КУРАЖ ВСЕДОЗВОЛЕНОСТИ

Роман Василя Шкляра “Чорний ворон” продовжує спричиняти дискусії у навкололітературних колах. “Сучасність” теж не змогла оминути своєю увагою цю резонансну книгу. У третьому числі “Сучасності” за 2010 рік опубліковані дві рецензії на цей роман. Сьогодні пропонуємо вам відгук письменника й літературознавця Григорія Штоня. А рецензію літературного критика Інни Долженкової читайте на нашому сайті завтра.

Кожен художній твір  свідчить про безліч компромісів між тим, чим він намагався стати і чим став. При тому став не лише з волі його творця, а й з волі літератури, яку він репрезентує. Або не репрезентує – тоді маємо справу з текстом, чия змістова вартість залежить тільки від слів і суто інформаційної їхньої комбінаторики.
Роман В. Шкляра «Чорний ворон» своє бажання здаватися історичною хронікою об’єктивує недвозначно точною прив’язкою місця наскрізної його дії до тих районів Черкащини, де у 20-х роках минулого століття самоутворилася  т. зв. «Холодноярська республіка». Те, чи була ця зона впертого спротиву більшовизму саме республікою, роман, щоправда, не доводить, однак славнозвісний Мотронинський монастир тоді справді повернувся до ролі  означника руху, що багато чим нагадував коліївщину. У  Шкляра щодо цього є навіть промовистий аргумент: згадка головного героя про факт освячення в Лебединському лісі повстанської зброї отцем Олексієм. «Досі відчуваю, –  свідчить отаман Чорновус, він же Чорний Ворон,  –  на своїх щоках прохолодні краплі з його замашного кадила. Поклавши перед собою рушниці, кулемети, пістолі, гранати, опустившись на праве коліно, а на лівому тримаючи оголені шаблі, ми присягалися вживати зброю тільки супроти ворога-супостата, й панотець Олексій, благословляючи нас, дужо й натхненно, мов булавою, змахував кропилом, промовляючи: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», – гострі бризки цьвохкали по обличчях, ми зводили очі до неба, до сонця й вірили, що так воно буде (І, 100).
Часи давні (Хмельниччина, повстання під проводом Залізняка й Гонти) і часи новітні у цій мікрочастині загальнороманного художнього цілого недвозначно зблизилися, отримали єдиний емоційний знаменник і єдину систему оцінок, де переважає (чи мала б переважати) певність у моральній непогрішимості чергового ривка української землі до державної самобутности. Більше того – спраглий історичної справедливости читач у подібних складниках високопатріотичного авторського чуття віднаходить своєрідну компенсацію за всі ті приниження, образи й наругу, що їх на позірно незалежних наших теренах і по сьогодні плодить усіляка зловорожа нечисть.
Справді, скільки можна терпіти скрізь знущальну присутність пам’ятників Леніну, комунгоспівських вуличних назв, базікання тих, хто їх захищає, про славне радянське минуле, про великі цивілізаційні дари старшого імперського «брата» у вигляді колгоспів, військово-промислового комплексу, без якого технічного поступу в Україні не було б. «Був би інший»,  – рветься з грудей, але хто це почує серед базарного лементу всесильних торгашів усіма й усім: демократичними свободами, правом титульної нації на свою мову, культуру, яке (йдеться про право) буцімто заважає    розвиткові    мови   російської.   «Маячня!»   –  вигукує   Україна   в
українцеві, але чужомовні й чужодухі ЗМІ цього не чують. Або чують у контексті понять: «націоналізм», «фашизм». Єдиним  бастіоном, де ображена
й, може статися,  смертельно  вражена наша  гідність здатна про себе заявити так, щоб у її голос не впліталося   зміїне шипіння і гавкіт п’ятої колони,  – це територія   мистецтва.  За   однієї,    щоправда,   умови:   коли   це мистецтво c а м о п і д к о н т р о л ь н е. А ще – дистанційоване від духовно-естетичної  невибагливости, яка багато чого в умонастроях громадян України-мрії здатна дискредитувати. Скажімо, наситити ту дискредитацію матрично соцартівським героїзмом, який зробив класичними «Чотири шаблі» й «Вершники» Ю. Яновського,  де не знаходимо й тіні  нажаханости  морем крові, випитої з народу революцією. Про братовбичу ідейність наголошених романів вже не кажу – її ми воліємо не бачити, оскільки результат (перемога більшовизму) донедавна виправдовував засоби, вжиті заради цього результату. В тім числі й сталінський геноцид, енкеведистські катівні, ГУЛАГи, омертвіння в народі господарчого інстинкту і воцаріння на його місці інстинкту злодійського. «Зрілий соціалізми», яким смердить від програмних заяв і виступів лівого крила нашої «демократії», непомітно підточує і праве її крило канонічними хворобами дворушництва, гасельної «слави», практикою невиконуваних обіцянок. Мовляв, без цього в політиці не можна. А розтринькувати парламентський час на боротьбу за владу, витискати з влади гроші, а  з грошей – силу для того самого, що робив СРСР по відношенню до України: її денаціоналізації та нищення,– можна? Напевне – ні: це непробачний гріх. І якщо цього не розуміє (і ніколи не зрозуміє!) п’ята колона, цим повинні бути щохвилини перейняті ми, ті, хто свою землю любить і хоче бодай частку цієї любові прищепити решті світу. Без цього нас у світі не існуватиме  навіть за присутности на кожному земному столі українського борщу, а на кожному стадіоні – українського футболіста, позаяк вищі цінності людського буття маркуються  поосібною висотою людського духу.
Уважне прочитання роману «Чорний ворон», на жаль, не оселило в моїй душі певности, що його автор вбачав свою місію саме в цьому – дати особистісній зріз часу, про який пише і героїзацією якого прагне запалити нас, бо ми вже насилу тліємо. Хоч на короткочасну «славу» цей твір, безперечно, здобудеться. Надто серед патріотів неглибокого вмісту і виміру, для яких що більше відтятих ворожих голів, то краще. Але де саме краще? На серці й під серцем, звідки разом із живою нашою кров’ю у свідомість порскає живий біль за світ? Ми ж нібито нація кордоцентрична. І як же ця нація повинна ставитися до такого, приміром, зізнання Чорного Ворона, що прийшов до сліпої знахарки Євдосі з проханням: «Вийми з мене страх. Тоді жаль»,  –  а вона похитала головою: «Не можна без цього зборонцеві,   без страху й жалю швидко себе загубиш», – і я ще не раз пригадаю її слова, коли рубатиму голови, і це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої хіба болітимуть руки ночами». Подібний душевний стан для зборонця   національної   ідеї   доволі   ризикований,  і автор це ніби відчуває.
Проте виключно риторично, бо слова знахарки залишаються всього-на-всього  принагідною  оздобою  письма,   напріч  позбавленого бодай  натяку  на сяку-таку  психорефлексійність.
Мені  можуть  зперечити:  «Час  був  таким. Летіли голови винних і безневинних, з приводу чого зітхати не авторові, а нам; автор має дбати передовсім про правду». Але ж правда завжди промовиста. І якщо цю властивість художнього вислову ігонорувати, то навіщо братися за перо? Після Барбюса, Ремарка, Селіна, Гемінгвея, того ж таки Яновського, який коли-не-коли та апелював до святинь позаідеологічного штибу, серед яких найбільш естетично виразна туга за єдністю роду й народу. На яких саме соціальних засадах – вже говорено, проте небезталанне авторське загравання з народно-поетичною традицією багато кого ввело в оману колись і обманює досі: стиль Яновського видається просякнутим думними інтонаціями і думною душевною «космологією». Однак це ілюзія: жодна з героїчних народних дум не зациклювалася на сценах романтизованої шабельної січи. Та й думи ці в кобзарському середовищі йменувалися псальмами, себто вели мову про гріх і покаяння, без якого не існує  спасіння що на полі бою, що серед степу чи в морі.
Про спасіння веде, здавалося б, мову і Шкляр, та ще й неабияке: цілої України, однак якесь дивне – чи то виключно географічне, чи виключно отаманське. Іншої ж бо України в його романі катма. На причині вже було наголошено – апсихологізм викладу, який не передбачає  конкретно людського  занурення в історію. А  вона ж навіть на найкривавіших своїх сторінках лишає стигми  стражденної святости. У християнському світі – християнської, у світах інших – іншопричасної,  де (чомусь спали на думку вікінги) чуже життя не варте було ні цаля. Зате заслуговувала на увагу й повагу слава, складником якої була гордість за ватага і воїв, чиї походи виявлялися переможними. Ми ж, як відомо, востаннє перемагали хіба під проводом Хмельницького та Виговського; решта перемог були  ілюзорними. Зрозуміло, не абсолютно: приміром, полегла під Кутами юнь не відійшла у володіння смерти й досі. Чому – розмова довга і нашою літературою ще практично не почата, бо вона не дуже й знається на трагедійних вимірах буття, коли загинути встократ легше, ніж духовно схибити. Хоч фізичні муки у літературні святці вписуються теж. Проте не мечем, а стилом…
В. Шкляр належить не до аматорів, а до фахівців письменницького пера і, гадаю, зрозуміє головний йому закид: подієвий форсаж там, де наскрізна романна ідея мала б випробовуватися не способом викладу, а всім людським  єством. Теж, зрозуміло, залежним від викладу, проте з цілковитою читацькою довірою до останнього, котра однією стильовою вигадливістю чи артистичністю не гарантується. Це легко довести на безлічі прикладів, з яких наведемо один: загибель дружини похованого ще в романному заспіві отамана Веремії Ганнуся. Авторська поведінка у цьому сегменті романного тексту буквально вимагає читацької розчулености: тут і сповнені нищівного сарказму   описи   Ганнусиних  мучителів-москалів,  і  розраховане  на цілком зрозумілий душевний стогін знущання з приреченої, на руках у якої немовля. Звірина сутність  цієї  акції  посилюється   ще й  у  суто професійний спосіб – некоментованим   сусідством   садистично   бруьальних   реплік чужинців («…я, сука, паследний раз тебя спрашіваю: где твой бандіт?)  і народно-поетичного ладу  авторських  лементацій після того, як Ганнуся кинулася з немовлям у провалля: «Ганнусю, Ганнусю, душе моя пречиста, хвилинки тобі не вистачило до порятунку, ти кинулась у прірву з дитятком, і як же так, як же так, що розум твій був потьмарений, а ти летіла у провалля з дитиною, так дивно її тримаючи, що коли ти впала на глинисте дно, то навіки затихла, лиш цівочка крови потекла з твого рота, а дитина завмерла також, тільки не навіки. Ганнусю, чуєш, моя дорога, не навіки, –  дитина заціпеніла від того падіння, та потім знову заплакала, і плач той звістив, що вона жива, тільки поки що ніхто не чув того плачу, бо пролунав дужий крик: «Атставіть!!!» (ІІ, 62).
Смерть і мало переконлива (з чудесно врятованою дитиною) вигадка, горе і негайна за нього помста, брутальна лайка і високопоетичний плач услід за нею – все це з репертуару мелодрами, а не  суворого реалістичного письма, на яке Шкляр вочевидь претендує твором, де справжніми є прізвища отаманів, назви містечок і сіл, вжитковий реманент тих, хто взявся до зброї. Та й сама зброя  теж справжня. А ось оповідь – ні: грішить грою у правду  скрізь, де автор  плутає художній вимисел із псевдохудожніми фантазіями. При тому фантазіями біжутерійними, які претендують на роль  коштовної прикраси, об’єктивна ціна якій – шеляг. До того ж, фальшивий, як це бачимо у погано продуманій сцені перемовин чекіста (а донедавна –  охоронця самого Леніна!) Птіцина з холодноярськими отаманами Деркачем, Панченком, Чучупакою і Чорним Вороном, де зовні відворотний  (інших «характерологічних» критеріїв щодо москалів і жидів  Шкляр не визнає) ворог швидко (слабак!)  п’яніє і починає бачити якусь «голубу далечінь». «І тут хтось із хлопців хрипко затяг півголосом:
Закувала та сива зозуля,
Вранці-рано на зорі…
До нього стиха приєднався другий, третій, а далі всі підхопили цю пісню і повели її разом, бо знали й співали «Зозулю» не вперше. Та зараз вона мовби набирала іншого змісту.
Ой заплакали хлопці-молодці,
Гей-гей, та на чужині в неволі, в тюрмі…
І голоси їхні теж були іншими, сама чорна туга співала тими голосами – не про далеких запорожців, що каралися в тяжкій неволі, а ось про цих нетяг, що сиділи за тесаними столами, прикривши долонями очі, не дивлячись одне на одного, а тільки чуючи свою невідступну журбу (І, 90).
Шкляр, можливо, й не здогадується, що не вельми коректно (є твір П. Ніщинського «Закувала та сива зозуля», а просто «Зозуля»  – то нонсенс) потривожена ним «пісня» була музичною вставкою для вистави «Назар Стодоля». Тобто  потребувала  й   потребує   виконавського  професіоналізму
рівня, приміром  (якщо брати до уваги 20-ті роки ХХ ст.), хору Кошиця. А тепер – «Думки», «Трембіти», хору  Верьовки  чи  хорових колективів  консерваторій та вузів,     де є музичні факультети; за столом та ще й напідпитку відтворити цю сольно-хорову перлину в придуманих автором духовних регістрах ні за першим, ні за сотим разом неможливо. Але романіста це нітрохи не бентежить:  у «Чорному   Вороні» повстанських коней узимку  тримають у  величезних підземних   стайнях,  куди  дончаки  і  норовисті  кобили  заповзають на колінах; ворогам  (Птіцину) пхають  до   рук  гранату із  зірваною  чекою і  ті  її   мають за щиросердний дівочий дарунок;  лісовики напрочуд легко перевтілюються у артистів, наперед звідкись знаючи про виставу «Шельменко-денщик», де можна буде з’явитися з монологом головного героя і змусити залу, повну сановитих москалів, роззброїтися; миршавий китаєць Ходя з’їдає те, чого не подужає ціла чота. Усе це не оповідні перехльости, а змістова закономірність там, де пропаговану твором свободу рідної землі плутають зі свободою художньою. Хоч, погодьмося, обидві потребують цілої низки конвенцій,  до  яких  у  мистецтві  належить   п і д л е г л і с т ь тому чи тому стильовому канону, культурі в цілому і культурі конкретного вислову, всі змістові нюанси якого взаємодіють із романною фактурою і цю фактуру або збагачують, або руйнують. Зрозуміло, не цілком: звичайна оповідь здатна до фрагментації і мало зважає на контексти ширшого ряду – стиль, наскрізну ідею, літературу як «живий» організм, де існує феномен історичної пам’яти, «диктат» певної духовної норми і певних меж простоти або спрощености. Для В.Шкляра подібних пересторог не існує: як пишеться, так і пишеться. Надто з огляду на апріорну правоту справи, в якій він почувається заледве не письменником-піонером,  хоч  мав  би  зважати  бодай на досвід Г. Косинки, чиї герої теж були носіями бунтівної сили народу, проте образи, літературно оброблені, здатні багато чого сказати не лише про себе, а й про Людину в цілому. У «Чорному Вороні» така – загальнолюдська! – планка напріч відсутня, що відкриває простір для аргументації щонайменше довільної.
Один із таких аргументів стосується питання з питань: що саме покликало людей до зброї? Цікаво було б, звісно, дізнатися про це і з уст антиподів провідного героя, однак автор до таких «дрібниць» не опускається: замість ворогів-людей у романі присутні лише вороги-мішені й вороги-вбивці. В принципі це припустимо: навіть свята ненависть до супротивника спричинює духовну короткозорість, коли все пливе й міниться, залишаючи незмінною одну тільки тезу: тебе не шанують, не шануй нікого й ти. Крім, звісно, чогось найдорожчого, увиразненням якого література займається одвіку. В тім числі   й наша. Проте голос В. Шкляра в цій справі хто зна чи стане чутним, позаяк те, про що (і, головне, як!) він пише, варте хіба печальної усмішки. Не з того, що лягло на папір (той зараз приймає все), а з того, що рядиться у щось ніби значуще. А насправді – пласке й агресивно акультурне, бо воно не щадить і великих мужів минулого. «А знаєш, –  запитує отаман Гризло в отамана Чорновуса,  – чого Вовкулака пішов до лісу?
– Ну як чого…  – не зрозумів Чорновус.
– Начитався Шевченка. Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене прийшов? І чую:  в  того   москалі   хату  спалили,  того  пограбували,  у  того
дівчину зґвалтували… У нас завсігди так було – поки заброда не заллє сала за шкуру, ми анічичирк.  А  цей  мені  каже:  прочитав  «Кобзаря».  Ти  таке  чув коли-небудь? Щоб чоловік  прочитав  Шевченка  і  став  «бандитом»?  От  де сила! Це я  до того,  аби  ти  знав, що треба  часом  почитати  козакам  уголос. Краще за всяку муштру» (ІІ, 68).
Коментувати подібний змістовий нахрап – справа малопотрібна. Та й поки що безнадійна: Шевченкове «…Шкода того барвіночка // Й недосвіта шкода» не буде взятим українською громадою до уваги доти, поки люта печаль поетового серця матиме в очах тої громади джерелом одне лиш бажання нещадної мсти. Але ж Шевченковим словом промовляє не мста, а духовно зряча пересторога.  Раз по раз прохоплюються в нього докори світові за те, що правда й неправда в нім взаємосполучні. Але, слава Богу, не взаєморозчинні, чому й людині болить – чи повинно боліти – усе піднебесне життя, дуальні «клеми» якого родять напруги, що на певних етапах історії іскрять сильніш за блискавки.
Письму В.Шкляра таке не те що не властиве – в нім немає чому спалахувати, оскільки прагне воно єдиного: сподобатися. При тому малою ціною – гарним чи й просто більш-менш  доладним стилем, брязкальцями шаблонної патріотики, намаганнями погратись у лицарство, котре, мушу нагадати, передбачає лицаря і в письменникові, який пробує відтворити характери колишніх царських офіцерів, а відтворює… Втім, хай про це говорить сам роман сторінками, де Чорний Ворон закохується і любить. І віддається любощам.  Не без присутности, зрозуміло, самого В. Шкляра, який про це розповідає на максимумі виражального шарму: «…Тіна застогнала: не мучся, візьми мене, видихнула вона, увійди в мене; можна було пропасти лише від тих слів, що вона йому дарувала,  – простора бекеша розіслалася на соломі, яка вже пахла не прілістю, а молочним колоссям, його рука заблукала в її одежі, та Тіна сама подалася йому назустріч усією жіночою статтю, дала так гаряче й щедро, що він насилу стримався, аби відразу не пролитися в неї рікою» (ІІ, 33). Відстань між героєм і дієслівно «автентичним» автором тут – і не лише тут! –  настільки розмита, що мимоволі закрадається сумнів у автентиці численних цитацій розмаїтих шифрограм, тексти яких (я  в цьому абсолютно переконаний) так  само зазнали безпардонного ретушування рукою самого В. Шкляра.
Мало що врятувалося від авторської сваволі і в панорамному баченні зображуваних подій, де вершинним виявом сенсу визвольних змагань стало те, про що думає знову ж таки Шкляр, який для більшої переконливости оперує двома «правдами»: текстуально явленним авторським «всевіданням» і невідь для чого у роман притягнутими «свідченнями» самого Чорного Ворона, які Шкляревій нарації нічим не суперечать. «Я» штабс-капітана Чорновуса  і  «я»  наратора-творця, тому,  гадаю,  взаємозближені,  щоб  зайве підкреслити: мистецька вживленість у зображуваний час вивірена до найменшої дрібниці. Що це не так, а подекуди й зовсім не так – повторювати  не  стану.  Тільки  висловлю припущення, що письменникові страх як кортіло наголосити: «Я тої ж породи, що й Чорний Ворон, Вовкулака,   решта   холодноярців».  Хай  так,  –  одразу  ж   родиться  на   це відповідь,  – тої. Однак крім породи не слід забувати й про  природу, а з тим і покликання мистецьких візій, де точка зору письменника на зображувану добу, людей, житейські й історичні скрути та катаклізми перебуває (або повинна перебувати) у віданні не гонору, а  субстанцій вищих. Автор є автором навіть тоді, коли пише про когось вкрай близького, позаяк у цьому письмі присутній певний мистецький масштаб і певні перед ним обов’язки. Окремо взятий герой може говорити про що завгодно і як завгодно, але акустика художнього цілого не всьому почутому  впродовж оповіді дає доступ до сенсових рівнів твору. Саме тому кревна письменницька спорідненість, скажімо, з Чорним Вороном не повинна переростати у повну тотожність останнього з тим, що  мовиться іншими песонажами роману. Інакше місце перебування образного змісту, який остаточній вербалізації не підлягає, може  змаліти до окремих реплік героїв, позаяк без належної людинознавчої та харекторолігічної індивідуації немає чим коригувати той чи інший словесний набір.
Наскільки це небезпечно, свідчить розмова Чорного Ворона з колишнім уенерівцем,  а тепер більшовицьким воєнним  комісаром       Калюжним, чиї спорадичні з’яви в романній структурі є сюжетно замовними: треба Чорному Воронові уникнути арешту в батьківській хаті – командиром загону, що шукає «бандитів», виявляється цей перекидчик; треба десь переночувати з Тіною і сином отамана Веремії в Гайсині – автор теж виймає з художнього небуття екс-штабного поручика. Однак наразі йдеться не про слабосиле опертя на сюжетне «раптом», а речі посутніші: Калюжний, виявляється, воював колись (все це лише виповідається за чаркою) у Першій запорізькій дивізії Петра Болбочана, про якого каже: «То був справжній вояка – завжди йшов у першій лаві. Це тобі не Петлюра, який за своє життя не вбив жодного ворога, не стрельнув у його бік».
«- У Головного отамана інші завдання, сказав – я.
– Авжеж. – Калюжний долив собі в чарку і, вже не запрошуючи мене, допив до дна. – У них там в уряді та штабах у всіх були інші завдання. Бо там зібралися польські підпанки, австрійські фендрики, кар’єристи й авантурники… Без фаху й царя в голові. Тільки й дивилися, щоб їх часом хтось не підсидів. А тут з’являється Болбочан, який без їхньої допомоги розчищає від москалів пів-України, Крим і заживає… слави й любови серед вояків. У вісімнадцятому році ніхто не мав такого авторитетету, як Болбочан. Та ось у січні дев’ятнадцятого Волох із наказу Петлюри заарештував полковника. Кілька місяців його тримали під вартою і довели до божевілля…» (ІІ, 129).
Далі   йдуть  мелодраматизовані   сцени   розстрілу   Болбочана,   якого
судили (це теж оповито флером іронічної неспростовности) судді «з галицьких жовнірів», про що «розпорядився той, хто заздрив і прибирав конкурентів  на  майбутнє»,  себто  Петлюра.  «І знаєш, що найстрашніше?,  –
каже наприкінці  Калюжний. – Те, що я ні за чим не шкодую. Уже тоді було видно,  що  з  такими  поводирями  нам  перемоги  не  бачити.  Після   арешту  Болбочана й отаман Григор’єв перейшов до більшовиків. Я ще тоді зрозумів, що цій державі хана. У цій державі…»
– Ніколи не кажи: в цій державі,  – перебив я його. Так завжди казали ті, для кого вона чужа. Кажи: наша.
– Наша? – витріщив на мене очі Калюжний. – А де ж вона, та наша держава? Її немає.
– Є вона, – сказав я.
– Де? Покажи!
– У лісі. Там совєтської (термін, до речі, пізніших часів, – Г.Ш.) влади нема. Там діють закони УНР(ІІ, 131).
Стільки грубих пересмикувань у дещиці тексту може дозволити собі лише романіст не з Божої, а виключно з власної волі, який до того ж зазіхає щонайменше на переписування історії. І, паралельно, на єдино непомильне бачення того, який вигляд повинен мати державний організм України: тільки холодноярський. Інакше чому б Україна за Збручем видалася Чорному Воронові чужою? А з тим і Галичина, і галицькі жовніри. Про Петлюру краще помовчати: Шклярева версія історії з Болбочаном потребує документованости, котра існує і Шклярів історичний самопал напріч спростовує. Проте зараз він для п’ятої колони є чи не найкращим подарунком. Свідомим чи балакуче-спонтанним – покаже час: отаманщина просто так у минуле не відходить. У тому числі літературна, серед найголовніших ознак якої  є й ота хвацькість вислову, на яку озираються і до якої, бува, горнуться ті, хто знудьгувався за традиційно улюбленою на нашій землі героїкою.
Наразі мало чим із воістину духозбудних цнот підпертою, що, звісно, не виключає певної майстровитости Шкляревого письма, яке в межах вояцької щоденности видається – а почасти і є – таким, що заслуговує на довіриу. Проте не беззастережної: багато «сценографічних» деталей бойового життя Чорного Ворона і його побратимів, а з тим і чудесні «воскресіння» тих, кого письменник придумав (старець Варфоломій) і ким художньо час від часу бавиться, стверджує в переконні, що перед нами лише засмачена історією пригодницька версія. Виготовлена з певністю, що, як іронізував К. Леві-Стросс, «апробований стиль може компенсувати відсутність партитури». Останньої у «Чорному вороні», себто належно прописаних художніх характерів, потужної духовної фабули, не кажучи вже про повагу до звичайного здорового глузду – практично немає. Є лише лінійно видовжена розповідь про  20-ті рр. ХХ ст, у які повертатися, безперечно, треба. Але не з таким, як про це досі мовилося,  письменницьким інструментарієм і не з  таким художнім сумлінням.

Григорій Штонь