«В ПЕТРОПОЛІСЬКІМ ЛАБІРИНТІ…» Петербурґ у житті й творчості Тараса Шевченка

До вашої уваги стаття літературознавця, доктора філологічних наук Юрія Барабаша, опублікована у 3 числі “Сучасності” за 2010 рік.

Витвір самодержавної фантазії та геополітичних амбіцій, символ імперського всевладдя, Петербурґ од самого свого виникнення фатальним чинником вдерся в історичну долю України та українства. Вже на будівництві міста в тутешніх болотах залишилися кістки тисяч і тисяч українських козаків та посполитої людности. Звідси спрямовувалися акції, що мали на меті адміністративне й військове приборкання України, остаточну ліквідацію її автономних прав і вольностей, скасування гетьманства, зруйнування Запорозької Січи. Тут формувалися в теорії, запроваджувались у практику  ідеологія «єдинонеподільности», політика й методи розтління української еліти, інфікування її вірусом малоросійства й послушенства, стратегія і тактика духовної інвазії проти національної культури, позбавлення її самобутности й перспектив розвою, розчинення в «російському морі». Столичне місто притягувало до себе творчі та інтелектуальні сили з національних околиць імперії, і найбільше саме з України, для якої подібне «донорство» означало власне духовне знекровлення, а водночас об’єктивно сприяло зміцненню чужої держави1.
Не можна заперечити, що багатьом талановитим українцям Петербурґ як центр суспільно-політичного та культурного життя імперії відкривав  доволі широкі перспективи освіти, фахового вдосконалення, виходу на передові рубежі науки й культури. Однак давалося це не дурно: традиційно Петербурґ був для українського менталітету містом ностальґії; хоч би як успішно складалася тут доля українця, хай він робив блискучу кар’єру, навіть сягав державної височини, аж до підніжжя імператорського трону, – ностальґія ніколи не полишала його, ятрила душу протягом усього життя. Та набагато страшнішою ціною успіху було духовне заламання, прийняття імперських «правил гри», які передбачали національне роздвоєння (часто-густо й повне забуття свого первородства, а то ще й аґресивне яничарство), відмову від рідного слова, інтеґрування в імперську систему, в так звану «загальноросійську» культуру. Небагато було в чималій столичній українській діаспорі одинаків (на щастя, вони все ж траплялися), котрі, знаходили в собі досить духовних сил для спротиву імперській звабі змалоросійщення).
Тим дивовижнішим феноменом, постаттю воістину унікальною, гідною подиву в своїй національній цілісності, «самотності й пристрасності» (Ю. Луцький) виростає на петербурзькому тлі Шевченко. Поза цим фактом, без усвідомлення його як засадничо важливого, як вихідної, визначальної позиції годі уявити, чúм був Петербурґ для Шевченка, зрозуміти амбівалентність проблеми, її доволі скомпліковану діалектику.
Справді-бо, з одного боку, саме тут, у Петербурзі, Шевченко отримав відпускну, скинув пута кріпацтва, тут розкрився його геній і він здобув визнання («…А ще, може, й славу…») як художник і національний поет-пророк; зрештою, тут, поміж друзями і симпатиками, в навчанні, у праці – часом натхненній, часом заради банального заробітку, – в романтичних мріях та й, ніде правди діти, не без молодечих розваг і пустощів минули літа молодії… А з другого боку, молодість його й обірвалася також тут, у петербурзькому казематі, звідси почалася хресна путь на десятирічне заслання, повернувшись після якого, він тут-таки, в Петербурзі, невдовзі й скінчив свої земні дні.
Петебурґ – центр і символ миколаївської «сатрапії» – визначив один із найважливіших лейтмотивів, щобільше, цілий тематичний і семантичний шар творчости Шевченка; самé ім’я Петербурґа, образ Петербурґа, метафора Петербурґа маркують провідне – антиімперське – спрямування, історіософські та націософські підстави його поезії.
До Петебурґа сімнадцятирічний Шевченко, козачок П. Енґельгардта, ротмістра лейб-ґвардії уланського полку, прибув приблизно 16 червня 1831 року. Прибув із загроженого польським повстанням Вільна разом із іншими двораками та валкою возів, навантажених панським добром. Імовірно, саме ці вісімсот верст він згадає потім у «Катерині», розповідаючи про шлях героїні на Московщину:
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись –
Щоб його не мірять!..
Так почався перший, шістнадцятирічний Шевченків петербурзький період; другий, після заслання, тривав лише три роки – вже до смерти.
У суто біографічному аспекті обидва періоди шевченкознавством досліджувалося ретельно, тож маємо нині доволі широку й докладну картину перебування Шевченка в Петербурзі. Встановлено хронологічні координати, багато конкретних дат, аж до точних чисел. Означено основні віхи, події, сказати б, «сюжет» цього перебування, його топіку, адреси – від першої, у будинку Мартинова (вул. Мохова, теперішній № 32), до останньої,  майстерні в Академії мистецтв, звідки жалобний шлях проліг на Смоленський цвинтар, а згодом на дніпровську кручу… Нарешті, окреслено, принаймні у значній частині, оточення поета на різних етапах його петербурзького життя, коло його шанувальників і протекторів, друзів, земляків, знайомих, однокашників по Академії, адресатів і кореспондентів тих літ… Усе це – підсумок копіткої праці шевченкознавців різних генерацій як в Україні, Росії, так і на еміграції (В. Маслов, О. Кониський, М. Чалий, М. Новицький, К. Чуковський, М. Шаґінян, П. Зайцев, Є. Кирилюк та ін.). Багатий і корисний фактичний матеріал містять монографії М. Моренця, П. Жура, спеціально присвячені темі шевченківського Петебурґа, окремі її аспекти розглядає М. Гаско (див. також: Шевченківський словник: У 2 т. – К., 1976–1977). Звісно, цілком можна припустити, що архіви досі ще ховають якісь факти й подробиці, не можна виключати, що й значущі, тож пошукова робота триває і, слід сподіватися, триватиме. Однак вектор дослідницьких зусиль щодо петербурзької проблематики мусимо спрямувати не тільки у бік «чистої» фактології, хоч і яка вона важлива; окрім пошуку невідомого і поряд із ним, наспів час перегляду відомого, точніше, позірно відомого, окрім накопичення нового – уточнення і переосмислення «старого», очищення його від кон’юнктурно-ідеологічних нашарувань. Ідеться про ті ґвалтом накинуті шевченкознавству, підпорядковані псевдоінтернаціоналістським, «русоцентричним» настановам упереджені потрактовання, штучні акценти, умисні замовчування та й просто викривлення, які протягом десятиліть заступали суть проблеми, а при тому заполонили спеціальну, навчальну, популярну літературу, набули хрестоматійного, канонічного характеру. Сконцентроване вираження ця тенденція здобула, головно, у двох «петербурзьких» міфологемах – про нібито саме у Петербурзі зміцнілу любов Шевченка до Росії та про вирішальний вплив на духовне становлення поета тієї течії російського суспільного руху, що її прийнято характеризувати оксюморонним терміном «революційно-демократична». З огляду на це потребують уваги, об’єктивного висвітлення та нового осмислення деякі сутнісно важливі моменти петербурзького періоду біографії Шевченка, тодішні поетові настрої, погляди, інтереси, коло його дружніх стосунків та ідейно-творчих зв’язків2.
Панівним настроєм молодого Шевченка, про що незаперечно свідчать його тодішні листи й поетичні твори, з перших кроків петербурзького життя була туга за рідним краєм, за Україною. І невідривно від цього, як другий бік медалі, – відтручення від чужого, ба більше, відраза до нього й, за конкретних умов, чи хоче хтось там це визнавати, чи ні, до всього російського. Питома й визначальна для структури всього Шевченкового світовідчування опозиція «материзна – чужина», «Україна – Московщина» формується й уперше достоту чітко оприявнюється саме тут, у Петербурзі. Щасливий парадокс полягав у тому, що отой чужий, за суттю своєю ворожий Петербурґ значною мірою став для молодого Шевченка каталізатором особливо загостреного відчуття своєї українськости , активізації національної пам’яти, імпульсом для усвідомлення й утвердження національної ідентичности.
Спочатку, як воно з правила і буває, даються взнаки чинники здебільша суто життьового, побутового рівня. Гнітить чуже довкілля, шарпає нерви нетямущість чужих людей, з якими важко порозумітися; звертаючись до Г. Квітки-Основ’яненка з проханням надіслати для етюдів з натури дівочу сорочку, плахту і кілька стрічок, поет пояснює роздратовано: «…Наймав прокляту московку – і дуже делікатну м а д а м, щоб пошила мені дівочу сорочку, – не втне та й годі, хоч кіл на голові теши…» (лист від 19 лютого 1841 року). Чужа навіть їжа; в лютневому листі 1843 року Шевченко жартома докоряє Я. Кухаренкові за те, що той написав йому про вареники: «Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась». Дошкуляють петербурзький клімат, безрадісний північний ландшафт. «…Ми пропадаємо в оцьому проклятущому Пітері, щоб він замерз навіки, тут тепер 10˚ морозу…» – скаржиться Шевченко тому ж таки Я. Кухаренкові 30 вересня 1842 року. І трохи пізніше, 25 січня року 1843-го, – Г. Тарновському: «…А я… чортзна-що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну…». На цьому тлі особливо виразно постають в уяві й у поезії картини рідної природи:
… І сонце гляне – рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
(На вічну пам’ять Котляревському),
теплішими стають згадки про родину, болючішим – душевний дискомфорт, відчуття самотности, сирітства. Актуалізується традиційний народнопісенний мотив поневірянь козака на чужині, де
…не ті люде –
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити
(«Думка – Тече вода в синє море…»), його трагічної загибелі «в чужім полі» («Думка – Вітре буйний, вітре буйний…»), «на чужій сторонці» («Думка – Тяжко-важко в світі жити…»).
Особливої гостроти набуває проблема мови, саме вона надає «чужій сторонці» цілком реальної географічної та національної адресації. Характерні два ранні листи до брата Микити: «…Будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому», – просить Шевченко в листі від 15 листопада 1839 року й додає: «…нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами…» В наступному листі (2 березня 1840 року) він говорить про те саме значно різкіше: «…я твого письма не второпаю, – чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському – ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським». Далі тема розвивається по висхідній; хутко замість мови «московської» в листах з’являється «кацапська», «черстве кацапське слово» (до Я. Кухаренка, 30 вересня 1842 року), головне ж, стає очевидним, що Шевченкове супротиставлення рідної і чужої мов од початку не було просто собі суто емоційно-ностальґійною реакцією («нехай… поплачу»), що воно має засадничо важливу семантичну підставу: означення «московська» («кацапська») мова  маркує для поета такі узагальнені поняття, як «москальство», «москалі», – властиво, синоніми «чужинства», «чужих людей». У щойно згадуваному листі до брата, арґументуючи своє настійне прохання писати до нього тільки українською, Шевченко наводить трохи змінений чотиривірш з тоді ще не надрукованої поезії «Думка – Тече вода в синеє море…»:
Бо москалі чужі люде,
Тяжко з ними жити,
Немає з ким поплакати,
Ні поговорити.
Осмислення поняття чужинства поглиблюється у посланні «До Основ’яненка»: тепер «чужі люде» трансформуються у «ворогів»:
А до того – Московщина,
Кругом чужі люде.
… Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!.
Ті, хто будь-що хотів бачити Шевченка палким речником «віковічної дружби», певно, могли би послатися на те, що поезія «До Основ’яненка» належить до ранніх творів Шевченка (дату написання, 1839 рік, встановлено опосередковано), тож слід, мовляв, мати на увазі його подальшу еволюцію в потрактуванні «москальської» теми. Показово, однак, що Шевченко послідовно включав послання до всіх своїх видань – до першого «Кобзаря» (1840), до «Чигиринського Кобзаря» (1844) і до останнього (1860), тобто не вважав його, сказати б, помилкою молодости (інша річ – цензурні купюри в найгостріших місцях публікацій, та це вже, зрозуміла річ, поза авторовою волею). Що ж до подальшої еволюції, то досить бодай згадати такі твори, як «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине…», «Сон – У всякого своя доля…», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», аби пересвідчитися, що головним напрямком цієї еволюції було аж ніяк не пригасання, навпаки, загострення антимоскальського начала, перехід од переважно емоційних реакцій на концептуальний рівень, до історіософських та націософських узагальнень. Той факт, що майже всі названі поезії (за виїмком комедії «Сон») створено Шевченком поза межами Петербурґа, під час першої та другої подорожей в Україну або під свіжими враженнями від такої подорожі («Чигрине, Чигрине…» – при поверненні з України, в Москві), жодною мірою не ставить під сумнів роль петербурзького досвіду поета в їхньому створенні; цілком очевидно, що чимало відбитих у них настроїв та думок зароджувалися саме в умовах Петербурґа.
Чим характерні ті умови,та атмосфера, в якій жив у Петебурзі Шевченко? Тут варто повернутися до наведеного щойно мотиву «ворогів» з послання «До Основ’яненка». Написане послання якраз у Петербурзі, однак річ у тім, що ні поетове листування, ні повість «Художник» (маючи на увазі її автобіографічну складову), ані спогади сучасників не подають свідчень про чиюсь ворожість чи бодай антипатію до нього з боку довкілля на різних етапах і в різних умовах петербурзького життя. Звичайно, кріпацька доля не мед, але й поміж двораками пана, тим більше поза сферою своїх обов’язків козачка, – скрізь, у малярській артілі В. Ширяєва, куди його законтрактував на чотири роки П. Енґельгардт, у рисувальних класах Товариства заохочення художників, потім, коли вже прийшла воля, поміж однокашниками по Академії, а невдовзі й у вельми репрезентативному петербурзькому літературно-мистецькому середовищі (до якого, між іншим, він увійшов напрочуд легко), Шевченка огортали щира зацікавленость, приязнь, підтримка, пізніше, коли він заявив про себе як поет, то й захоплення, найперше, звісно, поміж земляками. Тож симпатиків і приятелів не бракувало, тим більше що молодик умів приятелювати, був людиною товариською, веселою, мав хист до жарту, анекдоту, пісні, не відмовлявся від участи в дружніх вечірках, застіллях (аж до «мочемордія» включно). Як свідчить М. Костомаров, у товариському колі Шевченко «майже ніколи… не виявляв того меланхолійного настрою, яким пройнято багато його віршів»3.
Знайомство 1836 року в Літньому саду з українським художником І. Сошенком, на той час т. зв. «стороннім учнем» Академії мистецтв, стало воістину доленосною подією тих літ, у певному сенсі й усього Шевченкового життя. Раз – що І. Сошенко познайомив Шевченка з К. Брюлловим, Мих. Вієльгорським, О. Венеціановим, В. Григоровичем, останні двоє – з В. Жуковським. Знані й впливові представники столичної культурної еліти – честь їм і дяка – відразу розгледіли в молодому Шевченкові великий художній талант, влаштували викуплення його з кріпацької неволі (1838), це відкрило перед ним двері Академії мистецтв, причому Брюллов узяв Шевченка до свого класу. Тоді ж таки Шевченко запізнався з Ф.Толстим, який пізніше багато зробив для звільнення поета із заслання і повернення до Петербурґа. Другою, без пересади, історичною Сошенковою заслугою є те, що він звів Шевченка також із Є. Гребінкою, підтримку якого, поза іншим – і матеріальну, в самоосвіті та літературному становленні Шевченка годі переоцінити. На літературно-мистецьких вечорах у Гребінки Шевченко відкривав для себе окремі грані інтелектуально-творчого Петебурґа,  зокрема українського («малоросійського») його прошарку, тут, поряд з І. Панаєвим, В. Далем, В. Бенедиктовим, П. Єршовим, майбутніми петрашевцями М. Момбеллі та О. Пальмом, бували М. Маркевич, С. Гулак-Артемовський, Н. Кукольник, А. Мокрицький, той-таки І. Сошенко. Теоретично можна припустити, що на тих вечорах Шевченко міг зустріти і Гребінчиного ніжинського однокашника М. Гоголя, але жодних свідчень про це немає. Гребінка належав якраз до тих, як уже відзначалося – не вельми численних, членів петербурзької української діаспори, котрі, попри вимушені компроміси «загальноросійського» штибу, все ж таки зберігали й оберігали свою національну самототожність. Саме Гребінка перший поцінував Шевченкові поезії і став, по суті, його літературним хрещеним батьком, усіляко сприяв виданню (коштом П. Мартоса) «Кобзаря», надрукував у 1841році в підготовленому ним альманасі «Ластівка» баладу «Причинна», три вірші Шевченка й уривок з поеми «Гайдамаки». Задля повнішого уявлення про обставини й атмосферу першого періоду перебування Шевченка в Петербурзі варто згадати про академічне  товариство (К. Йохим, Г. Михайлов, П. Петровський та ін.), веселі обіди у знаменитій кухмістерській мадам К. Юргенс, про дружні стосунки з німецькими петербурзькими родинами Фіцтумів і Шмідтів… Щиро кажучи, не те що «ворогів», відвертих чи прихованих недоброзичливців, – байдужих до молодого Шевченка в цьому колі не бачимо, були самі прихильники, меценати, добрі друзі.
Звідки ж оті нарікання на «ворогів»? І коли – року 1839-го, якраз у зоряні часи Шевченкового життя, коли сталося «Овидиево превращение» вчорашнього кріпака у вільного учня славетної Академії мистецтв, постійного відвідувача, сливе мешканця майстерні самого «Карла великого» – К. Брюллова… Що це було – запізніле поетичне відлуння недавніх настроїв самотности в чужому світі? Надміру загострена юнацька реакція на якусь скороминущу образу? Не виключене й те, і друге. Ймовірним, проте, видається, що причина лежала глибше: життя обернулося успішно, але надто раптово, щоб повірити в його сталу безхмарність, десь у несвідомому непокоїло передчуття нетривкости того, що відбувалося, внутрішній дискомфорт очікування нещасливих змін. Та й накопичувалися симптоми, які свідчили про нерозуміння з боку оточення, навіть найближчого й найприхильнішого, про нестерпно болюче для тонкої, діткливої вдачі митця відчуття браку справжньої душевної суголосности, спільности ідеалів, передовсім національних. Неминучим наслідком була двоїстість настроїв, поривань, психоповедінкових рефлексій. Про це маємо свідчення самого поета і неодноразові. Ще у петербурзькій російськомовній поемі «Тризна» вловлюємо мотиви самотности, «непостижимой тоски» поміж доброзичливими, але все ж за духом своїм чужими людьми:
…О чем-то тихо он вздыхал
И думой мрачною летал
В стране родной, в стране прекрасной…
Пізніше, вже на схилі життя, в щоденниковому записі (1 липня 1857 року) Шевченко згадує, як тому майже двадцять літ він, «ничтожный замарашка», якимось дивом «из грязного чердака… на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств», до майстерні «величайшего художника в мире», чиїми «наставлениями и дружеской доверенностью» був ущасливлений. Він повною мірою усвідомлював, що «живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб» і що йому випав унікальний жереб, фантастична можливість осягнути «глубокие таинства» під керівництвом «такого учителя, каким был бессмертный Брюллов»… Так, він усе розумів, але при цьому – «что же я делал? Чем занимался в этом святилище?» Важливе зізнання: «Странно подумать. Я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу. Перед его (К. Брюллова. – Ю. Б) дивными произведениями я задумывался и лелелял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных Гайдамаков. В тени его изящно-роскошной мастерской, как в знойной дикой степи надднепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести».
Так от який вигляд має  це все: життя зовнішнє, повсякденне – і життя душі, свідомости (й несвідомого) плинули неначе на різних «поверхах». Були ейфорія допіру здобутої волі, щаслива нагода спілкування з великим Учителем, з іншими цікавими, гідними поваги людьми, з друзями й однокашниками, радість визнання перших успіхів – срібна академічна медаль, були й інші, молодому вікові притаманні радощі… І був, як бачимо, закритий від сторонніх очей світ Шевченкових думок і прагнень, прихований під поверховим шаром бік його внутрішнього життя, цілком, по вінця наповненого Україною і тільки нею.
До кого можна було з цим прихилитися душею? У листах – до Квітки, Кухаренка, О. Бодянського. А безпосередньо у Петербурзі? Щасливим виїмком став Гребінка, але ж – виїмком. Абсолютна більшість петербурзьких земляків надто вже адаптувалися до імперської реальности й «владичної» (до цього означення вдасться згодом Гоголь у своїй суперечці з О. Бодянським  саме в зв’язку з Шевченком) російської мови, щоби дихати з Шевченком водно, перейнятися тими самими національними ідеалами. Симпатики, навіть найщиріші, з числа росіян мали, треба визнати, як і решта освіченої столичної публіки, доволі туманне, у кращому разі романтично-ідилічне уявлення про «Малоросію-Авзонію» і в літературних вправах талановитого провінціала на «наречии» вбачали щось на зразок дивацтва, якщо не позування. Це, звісно, не могло спантеличити Шевченка, – він надто вірив у свій талан, своє покликання і надто добре пам’ятав, «чиї ми діти», – та не могло й не пригнічувати. А були ж, поряд із глухим нерозумінням, поблажливими порадами друзів, правдивих, а чи позірних, ще й криві посмішки і кпини петербурзької кололітературної дрібности, були бундючні повчання високочолих журнальних авторитетів з репутацією «демократів», які не приховували своєї великодержавницької ворожости, і то не просто до поета, а до того, чим він жив і дихав.
У надрукованій в «Отечественных записках» рецензії на альманах «Ластівка» В. Бєлінський висловлював криводушний жаль і співчуття на адресу авторів, які, мовляв, даремно витрачають свої сили, «пишучи по-малоросійському», бо «немає малоросійської мови, а є обласна малоросійська говірка…» Поміж такими «маленькими обдарованнями», як Котляревський , Квітка, Гребінка, П. Куліш, не міг Шевченко не впізнати і себе. «…Мене тут, – пише він до Я. Кухаренка, – і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом». Російськомовна поема «Слепая» була спробою компромісу, і за неї поет суворо себе картає: «…плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом». І запитує з відчаєм: «Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю…» Питання щире, хоча, властиво, риторичне, свій вибір Шевченко вже зробив давно: цитований лист до Я. Кухаренка датовано 30 вересня 1842-го, а за рік перед тим вийшли «Гайдамаки», вступ до яких став відкритою  декларацією про твердий намір таки «прать проти рожна». Своїх «нерозумних дітей», «синів»-гайдамаків Шевченко подумки виряджає додому, в Україну, якомога далі від чужини, від тих «письменних, дрюкованих», «мудрих» людей, чиє «…розумне… слово / Брехнею підбите».
«Мудрі» люди, як і слід було чекати, не забарилися з відповіддю на цей маніфест непокори. У травневому числі за 1842 рік «Отечественных записок», чиїм читачам уже, мовляв, «відома думка наша щодо творів так званої малоросійської літератури», рецензент знову відгукнувся на «нову спробу співань п. Шевченка», порадивши «добродієві сочинителю» відкинути «всяке зазіхання на титло поета».
Чи можна визнати переконливим висунуте свого часу припущення, нібито цей самий рецензент (тобто В. Бєлінський) у тих самих «Отечественных записках» схвально відгукнувся на «Кобзар», факт з’яви якого каменя на камені не залишав від безцеремонних розумувань критика стосовно «так званої малоросійської літератури»? Їй-право, куди логічнішою видається позитивна реакція Бєлінського на арешт і заслання Шевченка – цього, як він висловлювався у листі до П. Аннєнкова (грудень 1847 року), «хохлацького радикала», що мав безсоромність написати «два пасквілі – один на ґ[осударя] і[мператора], другий – на ґ[государиню] і[мператрицю]»: «Мені не шкода його, був би я його суддею, зробив би не менше»4. Шевченкові ці судження «революційного демократа» й «володаря дум» (у тім числі, якщо повірити деяким коментарям не дуже давніх часів, і дум самого поета), певна річ, не були відомі, тим більше, що в цей час він, на втіху Бєлінському та йому подібним, уже перебував там, де козам роги правлять; раніше, в Петербурзі, він прецінь один раз бачив «несамовитого Віссаріона» на вечорі в О. Струґовщикова, зате, поза сумнівом, читав ним про себе написане.
Тут не уникнути дражливого зіставлення: перші літературні виступи Шевченка, як перед тим – по-людському – і його самого, підтримали не «революційний», а консервативний Петербурґ, не «Отечественные записки», відомі своєю прогресивною репутацією, а реакційний (без лапок) «Маяк», редагований П. Корсаковим і одіозним С. Бурачеком; як цензор, Корсаков дав дозвіл на видання «Кобзаря» (пізніше – і «Гайдамаків»), потім, уже як рецензент, позитивно поцінував його на сторінках «Маяка». До речі, радянське шевченкознавство саме прихильністю цього видання мотивує різко критичне ставлення Бєлінського до Шевченка; проте якщо така мотивація і мала місце, вона аж ніяк не прикрашає критика, який на догоду своїм кон’юнктурним ідеологічним зацікавленням перекреслював великий поетичний талант, а разом і цілу літературу, цим талантом репрезентовану.
Справедливість вимагає відзначити, що не так поставилися до Шевченка, коли він після заслання повернувся до Петербурґа, молодші колеґи Бєлінського з того самого ідеологічного табору (що його, до речі, зазвичай прийнято розглядати гамузом) – М. Добролюбов та М. Чернишевський. Перший на сторінках «Современника» (1860. – № 3) прихильно відгукнувся на вихід «Кобзаря» 1860 року, осібно закцентувавши народність Шевченкової поезії; другий (1856) не тільки згадав добрим словом проскрибовану творчість Шевченка, який на той час перебував на засланні, а й висловився в цілому про українську літературу, відзначивши, що, маючи такого поета, вона належить до великих літератур і «не потребує нічиєї ласки» (Современник. – 1861. – № 1).
Певна річ, це було щось принципово інакше, ніж давні вихватки Бєлінського, але ж все-таки хвала від хвали різниться. Коли Добролюбов 1860 року хвалив Шевченка за буцімто мало не «любовне» зображення у «Гайдамаках» помсти, убивств і «жахів», поет уже був автором творів зовсім іншої моральної спрямованости – таких, як «Не спалося, а ніч, як море…», «Москалева криниця» (друга редакція), «Злоначинающих спини». Шевченко, певно, не міг не бути задоволений високими оцінками Чернишевського, але його, як і раніші власні, заклики до «сокири» він поступово (див. вірш «Я не нездужаю, нівроку…») переріс і відкинув («Бували войни й військовії свари…»). Так, радикальний Петербурґ зустрів Шевченка, який повернувся із заслання, без колишіх зневаги і ворожости, радше співчутливо й зацікавлено, але глибокого знання поетової творчости, розуміння її національної природи і світового масштабу все-таки не було. Навіть М. Михайлова, щирого шанувальника й тонкого перекладача Шевченка, шокувала спроба П. Куліша поставити його поряд із Шекспіром і Шіллером, доречнішими видавалися паралелі з поетами рівня О. Кольцова і Р. Бернса. Не було, треба визнати, й зустрічного розуміння, ба й інтересу з боку Шевченка, про суголосність поглядів і позицій, якусь духовну близькість, «дружбу революціонерів» годі й говорити: кілька мимобіжних зустрічей, та й то засвідчених лише третіми особами, і жодної згадки самим Шевченком – ні в листуванні, ні в Щоденнику, – бодай імени кого-небудь із тих, кого йому намагатимуться накинути як ідейних душпастирів…
На цьому тлі спокусливою може видатися спроба замінити (втім, у рамцях тієї ж «русоцентричної» схеми) міф «революційно-демократичний» – консервативним або слов’янофільським. Адже цілком реальними є щойно згадувані факти спілкування Шевченка у перший петербурзький період з П. Корсаковим і С. Бурачеком, не кажучи вже про таких його протекторів і меценатів, як Є. Гребінка, В. Жуковський, графи Мих. Вієльгорський і Ф. Толстой, прямо сказавши, далеко не революційно налаштованих… Під час другого й останнього свого перебування (і напередодні повернення) у Петербурзі Шевченко контактував зі слов’янофільською Москвою, зокрема з близькими до слов’янофільства земляками – О. Бодянським і М. Максимовичем, із С. Аксаковим і його синами – Іваном та Костянтином, цікавився постаттю і творчістю О. Хомякова, назвавши в Щоденнику його вірш «Кающаяся Россия» «прекрасным стихотворением». Однак усе це не зашкодило ні появі в’їдливої репліки на адресу того ж Хомякова у вірші «Умре муж велій в власяниці…», ні конфлікту з газетою І. Аксакова «Парус»… Шевченко, за всієї своєї симпатії до слов’янської справи і, з другого боку, за толерантности окремих слов’янофілів до справ українських, надто ясно розумів, що однодумцем ні з Хомяковим, ані з іншими слов’янофілами він не є і не може бути (питання в усій його складності досліджено І. Дзюбою у монографії «У всякого своя доля» ще року 1989-го).
Тож проблеми вибору між двома полюсами для Шевченка не існувало. Змагання «західників» зі слов’янофілами, їхні суперечки про минуле й майбутнє російської імперії його не обходили й не хвилювали. У всякого своя доля… Його доля судила йому Петербурґ, і то на цілу третину життя, і, зрештою, ті роки були не найгіршими. Але розум, душа, талант за всіх умов, скрізь і завжди належали тільки Україні.

*     *     *
Свого часу К. Чуковський звернув увагу на такий гідний розмислу момент, що в «Кобзарі» 1860 року, який складався переважно у Петебурзі, власне, немає Петербурґа – ні Василівського острова, ні Брюллова й Академії мистецтв, назагал багато чого й кого; «якось вони не вміщувалися у “Кобзарі”, якось залишалися поза обкладинкою “Кобзаря”, для них наче не було навіть слів у Шевченка, – ні образів, ні ритмів, ані лірики»5. І справді, всі найзаповітніші слова, образи, ритми, вся поетична просторінь під обкладинкою «Кобзаря» були віддані Україні. Знайдемо хіба що кілька штрихів, які маркують петербурзьке тло, зокрема присвята «Катерини» В. Жуковському. Подібне і з «Гайдамаками»: якби не присвята В. Григоровичу – «на память 22 апреля 1838 года» (день звільнення Шевченка з кріпацької неволі), якби не згадки про чужину й не адресна полеміка з антиукраїнською петербурзькою критикою у вступі, й на думку би не спало, що поему створено у Петербурзі.
Не подивуємо з відзначеного нéзбігу змісту й географії, коли візьмемо до уваги наведені вище щоденникові зізнання Шевченка: як за мольбертом у брюлловській майстерні він плекав у своїй уяві не античних героїв, а постаті «слепца Кобзаря и своих кровожадных Гайдамаков», «мученические тени наших бедных гетманов», як «не мог отвести своих духовных очей» від образу далекої України і подумки «занимался… сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу». Хоча Шевченко не подає тут конкретних назв, наважимося висловити думку, що передовсім до тих крамольних – не самою лише «малоросійською» мовою, а всім змістом і духом, – поезій належала поема-комедія «Сон – У всякого своя доля…», це, за пізнішим визначенням слідчих, його «самое наглое сочинение», «исполненное самых наглых и дерзких описаний Высочайшего дома», чим і зумовлена була фатальна роль твору в подальшому поетовому житті.
З погляду націософського змісту й спрямованости поеми її кульмінаційним пунктом є монолог ліричного протагоніста, який, стоячи біля пам’ятника мідному вершникові, вчиняє історичний позов як проти Петра I – «первого», що «розпинав / Нашу Україну», так і проти Катерини II – «второй», яка остаточно «доканала / Вдову сиротину». Націософський аспект зливається тут з історіософським, національна образа – з осягненням трагізму національної історії: «Тяжко, тяжко мені стало, / Так, мов я читаю / Історію України». Нéраз оспівані іншими поетами величні «стогни» Петерурга Шевченко читає як просякнуті кров’ю сторінки цієї історії. Наче свідки «На страшному на сýдищі» над «аспидом неситим», в його уяві з’являються тінь підступно згубленого у петербурзькому казематі «вольного гетьмана» Павла Полуботка і «біла пташка» – збірна душа тих, кого «цар мусянджовий» колись «Загнав, голих і голодних, / У сніг на чужúну» й на їхніх кістках «заклав столицю». (Відлуння цих мотивів знаходимо в містерії «Великий льох»). За визначенням Івана Франка, «Сон» – се велике оскарження “темного царства” за всі теперешні й минувші кривди України…».
Доречним буде зіставлення Шевченкової теми Петербурґа з так званим «петербурзьким текстом російської літератури» (концепція В. Топорова). З одного боку, автор «Сну», перебуваючи, рад-не-рад, у загальноімперській просторіні, не відгороджений від контексту російської літератури, тож природно, що з її «петербурзьким текстом» поема певним чином корелює – зокрема на фабульно-мотивному рівні. З другого, саме в цих кореляціях вочевидь оприявнюється концептуальна супротиставність поглядів і потрактувань. Стосовно цього якраз вельми характерний згаданий щойно епізод з «мідним вершником»: навряд чи може бути сумнів у тому, що це ремінісценція до знакового для російської літератури й великоросійського менталітету пушкінського мотиву і разом сливе неприхована полеміка з ним. Притому розходження тут не тільки й не стільки ментальні (їх, до речі, подибуємо ще до Шевченка, і то в межах самого «петербурзького тексту російської літератури» – в М. Гоголя); це розходження політичні, ґрунтовані на історіо- та націософській проблематиці. Як не приймав Шевченко, за свідченням Я. Полонського, «(псевдо)українського тексту» пушкінської «Полтави», так відкидав він і його «петербурзький текст», зокрема образ «мідного вершника», – відкидав саме під  українським поглядом. Національна історична пам’ять категорично не дозволяла Шевченкові погодитися з ґлорифікацією Петра I і «города Петрова»; для українського поета «будівничий чудотворний» первісно був і за всяких умов залишається «скаженим Петром», розпиначем України, а «дитя Петрове» – імперським монстром. Тому ліричний герой-оповідач у Шевченковому «Сні» не обмежується, подібно до пушкінського Євґенія, несміливим «Будé ж тобі…», щоб тут-таки дременути від мідного боввана; він стає до бою з ним, з усім самодержавним Петербурґом, і за зброю обирає соціальну сатиру, ґротеск, нищівний, аж до брутальности, сміх. Це робить «Сон» засадничо і якісно новим явищем як в українскій літературі, так і в «петербурзькому тексті» всієї підімперської літературної просторіні.
З певною мірою умовности можна вважати передвісником Шевченкової поеми фраґмент Г. Сковороди (1758), відомий під назвою «Сон», де в манері, близькій до макабричних ґротескових візій Г. Босха і Ф. Ґойї, зображені мерзенні «зваби людського життя у різних місцях», зокрема в «палатах царських». Деякі дослідники, щоправда, вважають цей фраґмент усього-на-всього приватним записом сновиддя; так чи ні, а цілком імовірно, що в ньому відбилися враження автора від перебування замолоду в Петебурзі, у придворній капелі. «Сон» Сковороди побачив світ лише через два століття (1962) і, звісно, Шевченкові не був відомий, проте на сьогодні він уже становить літературний факт, який дає підстави для типологічних зіставлень. Ще більше надається для таких зіставлень хронологічно близька до Шевченкової поеми тема Петебурґа в М. Гоголя. В межах «петербурзького тексту російської літератури» Гоголь започаткував антиромантичний, здемонізований міф Петербурґа, виявивши при цьому ментально відмінний від великоросійського кут зору на уславлену столицю, погляд «іншого», спостерігача з національної околиці імперії. Однак то був усе ж таки погляд радше простакуватого коваля Вакули («Ніч перед Різдвом») або трохи розгубленого і трохи іронічного ніжинця («Невський проспект»), ніж уповні свідомого своєї національної ідентичности українця, його «інакшість» – радше провінційно-реґіональна, «малоросійська», ніж правдиво українська. До Шевченкової національної самосвідомости й – відтак – відкритої антиімперської наставлености, його неприйняття Петербурґа як міста не просто чужого, а чужинського, символу і осердя ворожої Україні сили, нарешті, до шевченківської сатири була дистанція величезна. Сцена царського «гуляння» з феєрверками і «генеральним мордобитієм» (І. Франко), фарсовою естафетою стусанів – од «найстаршого» до «дрібноти» і аж до «недобитків православних», що сприймається як розгорнута метафора миколаївської державної ієрархії; вбивчо карикатурні постаті височайшого подружжя; ґротесковий «колективний портрет» придворного панства («В серебрі та златі, / Мов кабани годовані, / Пикаті, пузаті!..»), що товпиться навколо «самого»,  жадібно ловлячи самодержавну дулю або «Хоч півдулі, аби тілько / Під самую пику», – нічого подібного не знайдемо в «петербурзьких текстах» не тільки російської літератури, а й на відповідних сторінках «Дзядів» А. Міцкевича, багато в чому суголосних Шевченковій поемі, ба навіть забороненої царською цензурою книжки А. де Кюстіна “Росія в 1830 році”. “…Де Міцкевич, – слушно зауважує О. Забужко, – обурюється, гнівно потрясаючи п’ястуком свого Олешкевича, де Пушкін шанобливо схиляється, не в змозі відірвати зачарованого зору від лику великодержавної Медузи, там Шевченко просто-напросто – глузує: по-гоголівському, по-українському», – на що, додамо, й самому Гоголеві забракло внутрішньої (якраз української) свободи… Шевченкові ж її не забракло, щоб вивернути «вже сканонізований “текст”, тобто знакову систему, імперії на “комедію”» – «ціла імперія тут (у «Сні». – Ю.Б.) виявляється грандіозною, онтологічною “комедією”, розіграною за тими самими законами, за якими грає свою споконовічну земну “комедію” диявол – мавпа Бога…»6.
Та справа, зрештою, і не лише в зображенні самого Петербурґа як такого, питання стоїть ширше, мовиться про ступінь політичної і сатиричної гостроти, про всевидющість соціального зору в художньому осмисленні та викритті тоталітарної системи, наразі самодержавної імперії,  яких на той час (автограф «Сну», до того ж, не первісний, датовано липнем 1844 року) не відшукати було ні, за слушним зауваженням Ю. Івакіна, в загальноросійському масштабі, ані, додамо, в європейському. «Я не знаю, – писав у статті «Темне царство» І. Франко, – ні в одній європейській літературі подібної поезії, написаної в подібних обставинах [тобто в умовах поспільної реакції, та ще, сказати б, просто в її лігві. – Ю. Б.]. Адже “Німеччина” Гейне, писана в Парижі 1844 року, та “Бичування” (“Les châtiments”) Віктора Гюґо, писані в Брюсселі 1853-го, постали – перша під впливом свобідного паризького повітря, а другі на вигнанні у вільнім краю, коли поетам самим не грозило нічого з боку тих властей, на які вони кидали свої громи»7.
Звернімо увагу, що в «петербурзьку» частину тексту поеми Шевченка кілька разів і в різних модифікаціях, питомо вплітається українська тема. Двічі  – у вигляді мотиву «землячків» зі столичної чиновницької дрібноти, «просвищенных» перевертнів і безбатченків, які «По-московській так ріжуть» та «лають / Батьків своїх», що виховували їх рідною мовою, а «Цвенькать не навчили / По-німецькій». Вписаний спочатку в загальний сатиричний контекст, цей мотив далі різко переходить в інший реґістр – публіцистичний («Україно! Україно! / Оце твої діти…», «Плач, Украйно! / Бездітна вдовице!»), інтонаційно кореспондуючи з попередніми українськими фраґментами «петербурзького» тексту – авторським монологом біля «мусянджового» вершника, тоскним потойбічним співом Полуботка і клятьбою загублених царем душ. У плані ж семантичному цей патетичний вибух суголосний першій, «допетербурзькій» частині твору – вступній панорамі соціального стану українського суспільства і, слідом, прощальній поетовій «думі» про Україну перед початком фантастичного льоту «Високо, високо за синії хмари». Обидва розділи тексту вочевидь позначені впливом тяжких вражень від подорожі Шевченка на Україну. Звідси – трагічна антиномічність як підставовий структурний принцип побудови, кричущі контрасти, химерний, чи радше болісний, емоційний стоп синівської любови, ніжности, віри з «лютою мукою», гіркотою, відчаєм, «отрутою», з «виттям сови» – лейтмотивом усієї збірки «Три літа». Проникливий поетичний опис ідеально-романтизованої України, «повитого красою» краю («раю»), який існує неначе поза часом і поза соціумом, нагло переривається картиною жахливої кріпацько-колоніальної реальности, де «Латану свитину з каліки знімають», де «…під тином / Опухла дитина, голоднеє мре, / А мати пшеницю на панщині жне»; зі соловейковим співом, з тихим повівом степового вітерцю дисонує людський плач, із життєдайною зеленню верб, садів, тополь – кольори крови й смерти  («Нехай чорніє, червоніє…»), які віщують «полум’я» соціальних струсів, помсти, смерти…
Такий образ України, підколоніального краю, частини імперського конґломерату, на формально-логічному рівні перебуває з Петербурґом, центром метрополії,  у складному співвідношенні підпорядкованости й водночас опозиції. Інакший вигляд має справа на рівні логіки художньої, при структурно-семантичному підході. Сказати, що поему «Сон» присвячено Петербурґові, означало б звузити рамці й зміст твору. Семантичне поле тексту, його часопросторові координати вміщують водно обидва інґредієнти, петербурзький та український, тобто «Сон» присвячено – щонайменше – як Петебурґові, так і Україні. А ще точніше: не так Петербурґові, як Україні. У художньо-сенсовій структурі поеми домінантним, визначальним є інґредієнт український; зрештою, Петербурґ постає перед читачем таким, яким його бачить українець і крізь українську призму. Поза сумнівом, мотив Петербурґа – важливий елемент тексту поеми, проте його автономність відносна, виокремлений він може бути лише умовно, з евристичною метою, бо є, суттю, невід’ємною (відтак підпорядкованою загальному задумові) складовою цілісної структури – Шевченкової історіософської і націософської концепції України.
До речі, «Сон» – це одне з багатьох і типових (прецінь найвиразніших) свідчень того, що «ідея України» в творчості Шевченка має сливе всепроникний характер і може бути означена як її сенсова і структурна парадигма. Властиво, хоч би де був написаний Шевченків твір – у Переяславі чи в академічній майстерні на березі Неви, у петербурзькому казематі чи на Кос-Аралі, хоч би якими були його мотиви, сюжет, жанр – лірична сповідь чи сатиричний ґротеск, біблійний міф, псалом чи «подражаніє» пророкам, фольклорна притча, містерія а чи філософська мініатюра, – скрізь так чи інакше в кінцевому рахунку відчитуємо «ідею України». Зрозуміло, ця Шевченкова національна наставленість виявляється у конкретних художніх структурах з різною мірою акцентуації і в різних формах, часом у «відкритий» спосіб, безпосередньо в тексті, а часто-густо й опосередковано, в підтексті, через контрапункт алюзій, асоціацій, паралелей, у складному переплетінні, «перетіканні» мотивів, структурно-сенсових опозицій.
Щодо мотиву власне петербурзького, то виїмки з означеної парадигмальної тенденції знаходимо в російськомовній прозі Шевченка. Так, у повісті «Музыкант» цей мотив є лише прохідним, проминальним сюжетним елементом, який не криє в собі націософського сенсу. Ще виразніший під цим оглядом приклад – повість «Художник», подані в ній картини Петербурґа різко контрастують із образом імперської столиці в поемі «Сон», з художньою природою цього образу, його місцем у структурі й семантиці тексту. Перефразовуючи згадуване допіру зауваження К.Чуковського, скажемо: подібно як у «Кобзарі» нема Петербурґа «брюлловського» (тобто пов’язаного зі «студентським» життям Шевченка), так у повісті «Художник» немає Петербурґа «миколаївського», Петербурґа «Сну» – міста-упиря, побудованого на козацькій крові й трупах, барлогу вінценосного «медведя», збіговиська розцяцькованих золотом лакуз і метикованих «землячків», Петебурґа – злого генія України. Інакше сказавши, немає Петербурґа правдиво шевченківського. Петербурґ у повісті побачено й зображено не сповненим гніву й національної образи автором «Кобзаря», «Гайдамаків», «Сну», а оповідачем, який із перших сторінок пропонує читачеві описану в умиротворено-споглядальному ключі прогулянку. На цьому маршруті ні «угол сената» неподалік  Сенатської площі, де стоїть «мусянджовий» вершник, ні Троїцький міст, з якого складно не помітити горезвісну Петропавлівську фортецю, ні Петрів палац у Літньому саду в оповідача жодних українських асоціацій не викликають, що, до речі, дивує, бо в ньому впізнаємо художника І. Сошенка (втім, останній, здається, й насправді був людиною стриманою та обережною). Лише у другій частині повісти, де образ юного художника, опікуваного «Сошенком» (цього імени в тексті так і не названо) та іншими петербурзькими друзями, втрачає автобіографічні риси, вловлюємо (втім, не більше) глухе відлуння давнього мотиву петербурзького «малороссийского аристократа», а ближче до кінця твору –  віддалені натяки на Петербурґ гоголівський чи «достоєвський». Але все-таки аж ніяк не шевченківський. Пояснення цього факту слід шукати в обставинах, у яких створювалося повість, – Новопетровське укріплення, рік 1856-й, десятий від початку заслання і винесення найсуворішої заборони на творчість… Шевченко і за цих умов протягом усіх тяжких літ заслання залишався самим собою, карався, мучився, але не каявся, виливаючи свій гнів, біль за Україну, тугу за нею в «захалявній» поезії. Прозовий твір, однак, за халявою не сховаєш, та й мета ставилася зовсім інша, здебільшого прагматична; через російськомовні повісті Шевченко плекав надію пробитися в підцензурну пресу, адже треба було будь-що прорватися врешті-решт крізь поліційні запони, нагадати про себе літературній і читацькій опінії, вийти в леґітимну просторінь. Щодо повісти «Художник», зосібна петербурзької теми в ній, то тут слід прецінь брати до уваги і психологічний чинник: важили певна емоційна втома, ностальґійні почуття, бажання оживити у пам’яті «милую Академию», любі обличчя вчителів і друзів, атмосферу молодости, свіжого, інколи безтурботного тодішнього сприйняття довкілля, назагал – життя. Це відчувається і пізніше, в Щоденнику, зокрема в записах (щоправда, нечисленних), зроблених уже в Петербурзі. Так чи інак, повернутися в повісті «Художник» до колишнього, часів поеми «Сон», зображення Петербурґа Шевченко з усіх поглядів не міг, проспівати ж казенно-патріотичний гімн столиці ненависної імперії – це, певна річ, було не для нього; тож розповідь про Петербурґ віддано двом художникам-петербуржцям, спочатку «Сошенкові», потім молодикові з другої частини повісти, що в ньому, як тільки-но зазначалося, на відміну від частини першої, вочевидь автобіографічної, і зблизька не розгледіти alter ego автора; в обох випадках образ Петербурґа витримано в нейтральній гамі.
Після «Художника» Шевченко протягом тривалого часу петербурзької теми не торкається, хоча повернувся до Петербурґа навесні 1858 року й жив там ще сливе три роки, аж до смерти, лише з тримісячною перервою для подорожі в Україну. Живе активним творчим і громадським життям, відвідує пам’ятні з молодих літ адреси, зокрема «милую Академию» (в приміщенні якої, до речі, знаходить собі майстерню і помешкання – останній свій притулок), спілкується зі старими друзями і знайомими, заводить нових. Але, як то вже було колись у «Кобзарі», Петербурґ при цьому існує наче сам по собі, десь-інде, в іншій площині свідомости, поза сферою творчих інтересів Шевченка. Тільки вже восени 1860 року, зовсім на схилі життя тяжко хворого Шевченка, Петербкрґ знову виникає в його творчості, і то раз у раз, поспіль. Спочатку опосередковано: у вірші «Хоча лежачого й не б’ють…», що було рефлексією на смертельну хворобу вдови Миколи I, Олександри Федорівни; самого Петербурґа тут, властиво, немає, це лише спогад про нього, радше про котресь із давніх своїх петербурзьких вражень, авторемінісценція (не так літературна, як психологічна, – один із «цвяшків, в серце вбитих») до комедії «Сон», зосібна до сатиричного портрета імператриці. Інший мотив комедії – мотив рабської «похилености», покори людей «царям» і «псарям», – резонує в поезіях «О люди! люди небораки!» та «Якось-то йдучи уночі…», й там уже знаходимо вповні конкретні ознаки імперської столиці: Нева, холодна петербурзька осінь («і ожеледь, і мряка», «тоненька крига під мостом»), царські «осквернені палати» – Зимовий палац (?), «апостольська брама» Петропавлівської фортеці…
Останній «доторк» Шевченка до теми Петербурґа – вірш «Кума моя і я…». Записаний ніби мимохідь, на звороті листа до А. Маркевича, цей твір, якщо кинути оком, не більш як дружня напівжартівлива віршована інформація про буденну подію буденного життя – прогулянку з Н. Тарновською вулицями Петербурґа, щось на зразок непретензійного альбомного зарису. Насправді ж отой чотирнадцятирядковий текст далеко не простий; багатошаровий – попри  лаконізм – як структурою, так і змістом, почасти зашифрованим, вірш не надається для однозначного потрактування, навпаки, герменевтичний підхід, так  зване «повільне прочитання» виявляють у ньому множинність семантичних аспектів і, відповідно, інтерпретацій. Передовсім це стосується Петербурґа.
Означений від самого початку як головний, мотив Петербурґа не набирає, проте, чітких контурів, він мовби виключений з російського часопростору, «розчинений» у складному й семантично не вповні прозорому історичному контексті, в якому доволі химерно поєднані ремінісценції старогрецькі (Петербурґ названо «Петрополіським лабіринтом»), єгипетські («піраміда», «жрець Ізіди») і біблійні («Во Іудеї…», «цар Саул»). Тобто Петербурґ постає радше в міфологічному, ніж профанному, конкретному аспекті, як одне з тих державних утворень, що в історичній свідомості людства символізують тоталітарні режими; до того ж, називаючи Петербурґ «Петрополісом», поет не уточнює свою аналогію – мовиться про демократичні Афіни чи про уславлену жорсткістю влади Спарту, однак згадка про «лабіринт» сприймається як означення виразно неґативного плану, схиляючи тим самим до другої з двох версій. Корелює зі згаданим контекстом і образ храму-«піраміди»; він асоціюється з Петропавлівським собором, де ховали (як колись у єгипетських пірамідах – фараонів) російських царів; незадовго до Шевченкового повернення «переселився» туди і його богопомазаний гонитель Микола I.
Через мотив храму-«піраміди» розкривається ще один семантичний шар вірша, конфесійний. «Ходімо, куме, в піраміду», – звертається супутниця до ліричного героя, сподіваючись знайти у храмі душевне заспокоєння і просвітлення («Засвітим світоч…»). Що йдеться про храм православний, на це вказує згадка про духовну музику Д. Бортнянського, однак відвідувачів там несподівано зустрічає не панотець, а «жрець Ізіди». Тут, з одного боку, знаходить вияв осібність Шевченкового христианізму, для якого пріоритетними були загальногуманістичні цінності, а не вузькоконфесійні інтереси офіційної московської церкви, її духовно й естетично ворожа поетові «візантійщина». В останній, з другого боку, для Шевченка очевидною – і неприйнятною – є її політична складова: зіставляючи у вірші «Кума моя і я…» православну відправу, та ще й у знаковому храмі столиці імперії, зі староєгипетським богослужінням, поет акцентує споконвічний зв’язок поміж офіціозною церквою і владою. Водночас імпліцитно, на рівні алюзії, як це було раніше, приміром, у вірші «Саул» («В непробудимому Китаї, / В Єгипті темному, у нас, / І понад Індом і Євфратом…»), стверджується думка про спільну генетичну природу всіх відомих історії тоталітарних режимів, поза іншими – російської імперії, що її репрезентує Петербурґ – «Петрополіс». Природним чином у цей конфесійно-імперський шар тексту вплітається, так само опосередковано, натяком, мотив України – згадкою знакового для національної української свідомости ймення Дмитра Бортнянського.
Отже, як бачимо, вірш «Кума моя і я…» у своїх константних мотивах, головно – в антитоталітарній, антиімперській (з українським «акцентом») спрямованости кореспондує з темою Петербуґа в поемі «Сон», що дає підстави говорити про певну тяглість цієї теми в Шевченка. Однак зіставлення двох його «петербурзьких» текстів оприявнює як їхню семантичну суголосність, так, не менш наочно,  і структурну несхожість, різницю підходів до теми, засобів її поетичного розв’язання. Те, що раніше лежало на поверхні, що було подано, сказати б, «відкритим текстом», тепер криється в підтексті, у складному, подекуди сливе закодованому плетиві асоціацій; у поемі на передньому плані ґротеск, неприхована сатира, у вірші переважає тонка іронія («жрець Ізіди» – «чепурненький», «чорнявенький і кавалер», хор співає «…по манію лакея, / Чи то жерця…»); там на адресу Петербурґа – інвективи, цілий ланцюг принизливих означень («яма», «болото», «багнище»; пор. у «Юродивому» – «смітничок Миколи»), тут – ніби мимобіжний, але багатозначний натяк: «Блукали ми [петербурзьким «лабіринтом». – Ю. Б.] – і тьма, і тьма…». Тяглість – не механічне повторення, це рух, розвиток; вірш «Кума моя і я…» навіч свідчить, що в Шевченка, зокрема у темі Петербурґа, розвиток відбувався в бік інтелектуальної, філософської насичености поетичного тексту, ускладнення його структури й поглиблення семантики, нетривіальности внутрішньої «сюжетики» мислі.
Поезії «Кума моя і я…» судилося бути прощальним Шевченковим акордом у темі Петербурґа, гідним її завершенням (на жаль, і передостаннім твором поета), а образові темного реально-ірреального «Петрополіського лабіринту» – стати метафорою осоружної і підступної імперії, з лабет якої випало Шевченкові звільнитися тільки після смерти.

1)    Ніяк не можу погодитися з шанованою мною Н. Яковенко, яка вважає славною сторінкою нашої історії той факт, що українці Теофан Прокопович й Олександр Безбородько один – «теоретично обґрунтував саму модель Російської імперії», а другий практично «керував політикою» цієї імперії при Катерині II – тієї самої «вовчиці», що «доконала» Україну… (Яковенко Н. Історія України не є часом втрачених можливостей. / Сучасність. – 2009. – Ч. 10. – С. 7). Які ж такі можливості для України створили ці двоє (і не тідьки вони), перебуваючи на високих посадах імперії? Чим тут пишатися?
2)    Див.: Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу.Розділ «Шевченків міф як духовний розкол. Україна versus Імперія». – К.,  1997;  Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. Розділ «Північна Пальміра». – К., 2008.
3)    Костомаров М. І. Споминки про Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 145.
4)    Белинский В. Г. Полн. собр. соч. – М., 1956. – Т. 12. – С. 440.
5)    Чуковский К. Лица и маски.  –  СПб,  s. a.  –  С. 271.
6)    Забужко О. Згад. праця – С. 60–61, 64; див. про це також: Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. [«Dziadów części III Ustep» – «Медный всадник» – «Сон» /передтекст і інтертекст/]. – Львів, 2003.
7)    Франко І.  Зібр.  творів:  В  50 т.  –  К., 1980.  –  Т. 26. – С. 137.

Юрій Барабаш