Українська «жінка-лицар»: між міфом і реальністю

Публікацію старшого наукового співробітника Центру українознавства Київського Національного університету ім. Т. Шевченка Ірини Грабовської можна знайти у 3 номері “Сучасності” за 2010 рік.

Відомо, що у національно-визвольних змаганнях українського народу початку та середини ХХ століття досить активну участь брали жінки. Вони очолювали громадські організації націоналістичного спрямування, були представницями українських інтересів на міжнародній арені, діяли в підпіллі, воювали в лавах ОУН-УПА, працювали на українську справу на окупованих німецько-фашистськими військами землях України, як то було, наприклад, із Оленою Телігою, не кажучи вже про посильну допомогу, яка надавалася жінками українських сіл та міст бійцям ОУН-УПА й українського підпілля. Чимало тих, чиї імена і до цього часу залишаються невідомими, загинули в застінках гестапо та НКВД лише за те, що допомагали українській справі. Саме завдяки такому жіноцтву в українській культурі витворився та й далі функціонує образ «Великої жінки», «жінки-лицаря», мужньої особистості «без страху та докору».
Українська інтелектуальна діаспора періоду до Другої світової війни активно готувалася до прийдешніх національно-визвольних змагань за свою втрачену Батьківщину. І тут не лише від чоловіцтва, але й від жінок очікувалась активна життєва позиція. «…В очікуванні катастрофи, битви й героїчного чину відмінности психіки, проблеми й потреби, визначені статтю, особистими уподобаннями тощо, не важливі. Під тягарем великого суспільного обов’язку жінка все ж таки мусить забути про власну сутність і збагнути «суворі й жорсткі вимоги, які той світ ставить до неї і до її родини». …й у мистецтві Теліга поціновує найперш «відважний дух», у творчості, скажімо, Лесі Українки вона найбільше підносить «фанатизм». …Саме неоромантичний стоїцизм, героїчний дух, яким наснажені деякі твори… Лесі Українки, найбільш прийнятні для Олени Теліги (скажімо, вона без тіні сумніву… ставить поруч імена Лесi Українки й Дмитра Донцова як творців «нової душі нації»)», – зазначає сучасна українська дослідниця-феміністка Віра Агеєва, аналізуючи під цим кутом зору творчість та переконання Олени Теліги.
Можна з повним правом стверджувати, що в Україні в період визвольної революції початку ХХ століття та в період  Другої світової війни, а також на еміграції існував розвинений жіночий громадський, культурницький та політичний рух націоналістичного спрямування. Проте, з такою само певністю можна стверджувати, що в межах цього руху не існували, точніше, свідомо не виділялися саме жіночі проблеми, тобто проблеми жіночої емансипації. А існувала загальна ідеологічна установка на те, що із звільненням нації прийде звільнення жінки. Наскільки це переконання відповідало дійсности – питання спеціальної розвідки. У даному ж випадку нас цікавить незвичайний феномен, що вимальовується на тлі інтелектуального життя того часу, який полягає, власне, у витворенні в українській націоналістичній традиції специфічного образу ідеальної жінки – «жінки-лицаря».
Від Лесі Українки, яка стала з легкої руки Івана Франка першою «жінкою-лицарем» в українській культурі та «єдиним справжнім мужчиною», ідея жіночого лицарства спорадично виникає в інтелектуальній традиції, перетворюючись зрештою на усталений міфонаратив. Наратив жіночого лицарства усталюється в доробку  інтелектуальної української діаспори як данина внескові жіноцтва у національно-визвольні змагання українського народу. В діаспорному доробку ця традиція пов’язана насамперед із ім’ям одного з найрадикальніших українських інтелектуалів-націоналістів Д. Донцова. Цікавий цей наратив уже тим, що жінка в ньому не зводиться до традиційного образу жінки-матері, яка народжує синів для героїчної борні за національну свободу (хоча саме це призначення декларується як головне в жіночій долі), або вірної дружини, яка терпляче й покірно чекає повернення свого нареченого із визвольного походу проти більшовиків, «совітів» – окупантів України. Поряд із мужчиною-борцем ставиться жінка сильна духом і віддана чоловічій справі.
Аналізуючи життєву філософію Шевченка, Д. Донцов стверджує, що не що інше, а саме шляхетність насамперед шукав Шевченко в своєму ідеалі жінки. «Цей ідеал він бачив не в солодкій малоросійській Марусі, жертві соціальних умов або власного темпераменту, хоч ніхто так не брав її долю до серця як він; – ні в зальотній кокетусі… Його ідеалом жінки була козачка, як от «вдова», що від запорожця  «сина привела і у військо віддала, а сама на прощу в Київ у черниці пішла». Або як Мар’яна, дружина Микити Гайдая, яку він любить за те, що вона козачка, що любить свою країну, в Гайдаї любить «славу отчизни, обожає її несмертельних вождів», про яких співають наші кобзарі-трубадури…», – пише Д. Донцов у одній із найцікавіших своїх робіт «Незримі скрижалі кобзаря. Містика лицарства запорозького».
Козачка – втілення гордої жінки. Жінки, яка не потребує жалю. Взагалі ж Д. Донцов стверджує, що у Шевченка є два типи жінок: ті, яких він жаліє, це загублені душі – Катерина, покритки, яких звів проклятий завойовник, і жінки-козачки, які гордо й вірно чекають на своїх лицарів-козаків.
Вочевидь сам Д. Донцов мав приклад «жінки-лицаря» перед очима – не раз згадувану ним у творах Олену Телігу. Характеризуючи її поезію із великою симпатією, він пише: «Не знайти в них «тріпотнопестливих», або «рожевомрійних» барв, часто вживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірости брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірости! Не знайдете в неї півтонів, ані невиразних переходів від одної до другої барви. Натомість всі барви яскраві, блискучі. Пишноцвітний малюнок з контрастних барв – не холодних, а гарячих».
Водночас Д. Донцов цілком справедливо, на нашу думку, не цілком ототожнює Україну із жінкою. Це швидше реальність понадґендерна як у Шевченка, так і в Донцова, хоч і той, і інший називає її Матір’ю, тілом нації тощо, проте уподібнення України до людини так і не відбувається. Це швидше субстанція духовна, втілення міцности козацького духу, еманація від козацтва і козаччини як найпрекраснішого і креативного вияву українського народу, нації козаків.
Характеризуючи козака, Д. Донцов повторює характеристику, дану М. Гоголем. Козак з радістю полишає тишу спокійного життя, прагнучи волі, боротьби, звитяг. І ні «чорнобрива подруга з карими очима, з сліпучим блиском зубів, вся віддана любові, ні старенька мати» не можуть його втримати. Лицарська стихія – «Чорне море, незмірний степ, дикий океан квітів, бездонна глибінь неба, клекіт орлів», і війна…». Цьому типові мужчини-козака відповідає тип сильної жінки-козачки.
Специфіку маскулінності та фемінності Д. Донцов описує в площині позастатевости як «дві духові стихії – «мирні слов’яни» і козацтво, люди, закохані в тишу й безпеку домашнього життя з його милими, але вузькими приємностями, і ватага лицарська; перечуленість – і суворість, ліризм – і трагізм, ніжність – і мужність, пристосування до життя, і формування його на свій кшталт, пасивність і героїзм…». Жіночність – пасивність, чулість, ірраціоналізм, сентиментальність, м’якість тощо. Чоловічність – воля, розум, героїзм, мужність, лицарська честь, відвага й подібне. До жіночних натур вслід за Шевченком, як сам вважає, Д. Донцов відносить усіх тих, хто не козацького роду-племени й не має лицарської виправи. А серед жіноцтва українського зустрічаються справжні козачки, рідкісні винятки, перлини з родинно-материнського кола українського жіноцтва, які за силою характеру та відвагою дорівнюють не просто чоловікові, але й лицареві. Тому і двоподіл української людности йде не за статевою ознакою, а за віднесенням людини до лицаря-козака та всіх інших. «Цей духовий двоподіл людности України виразно відчував Шевченко, – стверджує Д. Донцов. – А вся його життєва філософія і сам  він, у широкім сенсі, як тип певного душевного і духовного складу, певної верстви людности, яка надавала тон і кольорит Україні, і якої члени були і в «лицарстві Запорозькім», і в чернецтві, і серед жіноцтва (виділ. – І. Г.) тої провідної касти».
У такий героїчний пафосний жіночий типаж, звичайно, не могли вписатися реальні жінки, які присвятили своє життя боротьбі за волю і долю України. Для жінки, яка вступала на шлях соціальної самореалізації, наприклад, у тогочасному галицькому суспільстві виникало чимало приватних проблем, які інколи ставали внутрішньо сімейною трагедією, причиною непорозуміння і неприйняття рідними її діяльности. Так, наприклад, сталося із головною героїнею роману М. Кравців «Дорога», написаному на еміграції, який було надруковано накладом видавництва «Гомін України» у Торонто 1955 року.
Звинувачена сином у домінуванні над батьком та керуванні його долею (що, звісно, дорівнює майже злочинові у традиційному патріархатному середовищі), навіть у смерті батька, якому віддано, на думку сина, не всі сили та увагу через справи громади, героїня страждає, переживаючи глибоку особисту драму. Тут дуже тонко схоплена ситуація, коли національно свідоме чоловіцтво фактично культивує  в собі національні традиційні цінності з чітким рольовим чоловічим та жіночим розподілом. Особливо це стосувалося західноукраїнських земель, які лише після франківського періоду зазнали певних змін у ставленні до ролі жінки в суспільному та сімейному житті. Фактично етап національно-визвольної боротьби українців у 20-30-х роках ХХ століття, як і етап становлення держави вже у 90-х роках того ж таки ХХ ст. йшов під значним ідейним впливом відроджених традиційних міфів, зокрема козацького, що в свою чергу й не могло зробити популярними на цих землях ідеї власне жіночої емансипації як самостійного напрямку чи рівноправного чинника у цих змаганнях.
У бронзовій постаті лицарки не може бути такого недоліка, як болючі переживання, непорозуміння з рідними та найріднішими, наприклад, із  сином, як то сталося з героїнею роману Меланії Кравців «Дорога». А між тим пані Марія Осоцька – це жінка справді героїчного чину, яка гине в бою із червоними, власним життям та героїчною смертю заслуговує на військові почесті при похованні.
Для багатьох освічених жінок того часу, які присвятили себе громадській роботі чи політиці, досить болючим було питання  особистого щастя, материнства та відносин із власними дітьми  й чоловіком. Так М. Богачевська-Хомяк слушно зазначає, що «ці жінки прагнули узгодити й гармонізувати материнський інстинкт – що часто обмежував і підривав потреби жіночої емансипації – з професійною та громадською працею. Це намагання неминуче й відчутно боляче врізалося в їхнє життя. Справа була не просто в кар’єрі – її можна було зректися. Покоління Рудницької, виховане з глибоким почуттям відповідальности перед народом, вважало громадську працю своїм обов’язком, органічним продовженням того ж материнства. Чоловіки ж, яких причаровували інтелігентність і дотеп, підсвідомо припускали, що дитина має задовольнити всі амбіції жінки. Одна з перших статей Рудницької – роздуми про труднощі поєднання материнства і громадської праці. Цей конфлікт роздирає її впродовж цілого життя: почуття вини перед сином переслідує Мілену – вона постійно картає себе за те, що не присвячує своєму «Іванкові» належної уваги…». І далі: «У листі до Софії Русової від 20 квітня 1930 р., обговорюючи справи міжнародного представництва України в жіночих організаціях та свою працю в Соймі, М. Рудницька зізнавалася, що не раз задумувалася над одним пасажем із її писань: «…Мимоволі виникало питання, – писала Русова, – чи мала я право захоплюватись політичною діяльністю, коли вона мала неминуче привести до руїни родинного спокою. І життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обов’язками: родина, діти, чоловік – всіх я їх кохала; а з другого боку – громада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця, і  страшенна драма в серці». Ці слова часто зринали в пам’яті Рудницької. Вона відповідала Русовій контраргументом: «Я не вповні погоджуюся з останнім реченням. Чи не думаєте, що таке роздвоєння, таке завішення поміж двома життєвими сферами, двома протилежними інтересами збагачує нас та робить наше життя цінним і цікавим? Знаю лиш одно, що я однаково не могла б жити і без громадської праці, й без дитини, без особистого щастя»».
Проте не кожна жінка знаходила такий гармонійний шлях у власному житті. Не знаходить його і героїня М. Кравців, яка вбачає певний вихід із складної сімейної ситуації у героїчній смерті як способі примирення з власним сином, доведення йому своєї життєвої правди. Так і стається в романі «Дорога». Постає питання власне жіночої емансипації та її ціни. Очевидно, відповідь не може бути однозначною. Зрештою, чи достатньо насправді жінці бути лише помічницею чоловіка в його боротьбі? Чи є для неї власний неповторний шлях? І чи зможе суспільство почути саме жіночий голос? Бо чоловікові таки не доводиться вирішувати питання вибору між приватним і суспільним. Суспільна роль чоловіка завжди сприймається органічно і самодостатньою завжди. А між тим жіночий досвід самоідентифікації, українізації може бути насправді неповторним та пізнавально цінним.
Цікавий і той факт, що ситуація з подібним ідейним наповненням, як виявляється, типова для країн, що звільняються від колоніальної залежности. У цьому плані показовою є, як не дивно, аналогія з Індією постколоніальної доби. Аналізуючи ситуацію, авторка повісті «Та, що груди дає» Магасвета Деві підводить читача до думки, що реальність уже не вписується в традицію. Не може залишатися країна, як і жінка, лише вічною молочною годувальницею для своїх та чужих дітей. Діти зрештою полишають її, – як чоловіки так і жінки. Вони йдуть іншим шляхом. Невістки старої годувальниці й дружини вигодуваних нею чоловіків уже не хочуть повторювати той шлях – шлях традиційної жінки. Змінились умови життя, і сама дійсність вимагає нових ролей як для чоловіків, так і для жінок. Зрештою, за повістю стара годувальниця помирає самотньою від страшної хвороби – раку, що роз’їла її тіло, вкривши його страшними виразками та розкладає ще живу плоть.
Одна із найсерйозніших дослідниць постколоніалізму, власне, його засновниця поряд із Е.Саїдом,  Ґ. Ч.Співак зазначає, аналізуючи  повість Магасвети Деві, що оповідь ця символічна і несе в собі присуд старій Індії, Індії, що відходить. Співак пише, що сама стара годувальниця напередодні смерти доходить висновку: великою матір’ю є «не та, що груди дає». Якою ж є сучасна «Велика матір»? Питання для Індії, описаної Магасветою Деві, залишається відкритим. На нього лише частково відповідає Г.Ч.Співак, аналізуючи шлях модерних трансформацій, що відбуваються вже у вільній країні. Вона доходить висновку, що нова реальність вимагає нової ролі Індії та жінки в ній.
Вочевидь такий рецепт підходить і постколоніальній Україні.
На особливу увагу заслуговують дослідження біографій реальних українських жінок, які справді всім своїм життям підпадають під тип жінки-лицаря, Великої жінки, але залишилися недооціненими в історії. До таких, як справедливо зазначають чимало сучасних дослідників, відноситься ім’я Олени Пчілки. «…Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія… могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти ХІХ – початку ХХ ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона «мати Лесі Українки», – а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються вголос сказати навіть «найпоступовіші» політичні історики, – зазначає О. Забужко в своєму визначному дослідженні про Лесю Українку «Notre Dame d’Ukraine: українка в конфлікті міфологій». – Першою на цю кричущу лакуну звернула увагу М. Богачевська-Хомяк: «…Українські націоналісти 1930-х років не оцінили Пчілку належно. Статус батька сучасного націоналізму лишився Міхновському, Пчілку згадують лише як матір Лесі Українки». Нітрохи не «просунутішими» показали себе й націоналісти сучасні: на початку 1990-х ОУНівський «Визвольний шлях» видрукував присвячену Олені Пчілці ювілейну статтю Г. Аврамова, яка відкривалася різким і справедливим «покаянним» зізнанням, складеним від імени цілої культури: «Ми не знаємо Олени Пчілки» (з чим важко не погодитися!), – а по такій обнадійливій «здравиці» фатально сходила на ту саму «заупокійну»: на «виболену мудрість великої Матері» та її «гоже, просвітне наставництво». Думається, настав час нарешті сказати прямо: в стосунку до дійсної, а не вигаданої Олени Пчілки – «жінки-університету», жінки-епохи (до речі, й першої української жінки-академіка – члена-кореспондента УАНтз 1924 р.), – ця, майже сто літ бездумно тиражована риторика є чистим блюзнірством. Бо великою жінкою Олена Пчілка безперечно була, вшановувати її таки є за що (а сучасники її буквально обожествили!), – але от назвати її «великою Матір’ю» можна хіба з позиції тих, не конче гідних наслідування соціумів, де «велич» будь-якої жінки автоматично вимірюється кількістю народжених нею дітей… Якраз «гожого наставництва» в ній, як і в її братові, не було й близько… – не було, за справді-таки «виболеним і мудрим» присудом її славетної дочки…».
Отже, дослідження жіночого лицарства потребує пильної уваги не лише до героїчного вчинку в житті жінки, а й до вивчення її біографії в цілості. Лише тоді ми матимемо і справжню історію культурного героя з «людським обличчям». Постать на п’єдесталі ніколи не зможе викликати такої зацікавлености, як жива особистість у цілості її проявів, проблем, жадань, надій та в її суспільному значенні.

Ірина Грабовська