Брати Капранови. Люб’язна Солоха (уривок)

ДЕГУСТАЦІЯ

Брати Капранови. Зоряний вуйко : оповідання. — К. : Гамазин, 2009. — 392 с. – Серія «Зоряний гість».

obl_Vuyko_2«…Я ніколи раніше не стояв на сцені, і тому не міг оцінити, наскільки складні умови для роботи в наших зірок. Прожектори б’ють просто в очі, вуха закладає від шуму, майданчик здається просто мікроскопічним, один крок – і ти в ауті. І взагалі дуже незатишно. Треба сказати, що зал зустрів мій вчинок з ентузіазмом – одні попідскакували з місць, аби краще роздивитися такого небаченого сміливця, інші наводили на мене біноклі, а двоє андромедян у південному секторі швиденько організували тоталізатор і приймали у сусідів ставки на переможця. Єдині, хто не виявив зацікавленості в моєму виступі, – це спрути з Бетельгейзе.
Поки відмикали електрику від огорожі, аби пропустити мене, поки я намагався пристосуватися до нелюдських умов на сцені, акваріум у кутку спорожнів. Вочевидь, спрути вже побачили все, що хотіли.
– Виберете зброю? – асистенти піднесли мені цілий оберемок палиць, нунчаків та такого іншого добра.
Я заперечливо похитав головою.
Солоха здивовано підняла брови, але теж відклала макогона.
Тут, на сцені, я нарешті зміг її як слід роздивитися. Невисока, міцненька. Груди під сорочкою ходять ходором після виступу – воно і зрозуміло, важко віддихатися в гарячому від софітів повітрі. З-під очіпка вибилася прядка темного волосся. Карі очі уважно вивчали мене.
Стоп. Здається, я її вже десь бачив.
– Готові?
Я кивнув. Солоха прийняла бойову стійку – ноги злегка розставлені, руки впираються у круті стегна. І тут мене неначе блискавкою вразило.
Соломинка!
З-під бойового розфарбування на мене дивилися очі моєї дівчини. Пухкі губи, ті самі, що я їх вчора поцілував, стислися від напруги, ніжні руки мали от-от розпочати рух. Саме цей рух я і пропустив. Не дивно, бо коли стоїш на рингу, згадувати вчорашні поцілунки – вірний шлях до поразки. Удар був не сильний, певно, Солоха, чи то пак, Соломинка, боялася травмувати незнайомця, проте досить чутливий. Я рефлекторно відступив на крок.
Публіка зашуміла. Наступну атаку я вже зу -стрів у повній бойовій готовності і ефектно підставив ногу під кулак.
– Лясь!
Будеш знати, як недооцінювати супротивника.
Соломинка мене, безперечно, не впізнала, та й навіть рідна мати не впізнала б сина в моєму теперішньому гримі. Тому я вирішив одразу не включатися, оскільки це нечесно – вона розраховує на звичайнісінького лоха з публіки, а не на міжнародного майстра. Дам можливість поступово відчути свою кваліфікацію.
Наступні два удари я навіть не блокував, а просто ухилився. І ухиляючись помітив, що в залі почався якийсь дивний рух. Роздивитися як слід часу не було – Солоха безперервно атакувала, проте бічним зором я побачив, як підхопилися зі свого місця Лях із Мустафою і наступної миті впали, неначе підстрелені. З іншого боку якась темна маса прокотилася проходом і завмерла біля самої огорожі, потім ще одна.
– Зачекай, зачекай.
Але Солоха не вгавала, і мені довелося контратакувати, аби з ударом зайти у клінч. Це виявилося не такою простою справою. Атаку вона блокувала, а коли я обхопив її за поперек, одразу відчув болючий удар по литці. Не розпускаючи обіймів я впав, захоплюючи із собою суперницю. Вочевидь, вона сприйняла це за відступ, тому що наступної миті вже обхопила мене ногами та сіла зверху, замахнувшись для удару. І тільки тут побачила зал.
А там коїлося щось незвичайне. Звідусіль з проходів котилися великі сірі кулі і зупинялися навколо сцени, немовби оточуючи її. Хтось із охорони скочив було на ноги та потягнувся за електричним кийком, але раптом з найближчої до нього кулі вилетіло щось на кшталт мотузки і спритно обплело руку. Друга мотузка вже обхопила ноги, і охоронець завалився на підлогу, неначе лялька. Зліва від мене підхопився іще один сміливець, але його швидко сповила найближча істота. Я знайшов по глядом своїх друзів.
Обидва сиділи в кріслах, міцно обкручені сірими мацаками. І тут я зрозумів, куди раптом поділися спрути з далекої Бетельгейзе.
– Що це? – розгублено спитала Соломинка.
– Здається, я здогадуюся.
Спалахи спротиву виникали то там, то тут, але миттєво вщухали, заплутуючись у міцних обіймах спрутів. Я швидко оцінив ситуацію і зрозумів, що треба вшиватися. Приблизно так і висловився, виборсуючись з-під Непереможної Солохи.
Можливо, вона дійсно вміла добре битися, але розбиратися з терористами – це зовсім інша робота. А що тут у нас в наявності теракт, тепер сумнівів не виникало. От тільки б іще отримати можливість розбиратися, а не сидіти десь у кутку, зв’язаним бридкими мацаками.
Для початку належало вибрати шлях відступу, принаймні так нас учили. Час на втечу є, хоч і невеличкий – поки терористи остаточно зламають опір охорони.
Тут у мене в голові майнув неясний спогад, і я рішуче схопив Соломинку за руку.
– За мною.
Треба віддати належне, вона не спитала, куди, і не стала опиратися, а просто поплазувала слідом. Мій задум був простим і елегантним – у підлозі кожної сцени, а особливо Палацу Спорту, є люки, що ведуть донизу.
Через такі люки подають електрику, воду і все, що треба, туди ж таки зникають асистенти та тигри у фокусників. Нам належало зникнути, так само як тиграм. Треба тільки зна йти найближчий люк та спробувати якось відчинити.
Я підняв край татамі та пірнув туди, намацуючи підлогу руками. Соломинка трималася за мною. Молодець, дівка.
А напасники, вочевидь, уже захопили звуковий вузол, тому що над залом лунав рипучий голос електронного перекладача:
– Зберігайте спокій. Спротив не має сенсу. Це теракт. Зберігайте спокій.
Спокій. Добре сказано, хай їм чорт.
Люк знайшовся досить швидко. Я пробував натиснути на нього з різних боків, поки нарешті знайшов прихований механізм, і кришка слухняно від’їхала донизу, відкриваючи шлях до втечі. Пересвідчившись, що погоні поки немає, я галантно пропустив жінку вперед і сам пірнув слідом…»