілі. Зокрема, видаючи друком переклади доброї сучасної світової прози, вони ніби натякають вітчизняним авторам: ану ж бо, раптом ви теж так зможете!

Українські автори можуть поки що не дуже, і це не вселяє оптимізму… А от деякі тексти, здебільшого перекладні, цей оптимізм вселяють, Новинарня і Тетяна Трофименко пропонують про них дізнатися.


Паоло Джордано. Самотність простих чисел / Переклад з італійської Андрія Маслюха. – Львів : ВСЛ, 2016

Paolo

Одна з таких перекладних новинок – роман молодого італійського письменника, за основним фахом фізика, Паоло Джордано «Самотність простих чисел». Серед читацьких відгуків на книжку чітко прослідковується тенденція визначати текст як роман про травми, біль, покинутість, непорозуміння з батьками, тяжку соціалізацію та виборювання власного життєвого шляху.

Справді, усе перераховане тут є: головна героїня Аліче – кульгава анорексичка, що стала такою внаслідок затятого бажання батька зробити з неї лижницю-чемпіонку; головний герой Матія спричинив загибель своєї неповносправної сестри-близнючки, і відтоді сублімує провину в заняття математикою.
Завдавання собі травм як спосіб позбутися комплексів і негативних емоцій; протистояння між тусовками у школі; усвідомлення власної гомосексуальності; невдалий шлюб; повільне вмирання й тяжкий вибір – усі ці компоненти сучасного соціально-психологічного роману наявні в «Самотності простих чисел» і можуть відлякати вас, якщо ви людина страшенно життєрадісна, оптимістична й бачите світ як на картинках зі «Сторожової вежі», а самотність уважаєте найстрашнішим, що може спіткати людину.

Натомість автор пропонує тлумачити це поняття через символіку назви: прості числа – математичний термін, а цифри самотності не бояться. Відтак прокляття, пов’язане з самотністю в уявленнях більшості, знімається, бо ж вона ототожнюється тут із самодостатністю.
Набагато страшніше, говорить письменник, будь-що уникати самотності, ідучи за усталеними соціальними схемами (дружити з «правильними» людьми, обирати престижну кар’єру, одружуватися та «будувати стосунки», бо іншого шансу може не випасти) і так руйнувати своє життя.

Персонажам Джордано не відразу й не легко вдається зізнатися самим собі, що для них «сродним», як сказав би Григорій Сковорода, є стан блаженної самотності, однак зрештою їм це вдається. Тому книжка у своїй суті є дуже оптимістичною та світлою, бо ж говорить про можливість щастя – хоча й не такого, яким його уявляють зазвичай.

Читати неодмінно мізантропам, інтровертам, соціопатам, математикам; усім, хто втомився відповідати на питання «а коли вже?..»; шанувальникам легкого стилю та сучасних тем.

Читати також: «Самотність простих чисел»: математика життя від Паоло Джордано

 

Іґнацій Карпович. Сонька / Переклад із польської Остапа Сливинського. — К. : КОМОРА, 2016

Sonka
Не надто повелося в житті й героїні роману популярного польського письменника Іґнація Карповича. Сонька, дівчина з польсько-білоруського прикордоння, під час ІІ Світової закохалася в німецького офіцера, і ця злочинна пристрасть зруйнувала все її подальше життя. З другого боку, що хорошого чекало б на неї за іншого розвитку сценарію в суспільстві, де «…серед стодол і хлівів жінка вартувала десь стільки, скільки й коза; та ба, коза мала більше шансів вижити, бо давала молоко, а жінка — лише іноді, та й то не всім»?

Письменник каже, що обговорення подібних сюжетів є моветоном у сучасному польському суспільстві, патріархальному та зосередженому на націоналістичних цінностях. Український же читач, здається, підготований до рецепції «Соньки» уже творчістю Олександра Довженка, для якого доля жінки на окупованій території була одним із найболючіших питань.
Власне, героїня Карповича могла би відповісти на звинувачення у зраді словами Христі Хуторної з «України в огні»: і про німецького офіцера, «м’якого та люб’язного» у порівнянні з «рідними» ґвалтівниками та домашніми садистами; і про армію, що відступила й кинула своїх співгромадян на поталу; і про те, як складно стати «гідною» особистістю, коли людські чесноти вимірюються «головним чином на трудодень і на центнери бурякові».

Історію свого життя Сонька на порозі смерті розповідає популярному театральному режисеру й літераторові Іґорю Ґрицовському, котрий випадково опиняється в її закинутому селі з поетичною назвою Королеве Стойло. На основі цієї розповіді він створює виставу – свого роду реквієм у пам’ять про жінку, чий відхід у кращий світ сприймається відтак не трагічно, але оптимістично. Її гіркий досвід стає підставою для роздумів і, можливо, поштовхом до відстоювання власної гідності – хай і не в тих рамках, які суспільство нав’язує зазвичай.

Читати неодмінно тим, чиї родичі були на окупованій території; хто цікавиться історією ХХ століття та складними геополітичними зв’язками між народами Європи; може знайти десять подібностей у житті польського та українського суспільства; любить мелодрами з нестандартним хепі-ендом.

 

Сюзанна Шолль. Емма мовчить / Переклад з німецької Нелі Ваховської. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2016
Emma

Про складні геополітичні взаємини також править у романі «Емма мовчить» австрійська письменниця Сюзанна Шоль – і робить це дуже просто, нібито не виходячи за межі звичайної побутової історії, викладеної буденними словами.
Щоправда, буденність для героїнь письменниці суттєво відрізняється, адже одна з них – добропорядна віденська пані, котра на пенсії трохи нудиться, тому занадто переймається особистим життям свого сина, його колишньої дружини, онучки, яка не так вдягається й має мало поваги до старших, і таким іншим; друга – біженка з Грозного, що в Другій чеченській війні втратила чоловіка, дітей і рідних, пережила насильство й мешкає з єдиним сином у притулку в Відні під постійною загрозою примусового повернення на батьківщину.

По суті, пані Емма – вузьколоба й зациклена на власному комфорті міщанка, особиста історія якої починається з того дня, коли давним-давно в молодості на Штадіонбаді, найбільшому віденському басейні, вона звабила засмаглого підтягнутого рятувальника Ґеорґа. Авторка свідомо уникає екскурсів у родинну історію героїні, що могла бути аж ніяк не безхмарною, проте її саму турбує дуже мало.
Натомість про Заремину історію ми дізнаємося детально, бо цей анамнез принижень, війн, смертей, утрат назавжди позначився на свідомості жінки. Емма не може уявити, через що пройшла Зарема, котра волею випадку потрапляє на впорядковану орбіту її життя; та й не дуже хоче про це замислюватися, дратуючись, що нетямуща чеченка ніяк не завчить, які продукти слід купувати в крамниці; або нервуючи через те, що її син Гансик зустрічається з туркенею, котра народить йому – що скажуть люди?! – маленьке турченя.

Сюзанна Шоль віртуозно показує, як Емма без жодних роздумів оперує гендерними, національними, соціальними стереотипами, вважаючи їх єдино правильними нормами моралі й етики. Ні, чуда не станеться: приязнь до Зареми не розчулить її серця, не змінить світогляду та не допоможе врятувати від повернення в пекло вітчизни. Але наприкінці роману таки знайдеться дещо, що дасть підстави для оптимізму, – у підкладці старої спідниці.

Читати неодмінно, якщо маєте ілюзії щодо «стурбованої» Європи; хочете дізнатися, як нейтралізувати маму (тещу, свекруху), схильну до виїдання мозку чайною ложечкою; любите непафосні тексти про людські стосунки.

 

Крістіна Бейкер Клайн. Сирітський потяг / Переклад з англійської Олександри Гординчук. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016

Beiker

Те, що людське серце взагалі важко розчулити, ілюструє й твір американської романістки Крістіни Бейкер Клайн «Сирітський потяг». Такі потяги з другої половини ХІХ століття возили покинутих дітей з убогих районів великих міст, насамперед Нью-Йорка, на захід Америки, аби там вони в прийомних родинах отримали «другий шанс» на щасливе життя.

Цілком побожний задум у дусі американської мрії більше нагадував торгівлю малолітніми рабами, про що свідчить доля головної героїні Вівіан – ірландки за походженням, котра у восьмирічному віці, втративши родину, вирушила таким потягом у пошуках кращої долі й зазнала багатьох випробувань. Про свої поневіряння вона розповідає вже в наш час юній правопорушниці Моллі, котра вкрала в бібліотеці… книжку «Джен Ейр» і має відпрацювати певну кількість покаральних годин, розкладаючи мотлох на горищі дивної багатої пані.

Історія сирітки Джен відповідно виступає тлом усієї розповіді, акцентуючи на тому, що соціально вразливим верствам не надто щастить в усі часи й у всіх країнах, а проте саме вони наділені шаленою життєздатністю та готовністю за це щастя боротися всіма силами. Моллі, індіанка за походженням та готка за покликанням, парія у своїй школі й хуліганка на зло всім, особливо опікунам, котрі ніяк не хочуть враховувати її поглядів, наприклад вегетаріанства, поволі «прозріває», дізнаючись про те, з якої безвиході довелося вибиратися Вівіан. Усе не так погано, розуміє дівчисько, вмикаючи свій лептоп, – а з лептопом та інтернетом у будь-якому разі легше долати халепи. Несподівано можна навіть вступити в коледж…

«Сирітський потяг» – роман про те, що людині багато доводиться втрачати та багато від чого добровільно відмовлятися, і друге часто пережити значно важче, ніж перше. Це роман про випадкові зустрічі, передбачувані прощання та щастя, котре ніколи не триває довго. Це дуже оптимістичний роман, у фіналі якого зв’яжуться всі нитки і навіть пом’якшають деякі серця.

Читати неодмінно, якщо хтось зіпсував вам настрій, десь заболіло, закололо, прийшли шалені рахунки за світло й газ, немає грошей на треті червоні мартінси, діти не хапають зірок із неба, усе дістало; якщо в юності ви зачитували Джейн Остін та Шарлоттою Бронте; якщо набридли історії ні про що.

Читати також: 7 яскравих перекладів, які можна сміливо вносити до літнього вішлісту

 

Діра : графічний роман / Сергій Захаров, текст Сергія Мазуркевича. – К. : Люта справа, 2016
Dira
У принципі, поставити себе на місце іншого – завжди дієвий рецепт від безпідставного смутку. От і Сергій Захаров – український митець, якого називають донецьким Бенксі (за псевдонімом англійського андеграундного художника стрит-арту) – створив книжку, що засвідчує: трохи оптимізму є й у нашій сучасній літературі.
Найадекватнішим засобом для трансляції цієї думки стали малюнки самого Захарова, якими він проілюстрував власну розповідь, записану Сергієм Мазуркевичем. Розповідь про його останні дні в Донецьку влітку 2014-го, пов’язані з діяльністю арт-групи «Мурзілка», що встановлювала карикатури на діячів «ДНР» у вигляді графіті-фігур прямо на вулицях окупованого міста.

Ви точно пригадаєте, що бачили в інтернеті муляж солодкої парочки – Мотороли з нареченою. «…Квінтесенція Новоросії, тріумф люмпенства, морального убозтва, несмаку. Чудовий об’єкт для зображення – якби Мотороли не було, його варто було вигадати», – говорить Захаров. Ікона Новоросії – Гіркін із пістолетом біля скроні, смерть у формі «ДНР» і збитий бандитами малазійський «Боїнг» – авторові цих робіт складно було не нарватися, і він свого досяг.
Заарештований новою владою, Захаров грав у шахи з ув’язненими ополченцями, що проштрафилися перед своїми ж, або простими містянами, на яких донесли сусіди, аби помститися за старі кривди: «У підвалі чітко усвідомлюєш, що ти затягнутий у машину часу і перенесений у 1937 рік».

Із цієї книжки ви дізнаєтеся про подробиці побуту в’язнів (скажімо, Захаров 10 днів перебував скутим кайданком за праву руку з іншим горопахою, натомість один хлопчина примудрився, перебуваючи в полоні, піти на чотири дні у запій – на кухні колишнього нічого клубу «Ліверпуль»), про морально-етичний аспект (хто ще, крім українського пострадянського інтелігента, може відчути ніяковість, коли «…один із катувальників був постійно п’яним і злим на «укропів», що вбили його сина. Йому все хотілося вдарити якнайдужче, але оскільки старий ледь тримався на ногах, він весь час промахувався, і я ловив себе на думці, що навіть почуваю себе дещо незручно через це») і вже напевне усвідомите, що ваші неприємності дещо маліють у порівнянні з.

Читати також: 5 новинок української чоловічої прози: літо, мороки, борги і постфашизм

Утім, радіючи з приводу оптимістичного фіналу історії самого Сергія Захарова, якому вдалося врятуватися з ув’язнення та виїхати з окупованого Донецька, мусимо констатувати, що ця книжка – лише начерк для майбутнього осмислення цих подій у сучукрліті через більші епічні форми. Здається, уже час.

Читати неодмінно мешканцям окупованих територій; тим, хто ще не розчув голос Донбасу; вам, якщо вважаєте, що дядя Коля з третього під’їзду українізується без сторонньої допомоги.

Тетяна Трофименко, Новинарня