Новий роман Марини Гримич + невеличке інтерв’ю

В травні цього року в київському видавництві «НОРА-ДРУК» побачить світ новий роман відомої письменниці Марини Гримич «Падре Балтазар на прізвисько Той-Во».

Дія роману відбувається в Бразилії в кінці ХІХ ст. До української колонії Нова Австрія випадково потрапляє авантюрист Никитка, який, назвавшись Балтазаром, видає себе за святого отця. У новому романі авторка відштовхується від легенди і народних пісень про те, що улюбленець простого люду кронпринц Рудольф, єдиний син імператора Франца Йоcифа І та імператриці Єлизавети Баварської, насправді не покінчив життя самогубством, як повідомлялося офіційно, а живий і здоровий перебуває в Бразилії, де заснував світле царство, в якому нема ні панів, ні лихварів, а є безмежні простори родючої землі.

На наше прохання письменниця відповіла на три запитання про новий роман.

Чому головного героя звуть Никитка, а не Микитка?

Марина Гримич: Никитка — тому, що саме так (а не «Микитка») вимовлялося це ім’я в ХІХ — на початку ХХ століття в Галичині, і, відповідно, в українських поселеннях в Канаді і Бразилії (дія роману відбувається приблизно з 1890-х до кінця 1920-х). Зокрема, перший український митрополит в Канаді називався Никита Будка, і так він до своєї смерті в таборах в Караганді і писався. Ніхто ж не дивується, що в народі донедавна казали святий Николай? Моя прабабця до своєї смерті в 1980-му році називала так ікону. А вона з Київщини. Взагалі в мене в романі герої часто говорять тодішньою розмовною мовою, якою говорили в Галичині, українських околицях Канади і українських колоніях Бразилії. Так що «Никитка» — це найпростіше, що ви знайдете в тексті.

Персонажі в романі (йдеться про селян), наприклад, не «говорять», а «вогорать»: це говіркове слово я часто чула в своїх антропологічних експедиціях до Бразилії, а також від нащадків першої (аграрної) хвилі імміграції до Канади. Взагалі діалекти, говірки і стилізація під них відіграють важливу роль у романі, не менше, ніж сюжет.

Чому колонія, де відбуваються основні події, названа Нова Австрія, а не Нова Україна, Нова Галичина або, наприклад, Нові Дуліби?

М. Г.: Дія роману розгортається на базі легенди, що була надзвичайно популярна в Галичині в кінці ХІХ — на початку ХХ століття як в усній формі (перекази, плітки), так і у письмовій (у вигляді «листів щастя», що переписувалися в сільських хатах), про те, що кронпринц Рудольф (син цісаря Франца Йосифа І і Єлизавети Баварської, відомої як «Сісі»), якого в Галичині дуже любили за добре ставлення до «русинів» (він навіть вивчив їхню мову), насправді не покінчив життя самогубством у 1889 р., а поїхав до Бразилії і заснував там нове царство справедливості і добра, що зветься «Нова Австрія». І, власне, імміграційні агенти використовували цю байку, щоб агітувати галицьких селян їхати до Бразилії. Так, словосполучення «Нова Австрія» ви знайдете в іммігрантських народних піснях, записаних Володимиром Гнатюком. Власне, сюжет побудований на тому, що «Нова Австрія» — це не легенда, а правда.

Чи є в сюжетних колізіях життя головного героя реальні події?

М. Г.: Змодельована мною ситуація, що цісаревич Рудольф лишився живий і під іменем Габріель заснував у Бразилії «Нову Австрію», відбувається на достовірному історичному тлі життя українців (і не лише українців) у Бразилії в означений період. Окрім суто побутової достовірності (яку я докладно вивчила у своїх експедиціях і виклала в двох попередніх книгах у жанрі non-fiction), згадуються в контексті роману реальні географічні назви, реальні особи з реальними долями — Герман Блюменау, який заснував однойменну колонію, а нині місто, в Південній Бразилії; отець Іван Михальчук — парох колонії Антоніу Олінту; Петро Карманський; навіть Андрей (бачте, я не пишу «Андрій») Шептицький тощо.
Бажаю всім приємного прочитання!

Про автора

Марина ГРИМИЧ — письменниця, науковець, видавець. Народилася у Києві, закінчила слов’янське відділення філологічного факультету київського університету ім. Тараса Шевченка, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, член Канадської спілки етнологів.
Літературну діяльність розпочала ще будучи студенткою, як перекладач зі словенської, сербохорватської та македонської мов. У цей час з’явилися також її перші поетичні добірки в журналах «Дніпро» та «Жовтень».
Автор 14 різножанрових романів, ряду публіцистичних видань, продюсер літературного проекту «Люба Клименко».
Тричі ставала лауреатом літературного конкурсу «Коронація слова», в тому числі — володарем першої премії за роман «Егоїст» у 2002 році.