“Мій боже милий, знову лихо…”. ІЗ НОТАТОК ШЕВЧЕНКОЗНАВЦЯ

shevchenkoПропонуємо вашій увазі статтю, опубліковану в 11 номері журналу “Сучасність” за 2009 рік.

Мій боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову.

Перед нами чи то фрагмент певного шевченківського задуму, зрештою, так і не здійсненого поетом, чи то його лаконічний, у вісім рядків, але цілісний текст-рефлекс на тогочасні, 1850-х років, воєнні події. Можливо, – на фактично вже світову війну, що її пізніше називали Східною, або Кримською (1853-56), а, можливо, – це вірш-відгук на війну більш локальну, так звану австро-італійську (1859) (власне, на початок тих подій).
Подані Шевченкові рядки, за однією з версій, написані 1853-го року. Отже, вони хронологічно перебувають ніби посередині біографічної пустелі поета. Посередині довгого його мовчання. Мовчання саме як поета.
Навесні 1850-го, напевне, незадовго до оренбурзького арешту, Шевченко записує до “захалявної книжечки” останній вірш того року – за номером дванадцятим. І як потім виявилося, останній не тільки того року.
Поетична інтенсивність повертається до митця лише року 1857-го. Себто, коли вже закінчувалася понура декада, десятирічний термін царської репресії.
Виходячи зі згаданої хронологічної версії, поміж трагічною оренбурзькою весною 1850-го і вже сповненим певними надіями на майбутнє нижегородським груднем 1857-го мовчання поета було порушене — один-єдиний раз? – наведеними вище рядками. Нібито незакінченими.
…Зрештою, є й інша часова версія довкола тих рядків. За цими твердженнями, вони написані набагато пізніше 1853-го, десь аж 1859-го, під враженням звісток про воєнні події в Європі, які, серед іншого, політично могли зупинити і без того тяжкий процес емансипації покріпачених російських мас — у зв’язку з можливим втручанням Петербурга у ту європейську війну. А проте перша версія виглядає, схоже, дещо переконливішою.
Восени 1853-го Туреччина, перед тим дипломатично нещадно атакована Росією, вже перед безпосередньою загрозою втрати свого суверенітету, внаслідок тих украй агресивних дипломатичних атак, оголошує війну Росії. А невдовзі до Босфору прибуває англо-французький флот, – на допомогу Туреччині.
Безпосередні воєнні дії розпочинаються на Дунаї і на Кавказі у жовтні того ж року. Ставало зрозуміло, що розпочинається, за тогочасними масштабами, справжня світова війна. Західна Європа чи не у повному своєму політичному складі була вкрай роздратована амбітною петербурзькою політикою, яка  намагалася підкорити своєму впливові рішуче всі тамтешні “кабінети”. А на Оттоманську імперію дивилася вже як на повну свою здобич.
Шевченко, як засвідчує пізніший його вірш “Слава” (написаний 9 лютого 1858-го), вповні розумів характер тієї світової авантюри “п’яних кесарів”, що розпочали переділ тогочасного світу. Там присутній і шукач політичних пригод, який, зрештою, стає імператором французів, Наполеоном III, і… версальським злодієм, — за енергійним виразом поета. Шевченко картає славу за те, що вона “з своїми лучами”, “у Версалі над злодієм // Набор розпустила”. У тієї ж “слави”, “перекупки п’яної””, сумнівні взаємини — “а надто з тим Миколою // У Севастополі”.
Але Шевченка турбували, власне, не безпосередні політичні причини і колізії тієї грандіозної війни, а можливі катастрофічні її наслідки. У зв’язку зі згаданою емансипацією покріпачених, її перспективою.
І тут знову необхідно пояснити всю складність того процесу. Адже він, усупереч пізнішим спрощеним уявленням про історію самого інституту російської кріпаччини, розпочинається не з олександрівського, а з попереднього — миколаївського — царювання.
Річ у тім, що у найвищих урядових сферах імперії, в особі їх найбільш проникливих персон, ще у самому понурому зеніті миколаївської доби, потроху постає розуміння всієї вибухонебезпечності інституту кріпацтва. А його господарча, сказати б, нерентабельність, зловісна економічна нерезультативність, стає зовсім очевидною.
Шевченко 1840-х беззастережно відкидав те, що діялося у петербурзьких, за його пізнішим виразом, “осквернених палатах”. Зрозуміло, що тоді він аж ніяк не міг знати про глибоко законспіровані зусилля певних кіл і персон тамтешньої бюрократії, про їхні зусилля, спрямовані бодай на “академічне”, суто інформаційне та науково-прагматичне прояснення тієї нерентабельності. І взагалі вибухонебезпечності.
1839 року, в умовах саме такої специфічної двірцевої конспірації, в умовах особливого, бюрократичного ніби “підпілля”, виникає “секретний комітет”. В ньому особливу роль грають міністр державних маєтностей, граф Павло Дмитрович Кисельов (нащадок Адама Киселя), за висловом Олександра Герцена, “очень порядочный человек”, і його вельми енергійний співробітник, питомий українець, Андрій Парфенович Заблоцький-Десятовський, родом з Чернігівщини, з небагатої дворянської родини.
Трохи старший за Шевченка (народився 1807-го року), математик, а по тому економіст найвищого класу, Андрій Заблоцький-Десятовський був не просто противником кріпаччини. На суворо документованій основі, за дорученням свого шефа-міністра, після тривалої (влітку 1841-го) поїздки “у внутрішні губернії”, він створює службову записку “О крепостном состоянии в Росії”, яка, на суто діловому жаргоні, подає весь негативний спектр кріпаччини: від господарчих до моральних і, зрештою, політичних її наслідків.
“Записка” створювалась в умовах посиленої секретності (граф Кисельов, навіть не ризикнув показати її імператорові). Проте зміст її поступово стає відомим, і спочатку – ультрареакціонерам, передовсім князю Меншикову (його агресивна “дипломатія” щодо Туреччини і підштовхнула останню до війни…). Але потроху чутки довкола тієї записки, довкола її автора — та позицій його шефа, міністра державних маєтностей, поширюються й у вже зовсім іншому середовищі.
Заблоцький-Десятовський, ніби у пряме продовження своїх суто законспірованих зусиль, вдається до відповідних спроб уже відкритого літературно-публіцистичного характеру. У середині 1840-х, не полишаючи службову діяльність, він займається літературою.
Певний час він негласно, але фактично редагує журнал Краєвського “Отечественные записки”. Коли Шевченко вже перебував у казематі, Заблоцький-Десятовський ризикнув надрукувати у тому журналі, здавалося б, дуже “спеціальну” за своєю назвою статтю “О причинах колебания цен на хлеб в России” (“Отечественные записки”, 1847, кн. п’ята і шоста). Причиною загрозливого зниження цін на хліб у країні була названа так звана “обов’язкова рента”, власне кріпаччина, дармова праця селянина на поміщика…
Шевченко і без тієї статті, зрозуміло, знав, чим є та потворна економічна структура, що у ній “наш брат хуторянин” прагне неврожаю, який повищить ціни на той хліб із дешевих кріпацьких рук. А відтак той “хуторянин” і покаже себе “у Парижі” чи деінде (поема “Княжна”). Але головне інше. Напевне, лише у засланні поет якось та дізнався про згадані потаємні зусилля “нагорі”, вочевидь паралельні його, Шевченка, устремлінням. Дізнався — як саме і звідки?
До того часу Шевченко, напевне, не мав особливого інтересу до журналу, на сторінках якого неподільно панував Бєлінський, котрий колись, 1842-го, так мимохіть і тяжко образив його своєю рецензією-лайкою на “Гайдамаків”. Але ж на час появи статті Заблоцького-Десятовського Бєлінський уже залишив “Отечественные записки”, перейшовши до редакції некрасовського “Современника”.
Отож, звідки ж солдат-засланець міг дізнатися про ту статтю, і взагалі про ті обережні зусилля “нагорі”, які зумовили її появу?

…Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.

…5 березня 1848-го року до Оренбурга прибуває начальник Аральської описової експедиції, до якої незабаром, за його проханням, був зарахований і Шевченко. Відтак розпочинається інтенсивне, впродовж півтора року “аральське” спілкування того капітан-лейтенанта і того рядового – без особливого огляду на начальство, яке залишилося десь далеко в Оренбурзі.
Олексій Іванович Бутаков, військовий моряк високого класу, був надзвичайно освіченою людиною, мав широкі гуманітарні інтереси. Зокрема, літературні.
Серед іншого, починаючи з 1843-го року і до кінця свого життя, він доволі інтенсивно друкується у згаданих “Отечественных записках”, уміщуючи там як свої мандрівні мариністичні нотатки, так і переклади (зокрема романів Діккенса).
…Можна собі уявити і почуття, і надії Шевченка, що охопили його після того як він (напевне, саме від Бутакова), – дізнався про такі “течії” у тих “сферах”… І тим більше можна уявити відчай Шевченка, коли, серед іншого, лютий антагоніст Кисельова і Заблоцького-Десятовського, князь Меншиков, своєю дипломатичною агресією спровокував війну одразу на двох континентах. Закон імперії: всі її війни обов’язково супроводжуються лютою внутрішньою реакцією.

…І знову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні,
Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

Мільйонна російська армія (зрештою, гадана її міць невдовзі виявилася доволі фантомною) розпочинає війну, що у її стихіях необхідно повинні були зникнути бодай окремі добрі наміри бодай окремих персон там, “нагорі”.
Миколаївській системі, звісно, було вже не до обережних гуманістичних експериментів окремих її освічених функціонерів. Відчувається: поета охоплює відчай. Позитивний розвиток історії ніби відкладається надовго…
А тепер стосовно припущення, що шевченківські рядки з’явилися десь 1859-го, на тлі тогочасних європейських воєнно-політичних конфліктів.
Уже насамкінець 1857-го, з поверненням Шевченка із заслання, з поверненням його в поезію, той відчай мав поступитися зовсім іншим почуттям. Світ, і на Заході, і на Сході, після так званого Паризького миру 1856-го, стрімко ставав іншим. Ба навіть загроза великої війни — війни поміж Австрією і Францією за їхнє домінування в Італії — вже не могла викликати у поета таких почуттів, як у тих рядках. Світ справді ставав іншим.
Серед іншого, “версальський злодій” своєю італійською політикою зумів тоді обдурити — хай навіть тимчасово — всю європейську громадськість, і ліберальну, і ліворадикальну. Свого часу, зовсім молодою людиною, майбутній Наполеон ІІІ брав активну участь у патріотичній діяльності італійських карбонаріїв, у їхніх героїчних змовах та воєнних експедиціях, що не завадило йому пізніше, коли він уже став президентом (точніше авторитарієм) Французької республіки, задушити-залити кров’ю республіку Римську.
А проте десь через десять років після тієї своєї “римської” інтервенції, уже в ролі імператора Наполеона III, спритний авантюрист чи не віртуозно обдурив усю Європу, переконуючи її, що він розпочинає воєнні дії проти Австрії — єдино задля звільнення Італії від деспотичного там панування віденського “Китаю-на-Дунаї”. Лише кілька місяців потому обдурені зрозуміли, що їх обдурили.
Учень і вихованець петербурзької Академії мистецтв з її обрядовим “італофільством”, напевне, мав опинитися, разом з усім континентом, серед обдурених. Принаймні зустріти ту війну Франції з Австрією згаданими рядками він не міг…
Між тим, Шевченко, повертаючись із заслання, уже знав, як, зрештою, і вся країна, про гострі конфлікти у правлячих колах щодо звільнення селянства. Але так само він міг знати, що відтак те звільнення уже не настільки залежить від міжнародної кон’юнктури, як це було з початком Східної (Кримської) війни.
Водночас у вірші “Я не нездужаю нівроку”, написаному восени 1858-го у Петербурзі (вірш, який відтворює загальмованість процесу того вивільнення) є рядок, який з необхідністю повертає нас до настроїв, що переповнюють трагічні рядки 1853-го року. Отож:

Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула — цар Микола
Її приспав.

На той час у суспільних колах стають доволі добре відомими не тільки згадані, 1840-х, спроби окремих особистостей із правлячих кіл розпочати звільнення селянства, але й відповідні хитання тоді “царя Миколи”, який спочатку бодай прислухався до відповідних порад, а потім боягузливо відкинув ті спроби після серії агресивних “подметных писем” від поміщиків, зі свого боку переляканих самими чутками про можливість того звільнення.
Серед іншого, в анонімних листах Миколі Павловичу погрожували долею його батька, забитого до смерті під час двірцевого перевороту у березні 1801-го. І Микола успішно пішов назустріч листовним вимогам: він призупинив усі дії згаданого “секретного комітету” у напрямі бодай якоїсь нової урядової стратегії щодо кріпаччини. “Воля”, отже, тоді відкладалася.

Вона заснула — цар Микола
Її приспав.

Тут ідеться не просто про загальну політику “неудобозабываемого тормоза”, а конкретно — про призупинення тим “тормозом” серії дій і проектів, що з такою виразністю постали у діяльності там, “нагорі”, Андрія Заблоцького-Десятовського, Шевченкового земляка. І все ж таки 1857-58-го у країні стояла вже зовсім інша суспільна погода.
Відтак, згадані рядки належать саме 1853-му року.
І ще одна ознака 1853-го року у тих рядках. Так звана Східна війна за своїм історичнім родоводом — то передовсім гострий геополітичний наслідок конфлікту поміж інтересами двох дуже несхожих за своєю суспільною структурою і загальними стратегіями імперій, Російської і Бритійської. Ці антагоністичні інтереси зустрілися тоді не лише на Близькому Сході, на Балканах та в Криму, а й у Середній Азії.
Отже, зовсім поряд з географією Шевченкового заслання.
1847 року оренбурзькій генерал-губернатор та командир тамтешнього “Окремого корпусу” Обручов, заснував на березі Сирдар’ї укріплення Раїм, яке залишило виразний слід у біографії поета 1848-1849 років. Раїм — утворення на аванпостах петербурзької імперії у її тогочасному просуванні у глибину Середньої Азії, власне у напрямі прийдешньої анексії Кокандського ханства. Анексії, яка мала випередити появу там іншої імперії з її не такими вже й далекими, за, азійськими масштабами, індійськими володіннями.
Наприкінці 1849-го чи на початку 1850-го в Оренбурзі Шевченко, нагадаємо, виконав акварельний портрет пані Бларамберг, дружини військовика Івана Бларамберга, обручовського оберквартирмейстера (себто начальника штабу). І військового географа, який працював над конкретною “геодезією” тієї анексії. Коли Шевченко перебував уже в Новопетровському укріпленні, то саме полковник Бларамберг з немалим загоном вояків, за наказом нового оренбурзького тетрарха, графа Василя Перовського, 1852-го року виступив у похід проти прикордонних кокандських укріплень. Це був виразний петербурзький геополітичний сигнал володарці Індії, хто ж має бути господарем у Середній Азії.
Бларамберг з його загоном (півтисячі солдатів) захопив і зруйнував дві кокандські фортеці, але не зміг це зробити з третьою на ймення Ак-Мечеть. І наступного 1853-го водночас (майже “синхронно”!) з російською окупацією дунайських князівств (фактичний початок Східної війни), оренбурзький генерал-губернатор Василь Петровський, дядько княгині Варвари Рєпніної, вже особисто очолив похід на Ак-Мечеть та її облогу. “Успішну”: майже тритисячний загін Перовського (при дванадцяти гарматах) 27 липня того року взяв штурмом фортецю. Її обороною керував, сказати б, середньоазійський Шаміль, ворог і російської, і китайської політики, славнозвісний Якуб-хан (пізніше Аталі Газі, себто “захисник віри”). Воєнні дії під стінами Ак-Мечеті — голосний середньоазійський відгомін фактично світової Східної війни.
Те, що орсько-оренбурзький рядовий Тарас Шевченко не опинився під тими стінами — обставина, похідна, вочевидь єдино від репресії 1850-го р., внаслідок якої він, як відомо, був перевезений до Новопетровського укріплення… Тоді як там, біля тієї кокандської фортеці, опинилися військовики, перед тим йому, напевне, добре знайомі. Отже —

…Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні…
і т.д.

Безсумнівно, те, що діялося біля стін Ак-Мечеті, для всіх тих, хто перебував у Новопетровському, мало значення не менше, аніж те, що діялося “у Севастополі”. А особливо для рядового Тараса Шевченка, який, схоже, лише з примхи долі не опинився у першій Кокандській диверсії імперії, яка — вперше — голосно потвердила свою присутність у Середній Азії всупереч претензіям там імперії іншої. Факт світової історії — світового горя — біля факту поетової біографії…
А тепер слід осягти глибину відчаю, що охопив поета в ті роки — і до написання тих рядків і після них. Сім років поетового мовчання (1850—1857 рр.), порушених єдино тим незакінченим віршем. Пустеля, яка довкола оточувала поета, потроху переходила і в його душу.
…Лише у XX столітті так званий “авангард” звернув пильну увагу на можливість радикального висловлення — шляхом невисловлення, ба навіть мовчання.
Поети-авангардисти, які “друкували” свої твори у вигляді білих, незаповнених сторінок (див. таку “Поему кінця” українського поета-футуриста Василіска Гнідова, який пізніше перекладе російською всього “Кобзаря”). Американський композитор Кейдж, який продавав платівки зі своїм мовчанням. Музикологи, які пишуть роботи про функцію тиші у музичних творах. Літературознавці ж, приміром, про “семантику мовчання” Райнера Марії Рільке доби Першої світової війни. І так далі. Отож, належить зрозуміти, що Шевченкове мовчання 1850-57 років, порушене лише тими рядками, то теж ніби трагічний твір, виконаний засобами Мовчання…

Р.S. До теми. “Кати вінчанні” у Шевченка тут — це можливо, не лише європейські “кесарі”, які влаштували першу всесвітню бійню, а й їхні регіональні, поменшені, але так само деспотичні двійники. А власне параноїдальні азійські володарі, передовсім Коканду, з їх нескінченними двірцевими переворотами, що обов’язково супроводжувалися щонайжорстокішими вбивствами або самих тамтешніх монархів, або їхніх суперників у боротьбі за скривавлений до краю кокандський трон.
Так само необхідно звернути увагу і на рішучу несхожість Шевченкового, такого різкого рефлексу на початок Східної війни — з її квазіхудожніми апологіями пера деяких видатних мистців епохи.
…Адам Міцкевич помирає у Константинополі, де він бере (зрештою, доволі символічну) участь у формуванні польсько-українського “козацького легіону”, котрий мав брати участь у воєнних діях проти Росії (зрештою, Блискуча Порта завбачливо, очевидно в інтересах Австрії, навіть відмовила тому легіонові називатися “польським”…) Перед смертю поет написав латиною полум’яну оду на честь “версальського злодія” — “Оду Наполеону III, кесарю-Августу, на честь взяття Бомарзунду”, себто на взяття англо-французьким флотом третьорядної фортечки Бомарзунд на Аландських (тоді російських) островах.
Гротескний відповідник згаданої перемоги росіян, котрі якраз перед тим взяли штурмом кокандську Ак-Мечеть.
…І майже водночас, на іншому кінці світу, інший солдат-засланець, вчорашній каторжанин, Федір Достоєвський пише у семипалатинський казармі свої абсолютно графоманські оди, але, зрозуміло, в напрямі вже зовсім іншої апологетики (“На европейские собьггия 1854 года”, “На первое июля 1855 года”, та оду під умовною назвою “На коронацию и заключение мира”).
Словом, двоє здезоріентованих геніїв світової літератури оспівали кожній свого “кесаря”… Про слабенькі українські сервільні вірші (на кшталт “Ради султанові…” Гулака-Артемовського) можна навіть не згадувати.
Тарас Шевченко ж прокляв усіх “кесарів”: західних, “своїх”, східно-азійських (кокандських?)…
Разом з тим вимушена присяга одному із них (Миколі Романову) тяжко нависала над свідомістю, пам’яттю поета, над його безкінечно трагічним тоді самопочуттям. Абсолютна психологічна травма, яка відтак гальмувала будь-які спроби до поетичної творчості, саме повернення до неї. “Мій боже милий! Знову лихо”, — то саме така призупинена непоборним внутрішнім трагосом спроба…

Вадим Скуратівський

Журнал “Сучасність” видається за сприяння Голови Громадського руху “За Україну!” В’ячеслава Кириленка