Діалог у ЗМІ з прихильниками російської книги в Україні

З січня 2017 року в Україні почав діяти Закон щодо заборони ввезення в країну книжок антиукраїнського змісту. Як відомо, про заборону всіх російських книжок не йдеться.

Наразі постачання російської книжкової продукції в Україну призупинено. До квітня Держкомтелерадіо, як відповідальна структура, зобов’язане розробити процедури необхідні для застосування положень Закону. Тим часом у країні палає жвава дискусія. Учасники вітчизняного літературного процесу, фахівці та експерти висловлюють свої «за» та «проти» присутності продукту з території держави-агресора в Україні і дають прогнози подальшому розвитку ситуації.

Найбільш голосно в медійному просторі звучить проросійське лобі, фронтменом якого виступає президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін.

Автор матеріалу, за згоди часопису «Друг Читача», вирішив зібрати найбільш яскраві моменти цієї дискусії, які характеризують відношення її учасників до змісту, що найближчим часом буде споживати вітчизняний читач, і надати можливість громадськості самій зробити висновки.

Тож надамо слово одним з ініціаторів Закону, який ставить під контроль постачання книжкової продукції з території Росії.

Брати Віталій та Дмитро Капранови — власники видавництва «Зелений пес», письменники, літературознавці:

Для початку трохи про саму ідею контролю імпорту книжок з Росії. Склалося так, що ніхто достеменно не знає, скільки і чого у нас ввозять — усі цифри мають оцінковий характер. Митна статистика багато років ведеться в кілограмах — не кажучи вже про те, що ніхто не знає, книжки з яких галузей знання ввозяться — чи це художні, чи наукові, чи мистецькі.

Вперше ідею поставити імпорт під контроль ми висловили ще у 2005-му за часів прем’єр-міністра Єханурова.

Тоді за допомогою віце-прем’єра Кириленка було створено і завізовано проект постанови Кабміну, який поступово зменшував імпорт, щоб за 10 років, тобто у 2015-му, 80% книжок видавалося в Україні, а 20% імпортувалося. Таке поступове обмеження, на нашу думку, було б найкращим механізмом, який би дозволив національному виробнику поступово зростати. Але, як не дивно, тоді галас проти цього проекту зчинили практично ті самі персонажі, що й тепер. І аргументація була такою ж: «Ви б краще…», «Цензура…», «Українські видавці не зможуть…», «Ви хочете заборонити Пушкіна…». У значній мірі, завдяки цьому галасу постанова затрималася з підписанням і лягла на стіл Єханурова в останній день його прем’єрства. Після Єханурова прийшов Табачник, який направив постанову на повторне візування, і всі міністерства наклали протилежні візи.

Питання контролю імпорту знову вдалося підняти лише за віце-прем’єра Васюника, який зацікавився і відродив роботу міжвідомчої комісії з цього питання.

Але Васюник був настільки зациклений на Євро, що на цьому й окошилося. Віце-прем’єру Сичу вдалося досить швидко пояснити, що безконтрольне ввезення російських книжок призводить лише до узалежнення українського інфопростору. Насправді наша залежність від російських книжок тоді була значно більшою, ніж від російського газу. Проте Сичу не вдалося подолати спротив урядових механізмів. Він чесно у цьому зізнавався. В часи, коли міністром економіки був Данилишин, ми звернулися до нього з вимогою застосувати обмеження на ввезення російських книжок через загрозливе зростання імпорту. Нам відповіли, що це неможливо.

І нарешті коли віце-прем’єром знову став Кириленко, нам вдалося знову переконати його, що контроль за імпортом книжок є потрібним, бо відсутність такого контролю зокрема лежала в підґрунті окупації Донбасу.

Щоправда, за 16 років багато що змінилося — Росія стала членом СОТ, тому механізм квот, який ми колись пропонували, було неможливо застосувати. Довелося вигадувати інші механізми. За аналогію ми взяли Держкіно, яке видає прокатні посвідчення фільмам і завдяки цьому має можливість заборонити Охлобистіна, Пореченкова, «Бригаду» та інші фільми. Власне, в процесі роботи над законопроектом стали зрозумілими позиції — російські видавці за допомогою своїх лобістів, серед яких, що зрозуміло з висловлювань, є навіть українські видавці, члени та керівництво УАВК позиції на українському ринку втрачати не збиралися. Тож, боротьба, навіть із прийняттям Закону, обіцяла бути жорсткою та тривалою.

Олександр Афонін — президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів:

Кілька разів УАВК зверталася до представників влади щодо наслідків, до яких може призвести ухвалення даного закону. Чомусь вони неохоче йдуть на контакт, залишаючись глухими до наших застережень про те, що під загрозою опиниться існування, наприклад, книжкових магазинів роздрібної торгівлі. Але найголовніше — ця ініціатива негативно позначиться на деградуючому інтелектуальному і культурному рівні нації, оскільки власними силами видавнича галузь сьогодні не спроможна заповнити ніші наукової, технічної, інженерної, перекладної літератури. листопад 2016 року.

В Україні три місяці буде діяти заборона на ввезення російських книжок. Радикальне рішення Держкомтелерадіо поставило книготорговців перед вибором — втрачати покупців, або свідомо займатися контрабандою! — підкреслив президент УАВК вже в січні 2017 року зі сторінок проросійської газети «Вести». Він застерігав, що: «наслідком таких нововведень може бути швидке відкриття в Україні філій російських видавництв, які будуть оформлятися, як українські».

Афоніна «заспокоїли» брати Капранови:

Якщо взяти глобально, аргументи проти контролю за ввезенням книжок з країни-агресора можна розділити на кілька груп:

  • «Ви хочете заборонити російську мову (культуру, кіно, музику, книжку і т.д.)» — аргумент наскрізь спекулятивний, бо в законі не йдеться про мову, а лише про країну-виробника. Книжки російською мовою охочі видавці можуть друкувати в українських друкарнях — тут жодних обмежень немає і не може бути.
  • «Українські видавці не зможуть забезпечити ринок» — аргумент застарів іще у 2005-му. Бо тоді, коли перспектива прийняття постанови була цілком реальною, російські видавці готувалися перенести друк своїх книжок до українських друкарень. Для цього у них і тоді, і тепер є можливості. А сьогодні українські видавці вже стали на ноги, і навіть без російських конкурентів здатні видавати потрібні в Україні книжки.
  • «Постраждає імпорт наукових та рідкісних видань, які невигідно друкувати в Україні» — тим, хто застосовує цей аргумент, варто поцікавитися, а які видання зараз потоком плинуть через кордон — наукові? мистецькі? — дзуськи! Передусім це масова книжка. Видання обмеженого попиту займають у цьому потоці долі відсотка. І для їхнього ввезення залишаються можливості після 1 квітня, адже закон не забороняє ввозити книжки з Росії, а лише впорядковує цей процес і ставить під контроль.

Точку зору президента УАВК Олександра Афоніна підтримав видавець Іван Степурін (видавництво «Самміт-книга»):

Заборонні дії можуть призвести до того, що з полиць книжкових магазинів зникнуть і видання популярних російських письменників! У той час, коли наш читач і так патріотично та морально налаштований, нам кажуть, що необхідно запровадити якісь заборонні заходи, чим займатимуться, я думаю, якісь недосвідчені люди, які зате знають, що «потрібно» читати українцям, а що «не потрібно» читати.

Степуріну вторив Афонін:

Видавці не можуть купити видання за кордоном для перекладу українською мовою, тому що це дороге задоволення. В державі ніхто про це не думає…

Це вигідно, напевно, тим, хто просував Закон, проти якого ми виступали, пропонували реальні, легальні механізми як це зробити, але наші пропозиції були проігноровані. Я думаю, що книжкова торгівля, 50-60% якої займають книжки російського виробництва, буде потихеньку стагнувати. Процвітати будуть ринки, які продають піратську контрабандну продукцію, тобто, легальна торгівля буде згортатися.

Але, Капранови наполягали:

Людям, які говорять про те, що знищено школу українського перекладу, радимо відвідати книжкові виставки і на власні очі побачити бум перекладної літератури — нон-фікшн, художньої, підліткової. А потім щиро запитати себе, чи якість російських перекладів така вже неймовірна?

З братами погодився видавець Богдан Будний — директор та головний редактор видавництва «Навчальна книга Богдан», засновник книготорговельної мережі «Дім книги»:

В Україні є давня та професійна перекладацька школа. Важливо, що останнім часом підтягнулося багато молодих перекладачів. Кількість перекладів щороку зростає. Браку немає. Ситуація тільки підштовхне розвиток перекладацької справи. Переклади, які роблять у нашому видавництві, я вважаю професійними.

Ми перекладаємо з англійської, французької, німецької, шведської, італійської, перської, данської та польської мов.

Зараз з польської ми перекладаємо та видаємо п’ятитомник Лема. Взагалі працюємо з великим пластом цікавих польських авторів. Йдеться і про роман «Українка» польської письменниці Барбари Космовської. З англійської переклали «Гіперіон» Дена Сіммонса та «Хроніки Амбера Роджера Желязни. Ще працюємо із творами Рея Бредбері, вийшло вже чотири книжки в двох томах. Цього року чекаємо ще на декілька новинок. Зі шведської переклали дитячі книжки Свена Нордквіста. З французької перекладаємо серію дитячих книг видавництва «Флеруж». До речі, з перекладною літературою сьогодні працює багато вітчизняних видавництв, в тому числі «КСД», «ВСЛ», «Наш формат», «КМ-Букс», «Ранок».

В одному зі своїх інтерв’ю схожу думку висловив і видавець, поет, письменник, лауреат Шевченківської премії Іван Малкович:

Зараз в Україні почали більше купувати іноземних прав, почалася справжня боротьба, і це мені дуже подобається. Оскільки російських книжок трохи менше заходить тепер до нас — вони завжди заїжджали сюди дуже ліво, і дуже сіро — а зараз трошки це прикрили, хоча воно і далі присутнє.

Однак суттєво збільшився попит на українську книжку, більше стали видавати українських книжок, більше письменників можуть покладатися на те, що вони можуть заробляти гроші своїм письменницьким талантом.

На книжкові фабрики перед Новим роком неможливо було пробитися. Доходить до того, що за півтора-два місяці треба замовляти друк книжки, наша поліграфія вже не справляється із запитами видавців. І це вперше за 25 років, що я займаюся «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ», такий ажіотаж, це дуже відрадний факт.

Якщо у двох-трьох видавництв є спонсори, які, маючи офшори, отримують гроші, то це не означає, що всі інші зможуть швидко піднятися і терміново наростити літературу в тих галузях, які в українському книговидавництві зараз відсутні — технічну, технологічну, бізнесову, наукову літературу, підручники для вищої школи — прокоментував зі сторінок газети «Вести» Олександр Афонін.

Афоніну вторував Степурін:

Ми втратимо в асортименті саме технічної, перекладної класики, наприклад альбомів світового мистецтва, усього того, що поки перебуває на полицях українських книгарень. Чому втратимо? Тому що відчуваємо, вибір тих осіб, які будуть визначати, яка ж література має бути доступна українському читачеві, може затягнутися, формалізуватися, з’являться бюрократичні бар’єри. Вважаємо, що весь імпорт може зупинитися, й на досить довго — підсумував видавець в інтерв’ю «Кореспонденту».

Версію походження проблеми з підручниками для ВУЗів розбиває Богдан Будний:

Проблема літератури для ВУЗів не залежить від зменшення імпорту книжок з Росії. Вона існує не тільки в Україні, але й за кордоном, в тому числі в Росії та Польщі. І пов’язана вона, здебільшого, з тим, яким чином сучасний студент отримує інформацію. Кількість паперових видань для ВУЗів постійно зменшується, адже студенти мають можливість безперешкодно «скачувати» необхідні книги з Інтернету. Їм простіше та вигідніше користуватися сучасними електронними виданнями, написаними різними мовами, в тому числі англійською та німецькою. При цьому, друковані підручники видавництва роблять на замовлення ВУЗів малими накладами, 300 — 500 примірників. Що економічно не вигідно.

З позицією Будного погодився Андрій Кокотюха — український письменник, журналіст:

Логіка противників контролю в Україні книг, виданих у Росії, впирається в справді невеликий та не надто структурований український книжковий ринок. Але це означає, що книжковий ринок треба розвивати за рахунок наповнення книгами, яких дотепер справді не вистачало. Зокрема, не раз і не два нарікали на брак спеціалізованої навчальної літератури. Але чому її треба завозити з Росії і чому вона має бути неодмінно російського авторства? Можна і треба робити переклади в Україні й видавати ці книги тут. Гаразд, бракує відповідної української термінології. Та навряд чи хтось заперечить, якщо ці книги на даному етапі будуть перекладатися і видаватися в Україні російською. Важливіше, що в Україні обмежать російській товар. Бо російську мову у нас ніхто не зможе реально обмежити ще років сто.

Афонін прогнозував що:

Весна і весь 2017-й рік ознаменується певним колапсом для української книжкової торгівлі, адже, за його інформацією, книгарні не зможуть зводити кінці з кінцями лише за рахунок продажу виданих в Україні книжок — сказав він.

Йому заперечив Будний:

Наша мережа книгарень «Дім книги» є доволі потужною, адже нараховує 20 об’єктів. Найменший з них займає площу 30 кв. м. Найбільший — 300 кв. м. «Дім книги» браку книжок у зв’язку із обмеженням їх постачання з Росії не відчуває і не відчуватиме й надалі, адже ми торгуємо переважно книжками українських видавців. І це 90%! Уся продукція, що потрапляє у продаж, легальна. Ми співпрацюємо з десятками вітчизняних постачальників та регулярно розраховуємось за реалізований товар. Книгарні закривати не плануємо. Проблема книгарень пов’язана, здебільшого, з проблемою людей купляти книги. Але, якщо усе буде добре в економіці України, ми плануємо відкрити ще декілька нових об’єктів.

Подібну точку зору висловив і Дмитро Висовень — керівник Національної мережі книгарень «Буква»:

Наша мережа представлена сучасними та великими книгарнями в усіх регіонах України. Починаючи з початку 2014 року ми відчуваємо стабільний та серйозний зріст попиту на книжки українською мовою. Спочатку доля книжок, виданих українською, в наших книгарнях складала приблизно 15-30 відсотків, в залежності від регіону розташування книгарні.

Зараз, ми маємо долю української книги орієнтовно 40-60 відсотків, знову ж таки, в залежності від регіону.

Підсумовуючи роботу останніх місяців 2016 року та перших 2017 року я можу впевнено зазначити, що доля книжок українською мовою в мережі книгарень «Буква» до кінця поточного року складатиме 60-75% без значного погіршення в асортименті. Пояснити апокаліптичні заяви, пов’язані з природнім скороченням російськомовного контенту в Україні я можу тільки лобіюванням російських інтересів з особистих корисливих або політичних міркувань.

Юрій Володарський — літературний критик:

А навіщо нам книги з Росії? Ми будемо самі друкувати наших російськомовних авторів. А потім ті ж самі люди іншою рукою унеможливлюють російськомовне книговидання в Україні. Ці речі вражають. Тоненькі струмочки контрабанди, які наповнять Петрівку! При цьому зростатимуть ціни на книги, відбуватиметься закриття книжкових магазинів, дрібних або мережевих. Ми можемо тільки припускати, а як воно буде насправді ми побачимо за кілька місяців. За умови збереження статус-кво я думаю, що результати будуть разючими! — засмутився критик.

Володарському заперечив Висовень:

Наша мережа цього року планує відкриття не менше п’яти нових книжкових магазинів. В наш час торгівля книжками вимагає серйозного та фахового підходу. Зрозуміло, що ті, хто не може його забезпечити, стануть збитковими та залишать ринок. Але це можна казати про будь-яку галузь підприємництва. Це сучасні тенденції. Пройшов час аматорства та невігластва. Згасання базарної торгівлі книжками є ознакою того, що ринок стає більш цивілізованим та професійним. Щодо контрабандної та контрафактної продукції, скажу наступне — це питання взаємодії чесних підприємців та правоохоронних органів. Я не бачу проблем в її налагодженні.

Письменник Кокотюха констатував:

Прихильники ліберального ставлення до певних сегментів, яких нема в нас, але які пропонують російські видавці, роблять неможливим розвиток таких сегментів на вітчизняному ринку в середньостроковій перспективі. Це все одно, що, маючи власний оборонпром, вперто вимагати, аби нам дали зброю чужого виробництва. Причому у даному разі ситуація гірша, бо слово-зброю купуватимемо в агресора. З чим я готовий погодитися, так це з експортом актуальної перекладної белетристики. Шведські чи французькі детективи росіяни перекладають активніше, але зміст цих книжок не загрожує національній безпеці України. А ось на що треба накласти сувору заборону, так це на всі книги всіх російських авторів. Тим більше сучасних, які про що б не писали, пишуть про «русский мир».

Врешті, брати Капранови підсумували:

Отже на поверхню критики завжди вилазить спекулятивне підґрунтя. Ми добре знаємо тих, хто сьогодні відстоює інтереси країни-агресора у книжковому бізнесі. Можна характеризувати кожного з них окремо, але навряд чи це буде цікаво. Бо ці люди не є чимось новим для України. Таких людей на Західній Україні називали «стрибками» (від «істрєбітєльний батальйон») — тими, хто прикриваючись високими фразами про дружбу народів, мир, рівність та братерство, нищив українців, українську культуру та економіку, хто вірою і правдою служив Сталіну, Хрущову, Брeжнєву, а тепер Путіну. Все це вже було. Війна сьогодні робить очевидним те, про що десять років тому більшість не думала. Ми нарешті розуміємо, що незалежна держава повинна мати незалежний інформаційний простір, інакше її окупують. Ми розуміємо, що національний культурний продукт — це окрема цінність, яку треба захищати та розвивати. І розуміємо, хто й навіщо лобіює у нашій країні російські книжки.

P.S. При підготовці матеріалу, автор використав позиції — реперні точки — цитати на користь захисту російської книги в Україні експертів Олександра Афоніна, Івана Степуріна та Юрія Володарського, які були раніше озвучені. Але, підкреслюю, усі точки зору є автентичними. Зазначений текст має гіперпосилання на ЗМІ. Автор не виключає, що компанія адептів «русской» книги багато більша, але, нажаль, не має можливості перевантажувати читачів додатковими і до того ж подібними висловлюваннями. Позиції Віталія та Дмитра Капранових, Богдана Будного, Андрія Кокотюхи та Дмитра Висовня були отримані в режимі інтерв’ю. Цитата Івана Малковича була використана зі ЗМІ. Точка зору автора у підготовці зазначеного матеріалу була максимально неупередженою. Автор лише намагався порівняти ставлення обраних дискутантів до ситуації на українському книжковому ринку, яка виникла у зв’язку із обмеженням ввезення російських книжок, та прагнув окреслити перспективи вітчизняного книговидання.

Марія Дорошенко