Катакомби для інтелектуала, або Чим поповнити домашню бібліотечку

Ілюстрація Георгія Малакова

Ілюстрація Георгія Малакова

…Днями приїхав приятель із Парижа і розповів, що в тамтешніх емігрантів майже немає бібліотек! Себто немає у нашому розумінні слова (позаяк дорого коштують). Замість них – полиці зі стосами коробок. У коробках – гори відксереного паперу. З книг, до речі.
Уявляєте? Як у комірчині взуттєвої крамниці. Лише замість капців, пантофлів, черевиків – Сартр, Камю, Симона де Бовуар; Дерріда, Бодріяр, Ліотар. По-нашому — Куліш, Підмогильний, Тютюнник…
Враховуючи горезвісну кризу, скоро і в нас до того дійде. Якщо, звісно, ксерокопіювальники не дертимуть за свої послуги три шкури. На сьогодні деякі книги за роздрібною ціною зрівнялися із сукупною кількістю їхніх сторінок… Зате й місця менше в домі займають. Тож корисно взяти на озброєння французький досвід.
Гадаю, так буде й просто чесніше: тексти замість книг, бо де-факто книги, оправлені у розцяцьковані, але благенькі палітурки, давно вже замінили книги, які можна було би гортати, побожно вслухаючись у шурхіт сторінок, вдихати запах паперу, насолоджуватись ілюстраціями…
За радянських часів не було чого читати — сьогодні усього добра по горло, але книжок… Хіба це книжки?! Друковані слова, увібгані між двох папірців, які метеликово розлітаються вже при першій спробі прочитання. Між іншим, таке трапляється зараз і зі зразками енциклопедичного жанру, які розгортати доводиться особливо часто.
Про книжкову ілюстрацію й говорити не хочеться. Колись могутня

Казки в оформленні Георгія Нарбута

Казки в оформленні Георгія Нарбута

індустрія, яка щороку розроджувалася соковитими плодами арту, нині всохла, мов кайдашева груша. Не рахую, щоправда, дитячої літератури, та не все ж радіти казочкам і співаночкам. Хочеться сирого м’яса романістики на гарній таці з візерунком.
Колись автори книжок могли й не лишатися в пам’яті – а от художники, які натхненно їх оздоблювали, якраз навпаки. Насмілююся стверджувати: їх знали навіть школярі середніх класів – і не обов’язково у столиці. Ну, що скаже сучасному, та й будь-якому іншому, читачеві ім’я тандему Суслов-Росін? А-ні-чо-гі-сінь-ко.
Натомість ілюстратор, який обезсмертив – принаймні для читачів 70-х – повість “Дивовижна одіссея Феді Кудряша”, яка вийшла у видавництві “Веселка”, і сьогодні лишається легендою нашої книжкової графіки: Георгій Малаков. Він не малював, а виривав із пітьми віків масні, пітні тіні лицарів та піратів, конкістадорів та ренесансових шалапутів – це я вже про його, себто Боккаччів, “Декамерон”.
Можна назвати не лише Малакова – імен назбирається з кілька десятків. До прикладу, Георгій Якутович, Анатолій Базилевич, Григорій Гавриленко, Іван Остафійчук, Вадим-Костянтин Ігнатов, Юрій Чаришников, Олександр Івахненко, Софія Караффа-Корбут… Не кажучи вже про Василя Касіяна.
Із дня сьогоднішнього на думку спадає Славко Єрко – перед професійністю якого щиро знімаю свого капелюха. Проте стилістичний регістр вітчизняного митця, як на мене, розрахований на певні ситуативні категорії, якими не вичерпується арт-довкілля. Принаймні, вичерпуватися не повинно. Варто поцінувати й книжкові ініціативи львів’янина Юрка Коха, які до нас доходять спорадично і, на жаль, ніякого впливу не мають.

Анатолій Базилевич. Ілюстація до “Енеїди” Котляревського

Анатолій Базилевич. Ілюстація до “Енеїди” Котляревського

Тут якраз доречно спитати: “Хто ж винен?” І: “Що робити?” Скиглити ж легко, але бажано було б окреслити шлях у пітьмі… Ретроспекціями не наситишся, а старі книги, що їх ще можна віднайти на окремих ятках Петрівки (туди я останнім часом і ходжу, ігноруючи “нові здобутки”) із кожним роком стають усе більш ветхими.  Ламаються корінці, губляться сторінки – на тих, що лишаються, проступають плями рудого бруду.
Винуватців двоє: жадібний український бізнес і гламурний віртуал. Вони крокують пліч-о-пліч, підживлюючи одне одного, а ми ковтаємо наслідки цієї протиприродної, на перший погляд, злуки. Скільки разів мені доводилося з піною біля рота сперечатися з інтелігентними колегами, які мені з такою ж експансивністю обстоювали ідею “смерті книги”. Мовляв, усі книги вже є в Інтернеті, а скоро їхнє сприйняття буде збагачене комп’ютерним дизайном, “молоді зірки” якого вже не за горами.
Але час ішов, а малакови ХХІ століття усе не з’являлися. Натомість у книжкову справу притьмом порснули недоучки, пихаті дилетанти, мамії, якими не забарилися скористатися жаднючі дядьки. Заощаджували на картинках, заощаджували на примітках, а там, де грошей не бракувало, вже бракувало традицій, які розгубити виявилося надто простою справою.
Талановиті графіки – а їх кадри викохувалися у нас відповідними вузами, значення яких важко переоцінити, – подивилися на теє неподобство, почухали потилицю, та й пішли в малярство. Там вони не залежали від жаднюги-спонсора, а стартова ціна за картину в кілька разів перевищувала кінцеву ціну ілюстративного циклу. Нові малакови вмерли, тільки випурхнувши на світ божий. Натомість виникла генерація міцних живописців, у послужному списку яких кінця 80-х із подивом надибуєш на одну-дві книжки-ластівки, що не принесли весни.

Обкладинка, оформлена Софією Караффою-Корбут

Обкладинка, оформлена Софією Караффою-Корбут

Із критикою розібралися – а як щодо “позитивної програми дії”? Я би починав зі змін у свідомості. Не купувати кепсько оформлених книг – а купивши, оббілувати їх до білого м’яса, та й замовити палітурнику нейтральну обкладинку. Купувати старі книжки, досліджувати старі здобутки. Ігнорувати, а то й бойкотувати, “кумирів дня”. Коли-небудь загальна маса зусиль перевищить критичний рівень і спонукає ринок до адекватної відповіді. Врешті-решт, ксерокопіювати потрібні сторінки, сприймаючи їх як паліативне джерело інформації – в надії, що книжка з”явиться згодом…
От і повернувся я, хоч і з іншого боку, до “французької моделі”, викладеної на початку статті. Лише сумно якось: коробки на полицях, сірі аркуші в коробках… Майже катакомбний інтер’єр: катакомби для новочасного інтелектуала? в якого немає грошей для зразків видавництва “Academia”. Щоб ви знали, вони знову подорожчали на Петрівці.


Олег Сидор-Гібелинда

  • Читачка

    З початку статті не зрозуміло, чи в Парижі немає бібліотек, чи у українців, що живуть в Парижі немає домашніх бібліотек. Поясніть.

  • Elena str

    Думаю, що на початку про домашні бібліотеки українців в Парижі йдеться.

    Підтримую позицію автора щодо проблем книгодрукування, бо щоб купити гарну, якісну книгу немаленькі гроші треба викласти, а на деякі й зовсім відкладати треба.

    Щодо сучасних ілюстрацій – то мене тішить, що хоча б такі видавництва як А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА співпрацюють з талановитими художниками, роботи яких подобаються мені більше, а ніж ілюстрації Малакова, Нарбута (надто песимістичні).

    Вдячна, що висвітлили цю тему.

  • Liberos

     Певно автор цієї статті не спілкується або мало спілкується з художниками.У мене є принаймні двоє знайомих, які ілюструють літературні твори, проте то все лежить у столі. Художники талановиті, ілюстрації напрочуд цікаві. Не йдеться навіть про гонорар лишень аби гарно видрукували, не зіпсувавши колір, не обрізали композицію і т.д. Як приклад можу навести Кобзарь 2011 року з ілюстраціями С.Караффи-Корбут (Львів, Каменяр). Якість   з виданням 1967 в 100 раз нижча. А Шевченкіана та ж сама, навіть доповнена іншими ілюстраціями, але якість ….