Незвичний об’єкт лексикографічного опрацювання

stavytska

ДЧ продовжує публікувати матеріали з журналу “Сучасність”. До вашої уваги – стаття Зеновія Терлака з №2 за 2010р.

Ставицька Леся. Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми. — К.: Критика, 2008. — 454 с.

Перше десятиліття нового сторіччя ознаменувалося виходом у світ кількох словників, які не залишили байдужим наше суспільство. Маємо на увазі «Короткий словник жарґонної лексики української мови» Лесі Ставицької (К., 2003), «Німецько-український словник лайливих слів» Оксани Гаврилів (Львів, 2005) і «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми» (К., 2008) тієї ж Лесі Ставицької. І якщо «Німецько-український словник лайливих слів» громадськість сприйняла терпимо, а інтерв’ю з його авторкою преса подавала під поблажливими заголовками на зразок «Лінгвістика — патологоанатомія» (Поступ, 21.ІХ 05) чи «Лайка позбавляє агресії» (Львівська газета, 25.Х 05) , то поява словників жарґонної і нецензурної лексики української мови викликала шквал емоцій, і ці емоції вилилися переважно на газетні шпальти у вигляді нефахових коментарів і некваліфікованих висновків журналістів. Але як жарґонний словник «в науковій громаді жодної дискусії не викликав» (О. Забужко), так і про словник нецензурної лексики мовознавці воліють сором’язливо промовчати. Нав’язані пресою стереотипи у сприйнятті та оцінюванні жарґонної і табуйованої лексики гальмують процес неупередженого аналізу цього пласта лексичної системи української мови і ставлять під сумнів доцільність подібних лексикографічних видань.
На тлі «медійного розголосу» про останню працю Лесі Ставицької у рядового носія мови, і не тільки в нього виникає низка запитань, які потребують відповіді: чи потрібно мовознавцям вивчати ту лексику, на яку суспільна мораль наклала табу? Чи потрібно укладати словники цієї лексики? Чи свідчить поява таких словників про кодифікацію і нормалізацію нецензурної лексики? Чи мають подібні словники практичне застосування? Чи виправдане вживання ненормативної лексики в усному мовленні та в текстах художньої літератури тощо.
Як відомо, система загальнонародної мови включає в себе як літературну мову, так і позалітературні мовні елементи — просторіччя, діалекти, жаргони, які різною мірою взаємодіють із літературною мовою, тому питання про доцільність вживання тієї чи іншої мовної одиниці в межах літературної мови розв’язується в кожному конкретному випадку. До позалітературних мовних елементів належить і т. зв. обсценна лексика (від лат. obscene — непристойний, розпусний, аморальний) — один із сегментів лайливої лексики, до складу якого входять брутальні слова, що слугують за назви різних понять анатомії, фізіології та сексуальної сфери людини, і вжиті як усталені в даному соціумі лайливі вислови, часто виражають спонтанну мовленнєву реакцію особи на несподівану, здебільшого неприємну ситуацію. Традиційно обсценну лексику називають ненормативною, нецензурною, вульгарною, табуйованою, лайливою. У багатьох випадках ці поняття перехрещуються, хоча останнім часом помітна тенденція до їх розрізнення. Ненормативна лексика, зокрема, охоплює набагато ширше коло понять і стосовно багатьох із них може виступати родовою назвою. У розряд табуйованої лексики потрапляють і слова, які не прийнято вживати не лише з морального, а й із релігійного, містичного чи політичного погляду. Наприклад, в іудаїзмі накладено табу на вживання імени Бога, а саму лексему «Бог» іудеї передають слов’янськими літерами як «Б-г». До вульгаризмів зараховують слова і звороти, які побутують у просторіччі, але неприйнятні в літературній мові. Проте з часом для окремої частини таких лексем функціональні рамки зміщуються, що призводить до певної переорієнтації стилістичного канону. Не повністю ідентичними є й поняття лайливої та обсценної лексики, бо лайка включає в себе й такі лексеми, на які суспільна мораль не наклала табу. Отже, обсценізми — це окремий пласт особливо брутальних слів, які одночасно є і ненормативними, і нецензурними, і вульгарними, і лайливими, тому суспільство накладає заборону на їх використання в системі літературної мови. Така заборона існувала завжди. За спостереженнями Д. Б. Якимович-Чапран, поняття «вульгаризм, нецензурне, непристойне слово» передається в українських пам’ятках ХVІ—ХVІІ ст. висловами «гнилоє слово» (1687), «корчемноє слово» (1592), «невчтивоє слово» (1619), «сромотноє слово» (1599), «шкарадоє слово» (1642), а мовлення, насичене такими лексемами, називали «нікчемная мова», «шкарадая мова», «шпетная мова» [8, 137].
Не викликає сумніву, що об’єктом уваги фахівців має бути не лише літературна мова — унормований різновид загальнонародної мови, який має усну і писемну форми реалізації і розгалужену систему функціональних стилів, а й ті мовні елементи, які стоять поза межами літературної мови. В українському мовознавстві маємо чимало робіт, присвячених вивченню територіальних і соціальних діалектів (арґо, жаргон, сленґ), просторічної лексики тощо. Проте на дослідження обсценної лексики в добу «радянського» мовознавства було накладено табу, вона перестала бути об’єктом лексикографічного опрацювання, хоча, наприклад, у словнику за редакцією Б. Грінченка, який високо оцінював акад. О. Шахматов і якому Російська Академія наук присудила другу премію М. І. Костомарова, знаходимо і чималий пласт обсценізмів як фактів живої української мови [6]. Матеріал до цього словника збирала редакція журналу «Кіевская старина», записували слова з уст народу численні кореспонденти, а в лексикографічному опрацюванні зібраного матеріалу брали участь, серед інших, і К. Михальчук, П. Житецький, Є. Тимченко, В. Науменко, М. Драгоманов,
О. Косач, М. Старицький, П. Чубинський, В. Гнатюк, Є. Чикаленко та багато інших відомих українських діячів.
Отже, чи потрібно сьогодні фіксувати і досліджувати той сеґмент мовленнєвої дійсности, що перебуває на периферії мовної системи? Очевидно, що так. Тут мовознавців можна порівняти з лікарями. Адже лікар, щоб порятувати нас від страждань, обстежує найінтимніші частини людського тіла (наприклад, гінеколог, проктолог, уролог, дерматолог), але робить він це як фахівець. І в лабораторію для аналізів хворі віддають виділення з людського організму, які не дуже гарно пахнуть, і спеціально навчені медичні працівники повинні «копирсатися» в усьому цьому «непотребі», щоб встановити істину — поставити людині правильний діагноз її хвороби. Так і стан мовного організму можна об’єктивно діагностувати лише тоді, коли матимемо уявлення про всі пласти загальнонародної мови, які ніколи не існують ізольовано, а завжди взаємодіють між собою, і в тому, як вони функціонально взаємодіють, простежуються певні тенденції в розвитку суспільства, що опосередковано знаходять своє відображення і в мові, якою послуговується соціум на конкретному часовому зрізі.
Посилену увагу на пострадянському мовному просторі до забороненої колись лексики пояснюють тими демократичними процесами, які викликали зміни в суспільній моралі після розпаду СРСР, зумовили послаблення контролю за друкованою продукцією і призвели до ліквідації цензури, до реального утвердження свободи слова, до можливости незалежно й об’єктивно оцінювати окремі факти мовної системи. Та найважливішим стимулом для активізації подібних досліджень послужило й те, що ненормативна лексика давно стала об’єктом аналізу майже в усіх мовах світу. З початком перебудови цю нішу заповнила й російська мова. Спочатку роботи, присвячені аналізові російської обсценної лексики, виходили за кордоном (В. Мокієнко, Б. Успенський, В. Биков та ін.) [докладнішу бібліографію див. 3], але вже в 1997 р. у Росії з’явилася перша наукова монографія, присвячена проблемам лайки, яку написав доктор філологічних наук професор
В. Жельвіс [2], а згодом було опубліковано й чимало лексикографічних праць на цю тему [4; 5 та ін.]. Отже, поява словника Лесі Ставицької не є чимось випадковим в українській лінгвістиці, вона продиктована закономірною потребою заповнити ті лакуни в мовознавчому дискурсі, які з відомих причин лишалися поза увагою дослідників.
Вихід словника нецензурної лексики дехто намагається пов’язати із проблемою кодифікації мовної норми. «Як правильно лаятися українською? Хто не впевнений у своїх знаннях у цій царині, може відтепер скористатися словником», — радив журналіст на п’ятому каналі СТБ (06.03.08). Навряд чи хтось серйозно може сприймати цю рекомендацію, проте слід зазначити, що кодифікаційну функцію виконує далеко не кожен словник. Адже є словники, які лише фіксують окремі мовні факти, що побутують на певній географічній території чи в певному соціальному середовищі (діалектизми, арґотизми, жарґонізми), і до такого типу лексикографічних праць належить і рецензована. Вона не нормує, не узаконює вживання нецензурної лексики, а лише дає їй фахову лінгвістичну інтерпретацію. Цього не цуралися ні Б. Грінченко, ні В. Даль, який збирав «нецензурні» прислів’я і приказки, ні І. Бодуен де Куртене, який, перевидаючи тлумачний словник В. Даля, включив до нього і низку лайливих російських слів і висловів [1], ні М. Фасмер, який у своєму етимологічному словнику пояснював походження найчастіше вживаних обсценних лексем [9].
Яке ж практичне значення має рецензований словник, якщо подана в ньому лексика нецензурнв й не рекомендована до вжитку? Передовсім він стане в пригоді іноземцеві, який вивчає українську мову в ситуації невимушеного спілкування. Знання семантики лайливих слів убереже його від неприємних комунікативних ситуацій, у яких він може опинитися. Сьогодні в інтернеті є чимало сайтів, на яких подано добірки англійських, німецьких, французьких, італійських, іспанських та інших лайливих слів, які, як там зазначено, потрібно знати, але не бажано вживати.
Незамінним цей словник є і для перекладачів, які вводять постмодерну українську літературу у світовий контекст. Демократизація суспільства призвела до розширення меж допустимої лексики, яку почали вживати в текстах художнього стилю. У багатьох випадках ненормативний сленґ став засобом піару в мові мас-медіа. Питання про доцільність і допустимість вживання ненормативної лексики в художніх текстах, зокрема в мовленні персонажів, — це предмет окремої розмови, але слід визнати, що таке слововживання сьогодні є фактом літератури. І щоб зрозуміти прозу Л. Подерв’янського, С. Жадана, О. Ульяненка,
І. Карпи, Б. Жолдака та інших сучасних авторів, навіть для того, щоб її критично проаналізувати, перекладач мусить мати під рукою й відповідне лексикографічне джерело, з якого можна довідатися про зміст тих лексем чи фразеологічних висловів, що знаходяться на периферії системи загальнонародної мови .
Нарешті, словник такого типу стає вкрай необхідним при проведенні лінгвістичної експертизи, коли треба довести факт образи чести й гідности особи у зв’язку з вживанням стосовно неї нецензурних висловів .
Не викликає сумніву, що подібні праці не розраховані на масового читача, вони передбачають конкретного адресата, а результати дослідження етимології, семантики та стилістичного забарвлення окремих груп ненормативної лексики слід публікувати у спеціально призначених для цього виданнях .
Слід віддати належне авторові «Словника нецензурної лексики та її відповідників» докторові філологічних наук Лесі Ставицькій, яка, передбачаючи можливі закиди на адресу її праці, додала до неї розлогу і ґрунтовну передмову (с. 11—70), у якій кваліфіковано розкрила суть обсценної лексики як лінгвокультурологічної проблеми, визначила її лінгвістичний статус, окреслила комунікативно-прагматичні аспекти обсценного лексикону, його національно-мовні особливості, розглянула обсценну лексику з погляду концептуального аналізу, простежила кореляцію понять обсценна лексика — евфемізми. Важлива тут і характеристика соціолінгвістичного спектру обсценности з опорою на вікові та ґендерні особливості. І все це — вперше в українському мовознавстві.
Обґрунтовуючи потребу лексикографічного опрацювання обсценної лексики, Леся Ставицька наводить слова І. Бодуена де Куртене з його передмови до четвертого, доповненого ним видання словника В. Даля. Не зайвим буде ще раз нагадати їх читачеві: «[…] Повна лексикографічна об’єктивність потребує внесення в серйозний словник «живої мови» так званих «непристойних» слів, «лихослів’я», «мерзоти жарґону площ» і т. ін. Лексикограф не має права урізувати і каструвати «живу мову». Якщо відомі слова існують у головах більшости народу і постійно виливаються назовні, лексикограф зобов’язаний занести їх у словник, хоча б проти цього повставали лицеміри і тартюфи, які є не тільки аматорами масного слівця, коли ніхто не чує, але й охоче вдаються до лайки і лихослів’я. […] Надавати мовознавцеві чи хоча б звичайному читачеві, який бажає ознайомитися з певною мовою, словник без цієї категорії засуджених до вилучення слів — це майже те саме, що примушувати анатома вивчати людське тіло без тих чи інших частин. […] Іноді саме в непристойних словах і висловах зберігаються дуже давні форми і синтаксичні звороти. Перехід значень і семасіологічна творчість виявляються однаково у сфері пристойного і непристойного» [1].
Укладено тлумачний словник нецензурної лексики за всіма правилами лексикографії. Цікаві й етимологічні коментарі до окремих словникових статей. Як наголошує авторка, мета цих коментарів — «дати якомога вичерпніші відомості про походження слова аж до праформи з огляду на глибинні мотиваційні основи перифразування та евфемізації, що в свою чергу зумовлюють системні зв’язки відповідного лексикону, а отже й сприяють точнішій реконструкції смислової глибини одиниці» [7, 72]. Багатий ілюстративний матеріал почерпнуто із художньої літератури і різнотипних дискурсів, він акумулює різні мовленнєві жанри і справді відкриває певні лінгвістичні перспективи різноаспектного дослідження мовних периферій. У додатку подано покажчик синонімів до табуйованих обсценних слів і усталених словосполучень, які становлять ядро цього лексичного пласта.
Оскільки об’єктом лексикографічного опрацювання є «дуже нетиповий для української лексикології матеріал» [7, 72], рецензований слов-
ник містить і докладну бібліографію, що охоплює довідкові лекси-
кографічні джерела й наукову літературу з означеної проблеми.
На завершення зазначимо, що це один із перших словників «периферійної мови», об’єктом лінгвістичного опрацювання в якому є обсценна лексика. Як і кожен інший словник, він має право на існуван-
ня й належне поцінування.

Посилання

1.    Даль В. И. Толковый словарь живого русского языка. 4-е исправленное и значительно дополненное издание под ред. И. А. Бодуэна де Куртенэ. Т. 1–4. СПб. — М., 1912–1914.
2.    Жельвис В. И. Поле брани. Сквернословие как социальная проблема в языках и культурах мира. — М., 1997. Перевидано в 2001 р.
3.    Мокиенко В. М. Русская бранная лексика: цензурное и нецензурное // Русистика. — Берлин. — 1994. — № 1/2.
4.     Мокиенко В. И., Никитина Т. Г. Словарь русской брани (матизмы, обсце-
низмы, эвфемизмы). — СПб, 2003.
5.     Плуцер-Сарно А. Большой словарь русского мата. — Т. І. — СПб, 2001; Материалы к словарю русского мата. — Т. 2. — СПб, 2005. Усього заплановано видати 12 томів.
6.     Словарь української мови / Упорядкував, з додатком власного матеріялу, Борис Грінченко. — Т. І—ІV.— К., 1907—1909. Тут серед реєстрових слів знаходимо, зокрема, лексеми бздіти, бздикати, бздиня, бздо, бздун, гівно, гузно, гузниця, дупа, дупка, залупа, злягатися, задниця, курва, курвій, курвити, лярва, матюк, матюкатися, матіркувати, пердіти, пердун, пердіж, поцька, срака, срати, сральня, срачка, срач, сратво, дристати, цюник, сцяти, сцикун, сцикуха та чимало ін.
7.     Ставицька Леся. Українська мова без табу: Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми. Евфемізми. Сексуалізми. — К., 2008.
8.     Якимович-Чапран Д. Б. Лексика на позначення наукових понять з мовознавства у пам’ятках української мови ХVІ—ХVІІ ст. — Кандидатська дисертація. — Львів, 2008.
9.     Vasmer M. Russische etymologische Wцrterbuch, t.t. 1—3, 1950—1958. У двох російських перекладах його словника (1964—1973 і 1986—1987) нецензурні слова і вислови були «вирізані».


Зеновій Терлак

Журнал “Сучасність” видається за сприяння Голови Громадського руху “За Україну!” В’ячеслава Кириленка