Кобзар як інтелектуал та естет

Пропонуємо вам статтю мистецтвознавця Дмитра Горбачова та кандидата філологічних наук Олени Соломарської. Матеріал опублікований у 3 числі “Сучасності” за 2010 рік.

Повісті Шевченка, написані російською мовою, складають осібну частину його творчости. Не надруковані за його життя і не дуже поціновані й після смерти, вони, однак, відкривають абсолютно іншу грань генія Шевченка.
Навіть такий тонкий аналітик літератури як Оксана Забужко проминула шевченкову прозу із заплющеними очима, протиставивши Україну шевченківську – «найбільш архетипальну, козацько-християнську» Україні шляхетській, «косачівсько-драгомановській» . А поза тим, у своїй прозовій творчості Шевченко виступає саме як представник, здавалося б, чужої йому верстви населення – дрібнопомісного дворянства, тобто шляхти. Ідеал Шевченка як автора повістей – це світ Платона з його ідеями краси й любови, з ідеєю безупинного сходження людини вгору, від прекрасних тіл (а Шевченко дуже цінує фізичну красу) до прекрасних звичаїв, а звідти і до самої ідеї Прекрасного.

АРИСТОКРАТИЗМ. ЕСТЕТИЗМ

Якщо тодішня інтелігенція масово переходила на позиції упосліджених селян і відкидала дворянську естетику, яка, мовляв, народові не потрібна, він вважав це за велику небезпеку, бо Прекрасне є одним із найголовніших засобів психологічного захисту людини. Народники впродовж десятиліть з подачі французьких просвітників цькували аристократію за паразитизм. Це називалося «аристократоїдство». Лише Пушкін наважився на захист аристократизму: «Геральдического льва демократическим копытом Сейчас лягает и осёл. Дух века вот куда зашёл.»
Захищати упосліджений аристократизм узявся й Шевченко з огляду на великий культурний доробок, витворений аристократами духу.
У реальному житті багато хто з аристократів були його друзями. Ось  як він пише про це у «Журналі»:
«Встретил барона Торнау, полковника генерального штаба, человека-либерала, прекрасно и неутомимо говорящего. Во время последней войны он был при русском посольстве в Вене военным агентом. Следовательно, ему есть о чем говорить. Жалею, что разговор его длился не более получаса, он здесь проездом. Барон, между прочим, рекомендовал мне на всякий случай своего близкого приятеля, известного путешественника Петра Егоровича Ковалевского, в настоящее время начальника азиатского департамента, по уверению барона, человека царем любимого, а следовательно и многомогущего».
Аристократизм у Шевченка не пов’язаний зі станом, статтю і конфесією. Одна з його ознак – висока освіченість:
«Между прочим, я услышал несколько французских фраз, произнесенных Тарасом Федоровичем (музикантом-кріпаком) с гувернанткою. Этим окончательно полонил меня мой милый виртуоз».                             («Музыкант»).
Значущим у розумінні цього слова є трактування Шевченком поняття «джентльмен», яке він вживає, подаючи портрет того самого кріпака-музиканта:
«Это был молодой человек лет двадцати с небольшим, стройный и грациозный, с черными оживленными глазами, с тонкими, едва улыбающимися губами, высоким бледным лбом. Словом, это был джентльмен первой породы и, вдобавок, самой симпатической породы».
Межа між освіченими й неосвіченими досить умовна, іронізує Шевченко. Малописьменний Трохим, що читає все без розбору, «спросонья что-то бормотал; я спросил его: – Что ты говоришь? – И он внятно и медленно проговорил:
– Глаз есть орган, служащий проводником впечатлений света».
«Прогулка с удовольствием и не без морали».
Щось подібне бачимо в авангардиста 1920-х років Майка Йогансена:
«Ти селянин, Черепахо?»
«Авжеж що не грахв, – з гідністю відповів селянин Черепаха».
«Ну так от, вашого брата вже не буде, середньовічна ви категорія»
«Як це так середньовічна категорія?- образився селянин Черепаха.- Ви, товаришу, презумптивно оперуєте формулами і дефініціями, яких немає в клясиків марксизму».
(«Майк Йогансен «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію»).
Витончений елегійно-сентименталістський стиль часто відкидався романтиками як не експресивний. Натомість Шевченко  оперував ним як справжній естет, неначе простягаючи руку майбутнім «міріскусникам» і «садибному» Буніну:
«Сквозь деревья мелькнет светлый пруд или из-за группы лип мелькнет угол китайской беседки, или другое что-нибудь вроде Клеопатриной иглы, воздвигнутой на память дружбы и любви, словом, прелесть!».
(«Несчастный»).
Але Шевченко й долав небезпеку солодкавости незрівнянною своєю іронічністю:
«Марья Федоровна похоронила своего обожаемого супруга в тени березовой рощи, близ прозрачного пруда. Она так сыграла роль неутешной вдовы, что самые равнодушные соседи, глядя на нее, рыдали, а бедных сироток, особенно Колю, чуть в слезах не утопила. Она, вся в черном и в слезах, повела их на могилу своего незабвенного ротмистра и повелела (кріпачкам) (подобно Ольге над Игорем)  сыпать курган. … морозы уже доходили до 10-ти градусов, а они, бедные, выходили на работу, как говорится, в чем Бог послал, и на все это чувствительная, неутешная Марья Федоровна смотрела совершенно равнодушно».
(«Несчастный»).
Іронія як одна з домінант російськомовної прози Шевченка є виключно «інтелігентською». Вона замішана не на природному народному гуморі, як, наприклад, у  поемі «Сон», а саме на естетській грі, у ХХ столітті сказали б, на брехтівському прийомі «очуждення» («Verfremdung»), на вдаванні наївности чи нерозуміння з наступним розвінчанням цієї наївности.
Іронічність виникає часом внаслідок своєрідного монтажу – поєднання пишномовної церковнослов’янської  лексики з розмовно-жаотівливою:
«Молодой  священник всех писателей христианских древности так и валял наизусть. Старцы, дивясь его великому гениусу, только брадами белыми помавали и значительно посматривали друг на друга, как бы говоря: Вот так голова!» («Близнецы»).
Чудовим прикладом того, як блискуча стилістика дозволяє створити  гомеричну сцену, є розмова колишнього бурсака з шинкаркою:
« – Благолепная и благодушная жено! (он сильно рассчитывал на комплимент и на текст тоже) – изми мя от уст Львовых и избави мя от рук грешничи – поборгуй хотя малую полкварту горилки.
– А дзусь вам, пьяныци! – сказала лаконически шинкарка и затворила дверь» («Прогулка»).
Каламбури – це завше несподіванка, але у Шевченка цей принцип є гранично виразним:
«Мелкопоместные и крупноречивые соседки.
На прошение не замедлило воспоследовать соизволение.
Исполнить закон и пополнить пробел».
В одному з найвищих досягнень своєї новелістики, повісті «Близнецы», автор змальовує майже ідеальний образ високоосвіченого поміщика Никифора Сокири, який вирізняється глибокою релігійністю.
Але Шевченко ставить естетику вище за офіційну обрядовість:
«Каждое воскресенье и каждый праздник он ездил к обедне с женою в соборный храм Благовещенья. Вместе с прекрасной, гармонической архитектурой храма на него действовало и пение семинаристов. Но когда поставили в храме новый иконостас, гармония архитектуры исчезла, и он стал ездить к обедне в Успенскую церковь, в ту самую, в которой в 1654 году генваря 8 дал присягу Зиновий Богдан Хмельницкий со всякого чина народом на верность московскому царю Алексею Михайловичу. Но когда, возобновляя исторический памятник этот, из шести куполов уничтожили пять экономии ради, то он стал ездить к Покрову».
Ці блукання Никифора Сокири від однієї церкви до другої й третьої, що пояснюються суто естетичними міркуваннями, є знаковими для автора, і як тут не пригадати естетичне кредо іншого поета «Про музику лиш треба дбати» (П. Верлен).
І справді, релігія для Шевченка – це музика сфер:
«Возвышенные, простые наши церковные напевы потрясали и проникали все существо мальчика, а божественная мелодия и восторженный лиризм Давидовых псалмов возносили его непорочную душу превыше небес».
Про біблійність Шевченка написано немало. В «Кобзарі» він переспівує єврейських пророків Давида, Осію, Єзекіїля, Ісайю  і пише поеми на євангельські сюжети. Гнівливість «Кобзаря» має старозавітне походження. Кривдники сиріт і вдів («Зарізали прохожого, Вдову задавили») викликають у поета таке саме обурення, як і у «Ветхого днями». А ось тональність повістей – апостольсько-євангельська.
Щоправда, не всі повісті є рівнозначними з художньої точки зору. Але якщо простежити еволюцію його прози за роками, можна побачити, як прискіпливо він вдосконалював своє письмо. Деякі з новел, такі, як «Музыкант», «Художник» є абсолютно повноцінними художніми творами, а такі, як «Несчастный» «Близнецы» и «Прогулка с удовольствием и не без морали», написані останніми, не поступаються найкращим зразкам тогочасної російської новелістики, таким, як «Повести Белкина» О. Пушкіна та «Вечера на хуторе близ Диканьки» М. Гоголя.

ПЕРЕГУКИ З ЛІТЕРАТУРОЮ ХІХ- ХХ ст.

У своїх повістях Шевченко виступає як попередник літературного модернізму ХХ сторіччя, поєднуючи риси багатьох літературних стилів: сентименталізму, романтизму, історико-етнографічного опису з небаченим на той час «авангардизмом» .
Безпрецедентною у ХІХ столітті є побудова сюжету повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».  Оповідач-письменник на очах у читача ніби долає межу, яка  відділяє описувані ним життєві події від процесу літературного творення і від власних рефлексій. Потік життєвих ситуацій переплітається з потоком свідомости. Щось на кшталт кіносценарію Фелліні «8 з половиною».
Характерною ознакою повістей є поліфонія, багатоголосся, множинність «я» – «я» автора і «я» оповідача, без чіткого розмежування між різними іпостасями, а іноді навіть з прямим і несподіваним ототожненням автора з оповідачем, тобто передвістя «потоку свідомости», що стане модним лише у ХХ столітті, й то радше на Заході.
Шевченкознавці помітили «кінематографізм» письменника: «Майже кожен сюжет розгортається динамічно завдяки численним кінетичним ефектам та різкій зміні кадру».  Наче з Довженківського фільму взято монтаж часових неузгодженостей у наступному епізоді:
«Благодарствую, другим разом, – уже за калиткою проговорила Прасковья Тарасовна, а Степан Мартынович намеревался еще только приподымать правую ногу, чтобы проводить ее хоть до Альты».
А фраза: «Думал он лежа, и сидя, и стоя в своей пасеке до самого вечера» – нагадує подовжений стоп-кадр того-таки Довженка.
Деякі повісті Шевченка можна порівняти з написаним на  півстоліття раніше романом Яна Потоцького «Рукопис, знайдений у Сарагосі». Та якщо роман Потоцького ретельно вивчався протягом півтораста літ, його перекладено багатьма мовами, він і дотепер вважається «таємничим», «загадковим», то, на жаль, повісті Шевченка лишаються поза увагою не тільки світової, а й української громадськости. А між тим, менші за розміром, вони набагато складніші за згаданий роман. У останньому бачимо «романи в романі», тобто подрібнення «я», розпорошення його між різними дійовими особами, тоді як у Шевченка це «я» складніше: іноді воно фактично означає «ми» – злиття автора з оповідачем, іноді авторське «я» непомітно переходить у «я» оповідача,  іноді Шевченко перебирає ініціативу і починає говорити власним голосом, а трапляється й таке, що автор-оповідач говорить про Шевченка як про сторонню, абсолютно відчужену від нього особу.
Ось як у повісті «Близнецы» розповідається про моральний занепад одного з близнюків, Зосима, про те, як він спокусив дівчину:
«Этот очаровательный цветок была красавица на самой заре жизни и одно-единственное добро беднейшего вдового старика мещанина Макухи. Продолжение и конец повести вам известен, терпеливые читатели, и я не намерен утруждать вас повторением тысячи и одной, к несчастью, невымышленной повести или поэмы в этом плачевном роде, начиная с «Эдды» Баратынского и кончая «Катериной» Шевченка и «Сердечной Оксаной» Основьяненка».
(З такого типу самоцитуванням читач стикається також у повісті «Варнак»:
«Между прочим, в доказательство своего знания в малороссийском языке она прочитала мне два стиха:
Катерино, серце моє,
Лишенько з тобою»).
У повісті «Музикант» так само, як у Потоцького, міститься «роман у романі», тобто подається лист музиканта, написаний на 15 літ раніше, ніж оповідач має змогу його прочитати, а цей лист включає ще й повноцінну новелу, в якій музикант описує «гнусную историю, которую мне про себя рассказала бедная mlle Тарасевич». Проте, якщо перша частина цієї історії подається як переказ   музиканта, то в другій частині, що є її безпосереднім продовженням, оповідачем виступає вже сама Тарасевич, тобто  «я» протягом одного тематично об’єднаного фрагмента тексту двічі змінює свого володаря, а також  змінює стать. Такого модернізму ми не знайдемо у Потоцького.
Варто згадати ще й Діккенса, паралелі з яким трапляються навдивовижу часто:
– Насилу-то выбрились! – так встретила Марья Федоровна своего ротмистра.
– Нельзя же, друг мой, приличие!
– А вот что, друг мой! Тут не приличие, а вот что: каковы ваши дети?
– Слава Богу, ничего!
– Каково Коле?
Ничего. Ослеп, совершенно ослеп.
(Шевченко. «Несчастный»).
Порівняймо цей  фрагмент з Діккенсом.
– Ну как, Сквири? – осведомилась эта леди  игриво и очень хриплым голосом.
– Прекрасно, моя милочка, – отозвался Сквирс. – А как коровы?
– Все до единой здоровы, – ответила леди.
– А свиньи? – спросил Сквирс.
– Не хуже, чем когда ты уехал.
– Вот это отрадно! – сказал Сквирс, снимая пальто. И мальчишки, полагаю, тоже в порядке?
– Здоровехоньки! – резко ответила миссис Сквирс. У Питчера была лихорадка.
(Діккенс. «Ніколас Никльби»).
Безумовно, існують між цими двома письменниками й суттєві відмінності. Основна стилістична різниця між ними, мабуть, полягає в тому, що Шевченко навіть у своїй прозі залишається художником: зорові враження, кольори, нюанси відтінків є невід’ємною частиною його оповіді. Тут він наближається більше не до англійських, а до французьких письменників.
(На підтвердження цього хочеться навести бодай кілька рядків зі сну оповідача з «Прогулянки», що зачаровує надзвичайно гармонійним поєднанням зорових і звукових вражень: «Мрак сделался прозрачней и светлее, а в глубине этого синевато-бледного полусвета едва видимо образовался темный, широкий, ровный, как по линейке очерченный горизонт; за горизонтом тихо, медленно начал являться слабый розоватый свет и, усиливаясь, он принимал какой-то мрачный тон. Горизонт потемнел и издавал звук наподобие соснового бора. Я превратился в слух и зрение. Еще минута, гул сделался слышнее, а горизонт темнее. Еще минута, и я уже слышал не неопределенный гул, а страшный рык какого-то чудовища»).
Досить часто паралелізм стильових прийомів українського й англійського письменників є приголомшливим.  Так, у наведених нижче фрагментах кожен з них обіграє поєднання прийомів персоніфікації (постать – предмет), звуження значення (як постать, так і предмет починають означати конкретну особу) і мінімізації (багатократне повторення того самого слова без заміни його синонімами):
«Я снова оглянулся и, кроме тройки и ямщика, увидел стоящую в  телеге фигуру в черной бурке и в каком-то мудреном картузе. Через минуту тройка, телега и стоящая в ней фигура очутились у самих окон дормеза. Фигура на минуту наклонилась к окну… Потом фигура в бурке и картузе приподнялась и хриплым голосом стала кричать на ямщиков, чтобы  подавали скорее лошадей….
Растворилась дверь и в комнате явилась фигура в бурке и в мудреном картузе. Не снимая картуза, фигура хриплым басом спросила стоявшего пред ней смотрителя: – Есть ли лошади?»
(Шевченко. «Прогулка»).
«Но описанные нами неодушевленные предметы имели не большее значение, чем дощечка на двери с надписью «Адвокат Брасс» или болтавшийся на дверном молотке билетик: «Сдается комната для одинокого джентльмена». В конторе обычно находились и предметы одушевленные, о которых стоит поговорить подробнее.
Один из этих предметов, не кто иной, как мистер Брасс, уже появлялся на предыдущих страницах. Другой – его писец, его правая рука».
(Диккенс. «Лавка древностей»).
А в наступному епізоді у Шевченка комедійна ситуація створюється шляхом алюзії на відомі кожному інтелігентному читачеві тієї доби античні реалії та їхнього зіткнення з підкреслено побутовими подробицями:
«Видения мои были прерваны пронзительным женским хохотом. Раскрывши глаза, я увидел резвую стаю нимф, плескавшихся и визжавших в воде, и мне волею-неволею пришлося разыграть роль нескромного Актеона-пастуха. Я, однако же, вскоре овладел собою и ползком скрылся в кустарниках орешника».
Порівняймо у Діккенса:
«Точно в назначенное время мистер Спарклер вышел из волн, точно сын Венеры, следующий материнскому примеру, и в полном блеске совершил восхождение по главной лестнице».
(Чарльз Диккенс. «Крошка Доррит»).
Обидва письменники виходили з одного принципу – серйозно говорити про кумедне й начебто легковажно – про трагічне, що й справляло той неповторний вплив, який мали твори Діккенса на інтелігенцію ХІХ ст. і якого, на жаль, позбавлено українського та російського читача через непоцінованість прози Шевченка ані його, ані нашими сучасниками.
Окрім того, Шевченкові притаманне  якесь «сюрреалістичне», «кафкіанське» начало, коли стираються грані між реальністю й віртуальністю, між явою і марою,  коли читачеві дуже важко розрізнити, чи автор глузує з нього, чи говорить серйозно, це, власне, те, що Г. Грабович влучно назвав характерними шевченківськими децентруваннями .  Тому, мабуть, одним із його улюблених стилістичних  прийомів є «опис від супротивного» або ж фальшиве заперечення, коли, підкреслено урочисто заявивши читачеві, що якесь явище чи картина  не заслуговують на опис, автор одразу ж починає робити протилежне, подаючи розлогий опис саме того, що він спершу на позір відкинув. У цьому можна вбачати не просто елемент гри, а саме елемент „потоку свідомости”.
Шевченко використовує прийом, який схематично можна зобразити так: А або вже описано, або воно не заслуговує на увагу – тому я не буду описувати А, яке є таким-то. І йде детальний опис того самого А:
«Для краткости этой истории не нужно было б описывать со всеми подробностями ни хутора, ниже его мирных обитателей, тем более что история сия весьма мало, так сказать, мимоходом их касается. Настоящие же мои герои вчера только увидели свет Божий. Так что же, спрашиваю я вас, можно сказать интересного о них сегодня? А потому-то я, подумавши хорошенько, и решился описать и хутор, и его мирных обитателей» («Близнецы»).
Використовує у цій новелі Шевченко й інший наближений стилістичний прийом – ствердження через заперечення:
«Привилегированная красавица ничем не может быть, кроме красавицы – ни любящей кроткою женою, ни доброй, нежной матерью, ни даже пламенной любовницей. Она деревянная красавица и ничего больше. И было бы глупо с нашей стороны и требовать чего-нибудь больше от дерева».
„Протеїзм” Шевченка полягає в тому, що він не є передбачуваним, як у поезії, так і в прозі. Головне, автор ніколи не повчає читача. Для нього не існує „невідхильної істини”, він не розподіляє світ за принципом контрасту, світ не є чорно-білим, він є мінливим і кожної іншої хвилини  інакшим. Немає завжди „хороших” селян і завжди  „поганих” панів, кожна людина безперервно змінюється. І сам Шевченко-оповідач у повістях не є „гнаний і голодний”, він є вчений, етнограф або художник, до якого слуга (що його оповідач безцеремонно називає „дурень”), звертається не інакше як: „барин”, а останній приймає це за належне.
Він може зіграти роль невдоволеного панича:
– Что же ты не трогаешь? – сказал я ямщику.
– А я думал, – сказал ямщик, – что мы за ними и поедем.
– Ах ты, хохол! Как ты скверно думал. Трогай-ка лошадей проворнее! – сказал я  («Прогулка).

АНТИЧНІСТЬ + ЄВРОПА + УКРАЇНА
Іншу, щільно пов’язану з попередньою, прикмету його стилю складають «культурницькі» ремінісценції. Шевченко є, можливо, єдиним російськомовним прозаїком ХІХ ст., сама структура мислення котрого  невід’ємна  від світової культури, до якої він звертається не лише тоді, коли його героями стають музикант або художник, а й під час опису суто українських реалій.
Ми вже наводили цитати, в яких античні імена (як то Актеон) звучать пародійно. Між тим, коли йдеться про справжній талант, Шевченко знов-таки вдається до античности, але цього разу античне ім’я підсилює високо позитивне ставлення письменника до свого героя:
«Орфей мой, отдохнув немного и настроив свою лиру, повел медленно смычком по струнам, и полилася полная сердечной сладкой грусти моя родная мелодия :
Котилися вози з гори,
А в долині стали»   («Музыкант»).
Античність із її богами, героями, легендами не є для автора приводом, аби просто похизуватися своєю ерудицією, вона жива, присутня як у побутових ситуаціях, так і в ліричних моментах його повістей. Принагідно зауважимо, що Шевченко абсолютно не боїться зіставляти на рівних правах античність із українською народною культурою, так само, як і класичну західну музику з українською народною піснею:
«За сонатой Бетховена были сыграны с одинаковым мастерством и чувством две сонаты  Моцарта и после некоторые места из знаменитого «Реквиема». Заключение совершенно неожиданно:
Ходить гарбуз по городу…»
Зіставлення творів найславетніших світових композиторів з народною піснею, що виступає тут як повноцінний елемент світової культури, є, мабуть, квінтесенція філософії Шевченка, тлумаченням різниці, що існує для нього між справжньою духовністю і зовнішнім блиском.
Так само в європейському контексті він розглядає історію України:
«Местечко Лысянка замечательно своей вечерней, не хуже сицилийской вечерни, которую служил здесь Максим Железняк в 1768 году. В чем другом, а в этом отношении мои покойные земляки не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и первую французскую революцию перещеголяли. Одно, в чем они разнились от европейцев, у них все эти кровавые трагедии были делом всей нации и никогда не разыгрывались по воле одного какого-нибудь пройдохи, вроде Екатерины Медичи, что допускали нередко у себя западные либералы».
(«Прогулка»).
Як і всі без винятку повісті Шевченка, що дійшли до нас, повість «Музикант» написано від першої особи. Вже зазначалося, що «я» оповідача  може приховувати багато таємниць. Однак кожен читач, знайомий з біографією автора, відразу ж зрозуміє, що на початку повісти він говорить від власної особи, наводячи реальні подробиці зі свого життя, Отож, повість починається з опису Густинського монастиря:
«Я, изволите видеть, по поручению Киевской археографической комиссии посетил эти полуразвалины» – це факт абсолютно достовірний і внесений до всіх біографій поета. Майже кожна повість Шевченка починається з етнографічного опису місцевости, з подання конкретних історичних деталей.
«Это настоящее Сенклерское аббатство. Тут все есть: и канал глубокий и широкий, когда-то наполнявшийся водою из тихого Удая, и вал, и на валу высокая каменная зубчатая стена со внутренними ходами и бойницами, и бесконечные склепы, или подземелья, и надгробные плиты, вросшие в землю, между огромными суховерхими дубами, быть может, самим ктитором насажденными. Словом, все есть, что нужно для самой полной романической картины, разумеется, под пером какого-нибудь Скотта Вальтера или ему подобного списателя природы. А я… по причине нищеты моего воображения (откровенно говоря) не беруся за такое дело, да у меня, признаться, и речь не к тому идет. А то я только так, для полноты рассказа, заговорил о развалинах Самойловичевого памятника».
У цьому фрагменті відразу виявляються головні особливості прозової стилістики Шевченка:  спочатку поетичний опис місцевости, потім іронічне приписування його найвідомішим в аристократичних колах письменникам-романтикам (натяк на роман англійської письменниці Анни Радкліф та посилання на англійського-таки письменника Вальтера Скотта) – тобто  іронічна пародія чужого стилю, по тому вдавано принижене посилання на «убогість своєї уяви» та post factum іронічна відмова змагатися з цими метрами пера, яких він іронічно називає «списателями природи».
Оповідь з першого ж рядка є безумовно діалогічною, зорієнтованою навіть не так на читача, традиційно-пародійно названого тут «благосклонный читатель», як на слухача, що підтверджується не лише розмовною інтонацією, специфічним синтаксисом, розрахованим на паузи розмовної мови, а й словами та зворотами, що характеризують безпосереднє усне спілкування: изволите видеть, советую вам, могу вас уверить, у меня и речь не к тому идет, для полноты рассказа, заговорил о развалинах.
Пізніше, подаючи детальний опис балу в поміщика, де він і знайомиться з музикантом, Шевченко, за своїм звичаєм, вписує цю незначну подію у світовий контекст. Але  як?
«Некий ученый муж, кажется, барон Боде, поехал из Тегерана к развалинам Персеполиса и описал довольно тщательно свое путешествие до самой долины  Мардашт; увидевши же величественные руины Персеполиса, сказал: – Так как многие путешественники описывали сии знаменитые развалины, то мне здесь совершенно нечего делать. – Я то же могу сказать, глядя на провинциальный бал, хотя мое путешествие не имело цели описания провинциального бала и не было сопряжено с такими трудностями, как путешествие из Тегерана к развалинам Персеполиса, да и сравнение, надо правду сказать, я делаю самое неестественное. Да что делать, – что под руку попало, то и валяй».
Тут виявляється ще одна характерна риса стилю Шевченка – зіткнення протилежних шарів лексики, високого стилю зі слов’янізмами: некий  ученый муж, величественные руины Персеполиса, сопряжено с такими трудностями – і низького, куди  іноді для підсилення ефекту пародійности також вкраплено слов’янізми: сии знаменитые развалины. Пародійний характер оповіді підкреслюється відвертим глузуванням автора з власної манери письма: да и сравнение, надо правду сказать, я делаю самое неестественное. А речення, що завершує цей пасаж: Да что делать, – что под руку попало, то и валяй – крім того, що воно підкреслює «спонтанний» безпосередній характер спілкування автора з читачем, який залучається до гри і стає ще одним із персонажів повісті, ніби оцінюючи разом із автором химерність його зусиль, становить майстерний перехід до досить важливої для автора теми – кепкування як із сучасної йому літератури середньої руки, так і (знову ж таки несподіване для усталеного кліше «Шевченка-злидаря») виявлення притаманного авторові «столичного» снобізму:
«Любую повесть прочитайте современной нашей изящной словесности, везде вы встретите описание, если не столичного, то уж непременно провинциального бала, и, разумеется, с разными прибавлениями насчет нарядов, ухваток или манер и даже самых физиономий, как будто природа для провинциальных львиц и львов особенные формы делала. Вздор! Формы одни и те же, и львицы и львы одни и те же, и ежели есть между ними разница, так это только та, что провинциальные львицы и львы немножко ручнее столичных, чего (сколько мне известно) списатели провинциальных балов не заметили.
Следовательно, все балы описаны, начиная от бала на «Фрегате Надежда» до русской пирушки на немецкий лад, где усть-сысольские ребята немножко пошалили.
И в отношении провинциального бала  я могу сказать смело, что мне совершенно нечего делать, как только любоваться свежими, здоровыми лицами провинциальных красавиц».
Лінгвістичний аналіз цього уривка свідчить про майстерність вживання  автором стилістичних засобів.
Широко використовується засіб типізації:
любая повесть, везде, непременно, формы одни и те же, львицы и львы одни и те же, все балы.
Антонімія:
Столичный бал – провинциальный бал; провинциальные львы и львицы – столичные львы и львицы, бал на фрегате «Надежда» – русская пирушка на немецкий лад.
Протиставлення, однак, зводиться нанівець шляхом іронічного неологічного порівняння:
Провинциальные львы и львицы немножко ручнее столичных.
Отож, Шевченко, якщо його читати неупереджено, ламає абсолютно всі стереотипи стосовно його особи лише як «співця селянської долі», як «хлопомана». В ньому ми бачимо унікальне поєднання по-європейськи широкої освічености, тонкого, можна сказати, англійського гумору і відданости ідеям свободи й демократії, але не через «шкурні інтереси» – кріпак захищає кріпаків – а на іншому, вищому щаблі, через поєднання власного гіркого життєвого досвіду з причетністю до найвищих інтелектуальних кіл. Цій людині був притаманний безумовний внутрішній аристократизм, який не так часто зустрічається і серед аристократів за народженням.
У Шевченка дуже сильне і вертепне начало, він часто не ховає тих мотузок, за які автор водить своїх персонажів, що повністю підкоряються його волі.
Зазначений драматургічний прийом очевидний у такому уривку з «Близнюків» (Зосим, «поганий брат», звабив і покинув молоденьку дівчину Якилину, «красавицу на самой заре жизни», коли та завагітніла):
«(Зосим) порядком кутнул перед выездом и начал рассказывать какому-то тоже нетрезвому, но богатому Попандопуло свое рыцарское похождение с Якилиною, и так увлекательно рассказывал, что богатый эллин не вытерпел и заехал ему всей пятерней в благородный портрет, а он эллина, и пошла потеха. Но так как эллин был постарше летами и силами послабее, то он и изнемог, а к тому времени подоспел блюститель мира в виде городничего и повелел борющихся взять под арест. Завязалось дело. Богатого торгаша эллина оправдали, а благородного неимущего офицера оженили на мещанке Якилине и перевели в астраханский гарнизон».
Зіставлення таких характеристик: з одного боку – рыцарское похождение, благородный портрет, увлекательно рассказывал, благородный неимущий офицер; а з іншого: какой-то тоже нетрезвый, но богатый Попандопуло, богатый эллин, заехал ему всей пятерней, богатого торгаша эллина оправдали – начебто надає перевагу благородному нужденному офіцерові, й ось тут знову виявляється стилістична майстерність автора, адже всі симпатії читача, безумовно, на боці грека, який навіть у нетверезому стані не витримав ницості свого співрозмовника. Саме зміна ролей, «перевдягання», вертепність як одна з головних рис стилістики Шевченкової прози яскраво ілюструються наведеним епізодом. Але вслід за Шевченком-сатириком дуже часто йде Шевченко-лірик, який не може втриматися від власного коментаря:
«О, моя бедная Якилина! Если бы ты могла провидеть свое бесталанье, свою горькую будущую долю, ты убежала бы в лес или утопилась бы в гнилом Остре, но не венчалась бы с благородным офицером».
Тут уже характеристики не перевернуті сатирично (крім іронічного, знов-таки в дусі Діккенса, слова благородный), а прямо віддзеркалюють ставлення автора до своїх героїв
Безумовно, у його повістях дуже сильні основи народної сміхової культури, а їхнє поєднання з надзвичайно інтелектуально ускладненою стилістикою надає цим творам неповторного звучання,  яке, до речі, далеким відлунням відгукнеться у прозі його блискучого літературного нащадка епохи «розстріляного Відродження» в Україні  Майка Йогансена з його «легендарною бабою, створеною нашою фантазією» та «легендарним дроворубом, а теперішнім древонасадцем» .

СИМФОНІЗМ
Попри те, що кожна з повістей є самостійним художнім твором, їхня сукупність утворює єдине ціле, і це не лише завдяки особі оповідача, що є спільною для всіх, а й через перегук мотивів: зародки сюжету, повно розгорнутого в одній якійсь повісті, містяться як натяк, як побіжні лінії в інших повістях. Так, наприклад, тема, що її умовно можна назвати «Джекіл і Хайд» (за Стівенсоном), тобто аналіз двох контрастних іпостасей фізично близьких особистостей (рідні сестри або ж близнюки), що найповніше розкривається у повісті «Близнюки», пунктиром проходить також у «Музиканті»; тема підкидання немовляти заможному подружжю звабленою військовим дівчиною – у повістях «Наймичка» і «Близнюки»; тема «нещасного», тобто дворянина, відданого за якусь провину до війська, титульна у повісті «Нещасний», проводиться також у «Близнюках»; листування як засіб поглиблення часово-просторового елемента є невід’ємною складовою таких повістей, як «Музикант», «Нещасний», «Близнюки», «Художник». Таким чином усі повісті Шевченка, що збереглися ( і як же прикро, що переважну частину їх – 13 із 22-х! – втрачено), є неначе частинами єдиної симфонії. Відомо, що Шевченко реалізував себе у багатьох царинах – як поет, як прозаїк, як художник. Пристрасний аматор музики, він не писав музичних творів, але у його  прозовій творчості простежуються паралелі саме з музичним твором: складна, проте чітко структурована композиція, перегук мотивів у різних частинах твору, ба навіть у різних творах, пильна увага не лише до змісту, а й до форми слова, до його звучання.

Дмитро Горбачов,
Олена Соломарська