Чесне кіно про безчестя

bezchestya

КІНОМАНІЯ ДЛЯ КНИГОЇДІВ

Теперішній кінопрокат переповнений екранізаціями. Складається навіть враження, що самі письменники спокушають фільмовиробників перенести їх тексти на широкі й не зовсім екрани. Адже тільки в сучасній культурі з її схильністю до “блокбастерізації” будь-яких літературних явищ можливе перетворення доволі посередньої багатотомної казки про чаклуна в окулярах на багатомільйонний проект “Гаррі Поттер”. Дійшло до того, що навіть гарні письменники пишуть у жанрі сценарію, претендуючи на статус художньої літератури. Так, зокрема, вміють робити Кормак Маккарті (у романі “Старим тут немає місця”) та Джон М. Кутзеє (у творі “Безчестя”).
Південноафриканця Джона М. Кутзеє за роман “Безчестя” (1999) нагородили Букерівською премією, а вже 2003-го за сукупність творчих здобутків на ниві літератури він отримав медаль від Нобелівського комітету. У 2008 році режисер-австралієць Стів Джейкобс за сценарієм марокканки Анни Марії Монтічеллі зняв кіно з американцем Джоном Малковичем (із прізвища очевидно, що американець він лише за паспортом). Таке собі інтернаціональне (навіть інтерконтинентальне) поєднання, що доволі чітко відповідає й основному конфлікту як книги, так і фільму – національне і расове співжиття в умовах спільної території та різних інтересів, різного ставлення до честі як морального почуття.
Загалом ідея твору й екранізації полягає в тому, що честь для нашого століття взагалі стала майже абстрактним поняттям, чимось аристократичним, тим, за чим жалкуєш, коли втрачаєш, хоча вперто ігноруєш, поки воно при тобі. Автор і кінорежисер нанизують безліч ситуацій втрати честі – публічна ганьба, ґвалтування, провина батька перед донькою, зрада, зниження своїх вимог до людей, неможливість відповідати за свої слова і невідповідність своєму ідеалу. Однак єднає всі ці події в житті головних персонажів той факт, що безчестям життя не закінчується – існування стає іншим, власне, таким, де немає нічого, що не було б пов’язане з честю.
П’ятдесятидворічний Девід Лурі, професор філології на кафедрі передачі інформації технічного університету Кейптауна (ПАР), не зовсім правильно зрозумівши байронівське “безумство серця, а не голови”, зваблює студентку Мелані, до певної міри зловживаючи своїм становищем вчителя щодо учениці. Чергова банальна пристрасть професора поступово переростає в усвідомлення того, що це, ймовірно, може бути останнім сильним почуттям у його житті.
Засліплений коханням, у якому звинувачує Ероса-пройдисвіта, він руйнує своє життя та з ганьбою позбувається роботи. Кульмінацією соціального нерозуміння стає викладацький суд над Девідом Лурі, коли він не хоче каятись і визнає свою провину лише в тому, що покохав. Громадський суд натомість вважає, що це безчесний вчинок, вартий найсуворішого засудження. Помітно, що оточення найбільше роздратоване відсутністю каяття у професоровій душі, який виправдовується тим, що кохання притаманно всім, і це зовсім не гріх. У фільмі ця ситуація в суді показана навіть художньо досконаліше – однією довгою сценою, тоді як у книзі це декілька епізодів, які втрачають у драматичності дії. Загалом текст порівняно з фільмом характеризується надмірністю, тоді як кіноподії – компактніші. Причому ідея Джона М. Кутзеє від цього зовсім не втрачає багатозначності – а, швидше, позбувається зайвих і необов’язкових деталей.
Джон Малкович чудово вписується в роль закоханого інтелігента з гіпертрофовано романтичним світоглядом, для якого життя має сенс лише тоді, коли переживаєш любов. Але егоїстично насолоджуючись своїм коханням і проповідуючи жінкам, що їхня краса не належить їм одним, що їх обов’язок – частіше ділитись із чоловіками цим подарунком небес, він не помічає, що виправдовує безчестя. Життя рідко пробачає нехтування реальним станом речей, тож безчестя, до якого професор штовхає інших, з’являється і в його житті. Звільнений з університету, Девід Лурі їде до доньки, яка живе сама серед африканців, адаптуючись до їхнього світу. Проте адаптація проходить болісно – і навіть опіка батька не вберігає її від ґвалтування. Так професор опиняється серед збесчещених, там, де вже побувала його студентка Мелані.
Невибагливість і простота сюжету в фільмі передана неспішністю пересування камери та відсутністю складних розмов, хоча в книзі є великий пласт цитат і літературних натяків, адже сприйняття подій є винятково філологічним. Під час перегляду глядачу ніби дається час, щоб самому зрозуміти своє ставлення до такого крихкого поняття, як честь. У читача для цього не лишається можливості – письменник не дозволяє відволіктись від інтелектуальних розмірковувань Девіда Лурі.
Щоправда, в екранізації практично зовсім зникають роздуми професора про написання опери “Байрон в Італії” – сюжет, паралельний до донжуанівських претензій самого професора. Це ніби натяк на незмінну людську природу, яка здатна позбавляти честі інших, позбуваючись її сама. У цьому, певно, й полягає вся трагедія антропологічного обмеження в пізнанні себе.

Максим Нестелєєв