Притча про Миколу

31 липня 2009 року українському поетові Миколі Холодному виповнилося б 70. У березні 2006-го він помер. Ніхто про цю сумну подію не згадав, традиційний некролог у «Літературній Україні» (все мені згадується один настирливий пошукач спілчанського квитка: «Що я буду з того мати?», маючи на увазі свій імовірний вступ до НСПУ, на що я делікатно відповідав: «Некролог в “ЛУ”»), і більше жодних подробиць. Ніхто не доповнював цю сумну інформацію дружніми ностальгійними листами-споминами, так ніби Микола Холодний не просто помер, а ніби генерал Карбишев у Велику Вітчизняну, замерз від крижаної байдужости української спільноти…
Уже пізніше я дізнався детальніше про обставини смерти Миколи Холодного, а в нещодавно видрукуваній книзі публіцистики Василя Чепурного «Акурайку», в розділі щоденникових нотаток, прочитав про трагічний фінал життя Миколи Холодного: «Помер поет Микола Холодний. Знайшли задубілого і засмерділого в остерській квартирі — довго не виходив, сусіди примітили. Талановитий був, але злість його поїдом їла, і він ненавидів цей світ і залишив його зі смородом. Як жив — так і помер» (Чернігів, 2009. — С.144).
Жорсткий запис, щоби не сказати жорстокий. Але се один із варіянтів правди про Миколу Холодного, яка, за словами Адама Загаєвського, «завжди бездомна»: «Певний вид строгої мудрості, яка часом виражена в оцінці чийогось вчинку, в похвалі чи засудженні («зрадив… був марною людиною… великодушний…»), у присуді, який є чимось більшим, ніж моральною оцінкою, в якому відчувається щось остаточне, абсолютно правдиве, не має свого філософського дому. Жоден Кант, чи Декарт, чи Гуссерль не вміли такого дому збудувати. Такого роду присуд може бути висловлений старою жінкою в поїзді (особою, якої ми ніколи більше не побачимо), кимось дуже молодим і навіть — може так статися — філософом. Правда бездомна» (Адам Загаєвський. У чужій красі. Есеї. — Львів: Кальварія, 2008. — С.104).
Я не знав Миколу Холодного так близько (на щастя?), аби вдаватися до подібних висновків. Однак чув подібну оцінку від декількох літераторів. Ніхто не сказав, що Микола Холодний був приємним у спілкуванні. Останнє інтерв’ю поета, нещодавно оприлюднене на інтернет-сайті «ЛітАкцент», яке незадовго до смерти Холодного взяв у нього Дмитро Дроздовський, лише підтверджує те, що всі знали: Холодний безкомпромісний і нещадний в оцінках. Чого варта лишень його згадка про антиреліґійні мотиви в поезії раннього Павличка…
Але це нічого не змінює у тому, що Микола Холодний таки був поетом. І як поет, він знав, чим усе закінчується:

Вмирають поети в душі,
а потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
(«Вмирають поети»).

А знаючи це, він зробив усе можливе й неможливе, аби сей традиційний фінал був атрадиційним. Словом, таким, що запам’ятовується…
Зрештою, смерть Холодного була направду християнською, адже один зі стовпів християнського вчення Тома Аквінський твердив, що не має значення те, як поховане тіло, та й чи поховане воно взагалі; головне, аби душа була відспівана.
Про поета Миколу Холодного якось не говорилося. Не прийнято було. Сама постать поета мовби відсікала всі розмови. Хоча всі знали: Холодний —талановитий поет, один із найяскравіших поетів доби шістдесятництва.
Сьогодні поетичний доробок Миколи Холодного подано в двох книгах: прижиттєвій книзі вибраного «Дорога до матері» (Київ: Укр. письменник, 1993.— 206 с.) та посмертній книзі вибраного «Повернення» (Київ: Факт, 2009. — 212 с.), упорядкованій Павлом Вольвачем. Він же написав і переднє слово, в якому, власне, підтверджує загальну неґативну оцінку постати Холодного: ««По жизні» бо Микола Костьович був людиною складною. Говорячи відвертіше, майже нестерпною — таким собі персонажем-скунсом, який незрідка повертався спиною й до тих, хто хотів його щиро й по-дружньому погладити. Сам мав нагоду не раз в цьому переконатися».
Не буду заглиблюватись у причини такої поведінки поета, а просто приймаю її як даність, яку потрібно прийняти. Зрештою, кожен має право жити так, як дозволяють йому обставини, власний світогляд і моральні переконання. Бо правда полягає у тому, що людина народжується і залишає сей світ самотньою…
Мене більше цікавить феномен поетичної свободи Холодного, який проявився вже з перших віршованих рядків. А ще неймовірне чуття до слова, яке музично переливається у авторські почуття, в авторський настрій — як у фольклорі:

Мати в льолю білу
Хату одяга.
Сонце стало біля
і допомага
(«Мати і сонце»).

Якось важко повірити, що на час написання цього вірша майбутньому поетові виповнилося одинадцять (!). У кумира моєї студентської юности, якого я знав усього напам’ять, — Василя Симоненка — найраніший датований вірш 1953 року «Про поезію»: звичайний симоненківський плакатний вірш із романтично-юнацьким пориванням (поетові вісімнадцять!). Симоненко мені й досі подобається, хоча розумію, що стилістика і ритміка його вірша — романтично-мітинґова з фольклорним орнаментуванням і наскрізним шевченківським патосом. Вимоги доби чи то, швидше, її перевитрати. Тоді як Холодний зі своїм побутово-їдким скепсисом, з наскрізним трагізмом і внутрішнім болем аж ніяк не вписувався в революційно-комсомольський контекст:

Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п’ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б’ють.
Сьогодні ґвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні зникають нації,
а світ очманів на футболі.
Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.
Сьогодні жива колекція
побільша потойбіч ґрат.
Сьогодні у клубі лекція:
«Людина людині — брат».
1961 р.
Якби не дата під віршем, можна цілком сприймати його як реакцію на нинішні реалії.
То здається дивним. Але вірші Миколи Холодного 50-70-х років сьогодні мають вигляд набагато сучасніший і актуальніший (Холодний — соціяльний поет!), аніж його власні твори 90-х. Що втратилося? Відчуття сучасности? Ні. Відчуття простору і перспективи. У ранніх віршах М. Холодного, попри соціяльний контекст і актуальність тематики, є бачення соціяльної і естетичної перспективи.
Холодний вирізняється з-поміж поетів тієї «відлигової» доби світоглядною і естетичною автентикою. Йому не потрібно було жити подвійними стандартами чи прихованим внутрішнім життям або підлаштовуватися під новітню торквемадівську кон’юнктуру, переходити на іншу мову, як це маємо у творчости Дмитра Павличка, Івана Драча. Та навіть у Ліни Костенко (радикальна зміна мови поетичного вираження в середині 50-х!). Він був органічний у кожній темі, у формі з її вільним експериментуванням, у відтворенні власної правди, у гармонії, з якою жив і творив. Уже у 90-х це відчуття було поетом навіть не втрачене, а внутрішньо зґвалтоване, що стало наслідком розчарування і втоми. Тому Микола Холодний органіку світу перетворив на органіку майже маніякальної жовчи (у кращих віршах цієї пори, які подає Павло Вольвач у «Вибраному», ці риси поетики збережено).
Кожен вірш Миколи Холодного 60-70-х років минулого століття потребує окремого прочитання, окремого підходу, окремого коментування. Він не потрапляє у тенета індивідуальних шаблонів. Це один із небагатьох українських поетів, який у кожному написаному вірші був інакшим. Отут уже Холодному підходить фраза Окуджави: «Каждый пишет как он дышит»: це справді не було писанням, це дихання. Вільне дихання вільної людини. Воно збереглось у Холодного навіть після арешту й отого суспільного серпанку «зради» і суспільної зневаги, під покровом яких жив поет до останнього свого подиху. Що об’єднує всі його вірші — постійний затамований біль, завуальований іронією та сарказмом.
Холодний — унікальний поет настрою, картини-настрою. Він різний — від любови до ненависти один крок, — але ніколи не холодний (яка іронія в цій тавтології з власним прізвищем поета), ніколи не байдужий. Пристрасно-відвертий, іноді аж до відразливости:

Відпливає від вас мій човен
без весла проти течії.
Хлібоїди ви, спини чиї
приросли назавжди до жорен.
Вас під шкло б у музей покласти,
де нам радісно смерть козиря.
Та натомість, немов педерасти,
оточили ви Кобзаря.
З Катерин приміряєте коси.
А живи він у ці роки —
ви б на нього писали доноси
і боялись подати б руки.
Ви загинете, аки обри.
І не буде до вас мені діла.
Я чужий вам. Бо я від кобри.
Від тієї, що й вас породила
(«Обри»).

Звичайно, Микола Холодний-поет незручний співрозмовник. Він говорить правду, якої ніхто не хоче почути. Його іронія дошкульна, вона зриває маски і скидає з патріотичних хідлів:

Пахне небо ліками Коротича.
Пахнуть перса пальцями Драча.
Пахне Сингаївському у родича
самогоном дідова сеча.
Пахнуть вірші маками та вербами,
а на вербах пахнуть асигнації.
У непосидящого трудящого
пахнуть димом з печі облігації.
Пахне Вінграновський сивим бардом.
Всі пісні пропахли буряками.
Пахне Д.Васильович більярдом.

А в повітрі пахне Соловками….

Найсмішніше, що цей вірш, писаний 1964-го, і сьогодні актуальний. А ще — ґенетичне відчуття тривоги, з якою живе український поет…
Кожен вірш Миколи Холодного — про себе. Як тут не згадати Ахматову з її афористичним виразом: «Лірика — це завжди про себе». Але є два вірші у поетичному доробку М. Холодного, взаємодоповнюючі, які мовби розставляють акценти у сприйманні його як поета і як громадянина: «Іноземець» і «Притча про матір і сина». Щодо першого, то дивуюся його кассандрівській пророчості, тим вічним ляпасом, якого справжній поет дає будь-якій владі:

(…)
Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами —
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба —
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.
(…)

1966 рік написання!
«Притча про матір і сина» розкриває внутрішню драму самого Поета, якого, аби почути, спочатку прокленуть за аморальність.
Холодний — інтимний поет. Амплітуда інтимного у нього від фольклорної моральної чистоти до жаргонної вульгарности і епатажности, провокативности. Класичним взірцем є віршик 1964 року:

На стрімкім териконі
віддалась ти мені
серед білого дня в суботу.
і дивився на нас
весь Донбас, весь Донбас,
припинивши роботу.

Можна говорити про вірш-факт у Холодного («Кінь у Києві», «Дядько має заводи й фабрики…», «Балада про чорну птицю», «Притча про червону та білу троянди», «Чоловіча сорочка», «Нагорода» та ін.). Якщо зважити на традицію цього жанрового різновиду, то Холодний найвідвертіший серед поетів своєї доби і найуважніший до деталі, яку в нього не сплутаєш ні з ким і ні з чим.
Холодний — ґеніяльний поет-імпровізатор. Його імпровізації легкі, драматичні, крилаті, влучні, дотепні, іронічні («Небалакучий», «Лелеки з Чорнобиля», «Десь мій канат перетягнутий трісне…», «Троє в наметі» та ін.)…
Уже не кажу про цикл «антиспілчанських» поезій Холодного, де розставляються акценти між творчістю і ремеслом, між покликанням і чиношануванням («У війни граються онуки…», «Роздуми на цвинтарі», «Мухи над поетом», «Розмова поета з самим собою», «Фабрика штучного запліднення корів імені Миколи Холодного», «Сонячні зайчики», «Вмирають поети», «Промова Миколи Холодного у Спілці письменників України на урочистій вечері з нагоди його смерті», «Поето-кочегару»)… Не кажу, бо Холодний у цих віршах до публіцистичного прозорий, хоча й вдається до алегорій, алюзій, містики. Він заганяє співрозмовника на слизьке…
Холодний — поет всерозуміючий, тонкий знавець людської психології, людської величі й ницости. Колись моя випадкова знайома здивовано запитувала, прочитавши книжку поета: «Як із цим можна жити?!» Холодний жив із цим всезнанням так, як умів. Зрештою, він помер так, як умів. І це вже стосунку до міщанського побуту не має. Не має стосунку й до пліток про Холодного. Його біографія вивершена. Його творчість, як завжди буває у таких Поетів, залишається невідомою територією. Тим єгипетським царством Мертвих, яке вабить живих, дражнить їх своєю невідомістю і ошелешує правдою, від якої всі заліплюють вуха воском. Залишається один вічний Мандрівник. Поет. Він завжди сам. У творчості. В житті. У смерті. У безсмерті. Бо такий його льос. Така його доля.
Судьба…

Євген Баран

Журнал “Сучасність”, №4 за 2010 рік