Історія літератури в Україні — проблеми та виклики сьогодення

У 1909 році в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» з’явився друком перший розділ загальної праці Івана Франка «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського» під промовистою назвою «Теорія і розвій історії літератури». Франко розпочав свою роботу над фундаментальною працею із постановки концептуальних питань, а саме: «Що треба розуміти під історією літератури взагалі? Який її матеріал, яка тема, яка мета? А спеціально історія української літератури чи не насуває яких окремих задач, трудностей та суперечок, які не виступають зовсім у інших літературах освічених народів або виступають у інших формах?» [12; 7].
Проблеми, які Іван Франко ставив перед українськими літературознавцями, хвилювали на той час багатьох європейських дослідників. Однак коли сто років тому літературознавці всієї Європи сперечалися чи «потрібна історія літератури» як наукова дисципліна, то вже у наш час ці дискусії проходять в руслі питання «чи взагалі можлива історія літератури»?
Питання історії літератури на сьогодні належить до найбільш дискутованих в європейському та північноамериканському літературознавстві. Незважаючи на те, що сама історична наука й водночас літературознавство нараховують не одне тисячоліття — на цьому тлі історія літератури здається досить юною. Однак, незважаючи на такий недовгий вік (близько трьох століть), вчені активно обговорюють проблему кризи, а подекуди й смерти історії літератури. Постановка такої проблеми, на нашу думку, може засвідчувати принаймні дві речі: вичерпаність предмета дослідження, тобто коли перед дисципліною перестають виникати питання, які можуть бути об’єктами досліджень; та вичерпаність шляхів розвитку самої наукової системи історії літератури, коли випробувано всі можливі методи та способи історико-літературних інтерпретацій.
Такі тенденції безпосередньо пов’язують із загальною кризою усієї історичної науки, витоки якої знаходимо в теорії та практиці деконструктивізму й постмодернізму. Цьому також сприяло зближення у 70-х роках минулого століття історичної науки з лінгвістикою, так званий «лінґвістичний поворот». Зокрема у сучасній теоретичній науці про історію побутує думка, що історія ніколи не може дійти до нас у «чистому вигляді», натомість історики завжди мають справу з текстами, мовою, мовними інтерпретаціями. Відтак, маючи справу з тією чи іншою історією, ми завжди змушені реконструювати ці тексти за допомогою риторичних фігур та метафор, у них закладених [2].
Ця думка належить відомому американському теоретикові історії Гайдену Вайту. У своїй теоретичній концепції дослідник зосереджується саме на проблемі історичного письма як певної наративної оповіді: «Наративне письмо, — за Гайденом Вайтом, — це не розповіді про хронологічні послідовності випадків, а радше створення взаємозалежностей між минулими подіями та видами оповіді. Події, зафіксовані в анналах та хроніках, — це не сирий матеріал для подальшого вираження, а вже закодовані в тропах, які чекають подальшого наративного пояснення» [10; 176]. Виходячи з таких міркувань, сучасна історія — це постійні реінтерпретації вже відомого лише за допомогою іншої мовної практики. Відтак питання автора та авторського мовного досвіду стає визначальним для історичного тексту.
Концепція Гайдена Вайта є для нас важливою передусім тим, що вона може поширюватися на дослідження будь-якої історії, в тому числі й історії літератури. З відходом практики великих наративних історій літератури та з появою структуралістських підходів до літературної історіографії, питання мовних конструкцій та їх функціонування в межах історико-літературних текстів поряд із питаннями літературних таксономій та проблеми автора є актуальними для подальших перспектив розвитку історії літератури як науки.
Питання мови текстів історії літератури важливе передусім з огляду на те, що дає можливість вивчення зміни історичного мислення, а відтак презентації тих чи інших ідей (культурних, суспільних, політичних) через науковий текст. Вивчення мови через призму вивчення істориком літератури форми й змісту художніх творів також багато в чому прояснює питання історичної традиції, яке в українському літературознавстві є далеко не однозначним.
На питанні дослідження мови як художніх, так і історико-літератур-
них текстів наголошував і Дмитро Чижевський. Говорячи про завдання історика літератури, вчений зазначає: «Першим питанням, на яке треба звернути увагу, є мова. Нас цікавитиме не стільки історичний розвиток мови, скільки її «багатство» та використання різних «шарів» мови». Й наступне: «Мова літературного твору — це, передовсім, засіб мистецького оформлення твору» [13; 11]. Коли йдеться про вивчення особливостей засобів художнього твору, Чижевський перекидає місток від питання мови історико-літературних текстів до вивчення проблеми методу. Дослідження ж питання методу літературної історіографії, в свою чергу, дасть змогу краще розглянути цілий комплекс питань історії літератури з погляду культурного дискурсу. Зокрема маємо на увазі визначення типологій літературних історіографій, питання формування канону й риторики тексту, взаємозв’язку історико-політичного контексту та літературно-критичного дискурсу; а також, що не менш важливо, осмислення ґенези історичної поетики та культурної традиції.
Відтак, незважаючи на песимістичні настрої та прогнози в колах учених щодо подальшої долі історії літератури, ще залишаються відкрити-
ми багато питань, наприклад: що саме є предметом дослідження історії літератури; який зв’язок між історією літератури й конкретним істо-
ричним часом; питання способів та методів класифікацій історико-літературного матеріалу; яке взаємовідношення історії літератури та літературної критики й водночас зв’язок історії літератури як наукової дисципліни та наукового жанру; які принципи формування канону в історико-літературних текстах та систематизації матеріалу; хто є автором історії літератури та особливості її рецепції; зрештою — питання мови. Залишається додати ще й те, що на сьогодні не існує не лише корпусу української літератури, але й корпусу української літературної історіографії.
Щодо стану сучасної української історії літератури як науки й того кола питань, які мали б постати перед істориками літератури, професор Грабович, попередньо враховуючи всі складні процеси становлення українського літературознавства загалом, пише: «…кожна національна література існує в динамічній співдії внутрішніх і зовнішніх («рідних» і «чужих») сил і процесів, але у випадку нашої літератури цей момент ускладнюється довготривалою політичною залежністю і тим колоніальним статусом, який ми тепер щораз більше усвідомлюємо. Вплив такого стану речей на літературні інституції (починаючи від самої концепції авторства, бо що таке «автор» саме в літературному, не громадському або політичному плані, — коли він пише за обставини переслідування його мови і нації?), на тематичний, стилістичний і жанровий профілі літературної продукції, на архіважливе питання самозбереження (self-image), імпліцитного, а то й прямим чином висловлюваного dignitas власної мови й літератури, — все це є фундаментальне для історії літератури і найкраще пізнається, власне, у зіставленні із тією другою, панівною культурою чи літературою» [4; 11].
Усі згадані вище питання у той чи інший час були об’єктами різноманітних наукових досліджень, висновки яких лягали в основу фундаментальних теоретичних концепцій. Проблема однак залишалася в тому, що всі ці концепції наскрізь суб’єктивні, й кожне нове покоління теоретиків історії літератури знаходило цілком переконливі арґументи, щоб заперечити концепції з одного боку, своїх попередників-теоретиків, а з іншого — практиків, тобто тих, хто пише історію літератури. Таким чином наступна дилема полягає в тому, що коли й допустимо ідею створення «суб’єктивних» літературознавчих теорій, то наскільки об’єктивною може бути сама історія літератури (зрештою, як і будь-яка інша історія). А звідси ще одне доволі «непросте» запитання — що принципово відмінне в механізмах написання загальної історії людства та історії літератури.
Поки що єдине питання, щодо якого не виникає гучних дискусій, — це питання змісту поняття історії літератури, хоча й тут немає чіткої єдности розуміння. Українські, російські, польські та англомовні джерела знаходяться на доволі різних позиціях. Відмінність полягає передовсім у різних методологічних площинах, у яких перебуває літературно-історична наука цих країн. Хоча, аналізуючи ці позиції, можемо виділити дві тенденції, згідно з якими відбуваються осмислення й розвиток науки: перше — це розуміння історії літератури як певної системи суспільних знань, покликаних обслуговувати ті чи інші соціальні, культурні, ідеологічні ідеї; друге — розуміння історії літератури як самодостатньої замкнутої структури, незалежної від соціальних, культурних чи політичних процесів, елементи якої доповнюють один одного й водночас постійно видозмінюються в інші закриті структури.
Такий висновок ґрунтуємо на аналізі визначення предмету історії літератури в різних національних літературознавствах, зокрема українському російському, польському та американському. Так, українське джерело твердить: «історія літератури — це галузь науки
про літературу, яка досліджує її розвиток у зв’язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірно-
сті літературного процесу» [5; 329]; російське: «філологічна наука, яка входить до складу літературознавства і вивчає історію всесвітньої літератури, окремих національних літератур» [9]; польське: «галузь науки про літературу, яка вивчає і впорядковує явища літератури з хронологічного погляду, у різних внутрішніх та зовнішніх зв’язках та залежностях, передовсім причинно-наслідкових» [3; 215]; американське: «дослідження історичного розвитку прозового та поетичного письма задля розуміння ґенези літератури реципієнтом, а також вивчення розвитку літературних методів» [1; 107]. Безумовно для повноти картини, варто було б навести ще й німецько- та франкомовні джерела. Проте, аналізуючи вже лише ті, які подано вище, ми чітко бачимо зазначену тенденцію, а надалі спробуємо й з’ясувати, на яких підставах вважаємо дві зазначені вище тенденції розвитку історії літератури як науки загальною тенденцією, що її поширюємо на інші європейські та латиноамериканські літератури. Важливим моментом, який також слід обов’язково пам’ятати, — це домінування тих чи інших методів у кожному національному літературознавстві. Як свідчить практика, літературознавчі науки різних країн схиляються до певного корпусу методів, базованих на певних концепціях, взаємно не суперечливих. Дослідження цього факту видається цікавим, але це виходить за межі нашої розмови.
Запропоновані чотири визначення поняття «історія літератури», хоча й близькі за формулюванням, проте вже в їхній основі є кардинальні розбіжності стосовно методологічних підходів кожного окремого національного літературознавства. Так, російську й англо-американську концепції зближує принцип історичної поетики, а польську та українську — еволюційний принцип (пряма залежність історії літератури від розвитку суспільства). До речі, слід зазначити, що в російській літературі перевага надається поняттю «історія всесвітньої літератури», у тому числі й російської (компаративістський підхід), а не просто — «історія літератури», а це, в свою чергу, означає, що російське літературознавство (як і англо-американське), більше схильне до вивчення структури, форми, а не змісту, як це можемо бачити у поляків чи українців: «Передовсім поняття «історія світової літератури», — як зазначено в «Русском биографическом словаре», — може бути зрозуміле як вивчення тих творів словесної творчости, які мають світове значення, служать показниками еволюції духовного життя людства. В цьому значенні вона є галуззю загальної історії культурних народів, поміж якими передбачається духовний зв’язок та спадковість. З іншого боку, обмежуючи поняття «світового значення», можна кількісно розширити об’єм предмета, долучаючи до нього всю багатогранність проявів людського духу в пам’ятках словесної творчости й дати, таким чином, загальну картину форм та видів словесности від нижчих рівнів до вищих. Таке завдання зводиться до того, що може бути назване «історичною поетикою», тобто вивченням родів та видів літератури в їх зародженні, розвиткові та поступовій зміні чи існуванні» [7]. Хоча автор і не заперечує й того, що головним завданням історії літератури може бути виявлення певних закономірностей літературного розвитку.
Ще одним надзвичайно важливим питання для сучасного історика літератури має стати питання літературної класифікації та тісно пов’язаного з цим питання канону. Це питання важливе для нас хоча б тим, що в ситуації української літературної історіографії завжди існувало кілька канонів, які перебували в постійному естетико-ідеологічному протистоянні. З цього погляду цікавою видається ідея дослідження та порівняння літературних історіографій. Адже в основі кожної літературної історіографії лежить саме класифікація, яка, в свою чергу, спирається на той чи інший літературний канон. Формування того чи іншого літературного канону залежить передовсім від настанов історика літератури та його світогляду. Ці настанови мали різний характер — суспільний, ідеологічний, естетичний, політичний. Дослідження літературної класифікації дає нам безмежне поле для вирішення інших концептуальних для історії літератури питань. Бо, як твердить, Д. Паркінсон: «Визначальними для літературних класифікацій є переважно шість чинників: традиція, ідеологічні інтереси, естетичні вимоги до написання історії літератури, твердження авторів і їх сучасників про свої симпатії та антипатії; схожість, яку історик літератури знаходить у авторів і/або в текстах, та потреби професійної кар’єри і боротьба за місце та владу в інституціях» [8; 141]. Сюди ще слід, мабуть, додати й вибір автором інших авторів чи творів. Аналіз суми цих чинників дає нам, зрештою, значно докладніше уявлення про історичний процес періоду написання тієї чи іншої літературної історіографії, ніж про саму історію літератури, що про неї хотів розповісти нам її автор.
Відтак дотичною до проблеми літературних класифікацій є питання автора та літературної рецепції. Проблема автора актуальна, перш за все, з огляду на питання можливости «об’єктивної» історії літератури. Варто також звернути увагу й на специфіку авторських та колективних історій літератури. Стосовно ж рецепції, то нас цікавить зв’язок історії літератури та літературної критики, питання формування ідеї самої літератури. У ситуації українського літературно-критичного дискурсу часто актуалізується і явище політичної заангажованости. Питання розмежування літературної та ідеологічної рецепції літературних історіографій викликає зацікавлення з огляду на аналіз та співставлення обріїв сподівань автора, критика й читача — вихід у поле літературної соціології.
Наостанок хочеться звернути увагу ще на дві проблеми, які мають бути важливими для подальших досліджень історії літератури як науки та її теоретичного самоосмислення, — це питання історичної пам’яти й національної ідентичности. А саме того, як за допомогою мови й через мову конструюється історична пам’ять у текстах з історії літератури, тобто визначення специфіки конструювання історичної (культурної) пам’яти в літературній історіографії. Це надзвичайно складне й водночас актуальне питання. З одного боку воно простягається у поле культурних досліджень, а з іншого — виходить на терени досліджень історико-політологічних. Хоч би як ми хотіли уникнути цього питання чи обмежити його лише сферою літературної естетики — це неможливо. Варто цілком погодитися з Д. Паркінсоном у тому, що: «Призначення багатьох історій літератури полягає у підтримці почуття спільности й ідентичности» [8; 141]. Відтак роль історичної пам’яти в цьому процесі вирішальна.
Справді, перед сучасною історико-літературною дисципліною в Україні стоїть дуже багато завдань, у першу чергу щодо її теоретико-історичного самоосмислення. На превеликий жаль, той науковий світ, на який би нам хотілося орієнтуватись, зокрема європейський та анло-американський, перейшов цей процес кілька десятиліть, а то й століть тому. Зараз культурний світ стоїть перед новими викликами. Одним із них є переосмислення теоретико-філософських основ та методологічних принципів літературознавчої науки. Звичайно, можна й надалі зосереджуватися на вирішенні локальних проблем, проте таке намагання не помічати загальної сучасної культурної та духовної ситуації небезпечне для подальшого повноцінного існування самої історії літератури як наукової дисципліни. Парадоксальним однак є те, що схожу ситуацію ми вже переживали наприкінці ХІХ століття, коли в українському інтелектуальному середовищі розгортатися палкі дискусії щодо філософії та естетики модернізму. Активно заперечивши його тоді, лише через сто років ми прийшли до нового переосмислення цього явища, визнали його безсумнівною цінністю української культури. Це має своє пояснення, але воно криється вже в позалітературних сферах. Єдине, що варто побажати сучасному літературознавству, — це уникати свідомого й часто бездумного відкидання того, що потребує зусиль на його засвоєння, що може збагатити національний науковий світогляд і що дасть нам змогу стати зрозумілими й цікавими іншим науковим світам і водночас виявити власні неповторні риси. Не варто боятися враження власної культури. Будь-яка національна культура — свідомий організм. Вона не засвоїть того, що несе для неї загрозу.

Використана література

1.    A dictionary of modern critical terms. Edited Roger Fowler. — Routledge & Keg Paul. London and Boston, 1979.
2.    Literature Polska. Przewodnik encyklopedyczny. Państwowe wydavnictwo naukowe. — Warszawa, 1984. — Т 1.
3.    White Hayden. Tropics of Discourse. — Baltimore: Johns Hopkins UP, 1978.
4.    Грабович Григорій. До історії української літератури. Дослідження, есеї, полеміка. — К.: «Критика», 2003.
5.    Літературознавчий словник-довідник. За ред.: Гром’яка Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремко В.І. — К.: «Видавничий центр Академія», 1997.
6.    Літературознавчий словник-довідник. За ред.: Гром’яка Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремко В.І. — К.: «Видавничий центр Академія», 1997.
7.    Луков Вл. А. История литературы. Электронная энциклопедия «Мир Шекспира» // http://shworld.box.interso.ru
8.    Перкінсон Д. Чи можлива історія літератури? — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2005.
9.    Русский биографический словарь // http://www.rulex.ru/01272029.htm
10.    Словник постмодернізму. — К.: «Основи», 2005.
11.    Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Іван Франко. Зб. Тв. У: 50-ти т. — К.: «Наукова думка», 1983. — Т. 40.
12.    Франко І. Метод і задача історії літератури // Іван Франко. Зб. Тв.. У: 50-ти т. — К.: «Наукова думка», 1984. — Т. 41.
13.    Чижевський Д. Історія української літератури. — Тернопіль.: «Феміна», 1994.

Леся Демська-Будзуляк

Журнал “Сучасність”, №5 за 2010 рік