Слово про “Слово о полку Ігоревім”

Переосмислюючи історію раннього українського книжництва, не можна не зауважити однієї посилюючої з роками печальної тенденції: переважна більшість рукописних шедеврів, що творилася нашими пращурами на землях стародавньої України-Руси, незабаром, у результаті наглих грабунків, вивозилася здебільшого в північному напрямку й ніколи вже назад не поверталася. Більше того, поширювалась згодом там методом переписування, прилаштування змісту до тамтешніх мовних особливостей, все більшого віддалення  твору від первісного вигляду. З втратою оригіналів київського походження з усіма явними ознаками  тогочасної української мови такі книги нібито ставали вже витвором і  власністю іншого народу. Однак навіть за цих умов з таких сторінок не вдавалося протягом століть витравити головного: української сутності, особливостей мови, авторської позиції та стилю, ідейного й тематичного стрижнів, базованих на вироблених народом культурних традиціях.

Переконливою ілюстрацією до сказаного вище слугує вершинний твір давньоукраїнської літератури ХІІ століття невідомого автора – „Слово о полку Ігоревім”.

Цікавою й досить драматичною є історія рукописного побутування „Слова”, створеного саме 1187 року (доказом цьому є два факти: присутність у творі як живих князя Ігоря, який повернувся з половецького полону саме 1187 року, та князів Ярослава Осмомисла та Володимира Глібовича, які померли того ж року).

Ймовірним місцем написання шедевру є Видубицький монастир у Києві. Адже саме у цьому своєрідному центрі українського рукописання протягом ХІІ століття творився зокрема Київський літопис, а також „Повчання” Володимира Мономаха.

Історія не вберегла для нас цей твір у первісному вигляді, але врятувала одну з його пізніших копій, переписаних десь у середині ХУ століття, а може, й трохи пізніше.

Як відомо, місцем надійного прихистку писаних і переписуваних високоосвіченими ченцями  стародавніх книг ставали монастирі. Чи не при кожному з них існували цілі книгозбірні, де найцінніші рукописи вкладали в надійні металеві чи дерев’яні оправи. Нерідко в одну таку товсту оправу „вдягали” декілька різних книг, об’єднаних спільною темою або часом написання. Такі величезні томи називали в монастирських бібліотеках  „Хронографами” або „Ізборниками”.  До одного такого Хронографа й потрапила списана з оригіналу копія „Слова о полку Ігоревім”.

За деякими даними, „Хронограф” із вміщеним текстом „Слова” певний час зберігався в бібліотеці митрополита Ростовського Димитрія Туптала (Ростовського), вихідця, до речі, з давнього українського роду Тупталенків з Макарова, що під Києвом. Потім ця збірка текстів опиняється аж на півночі від Москви – в старовинному Ярославлі. Настоятель тамтешнього монастиря архімандрит Іоїль (Йоіль), який свого часу навчався в Києві, був водночас і письменником, і духовним цензором Ярославської друкарні.

Переживаючи матеріальні нестатки, що настали після відбирання в монастиря земель, архімандрит Іоїль почав помаленьку продавати книги з давньої монастирської книгозбірні. Одну з них – згадуваний „Хронограф” – він відпустив комісіонеру обер-прокурора Святого Синоду в Петербурзі Олексію Мусіну-Пушкіну – палкому збирачу й цінителю старовини. Сталося це 1791 року.

Уважно ознайомившись у збірці з невідомою досі розповіддю про похід новгород-сіверського князя Ігоря проти половців, Мусін-Пушкін відразу збагнув, що має справу з надзвичайно вартісною з історичної точки рукописною книгою, про яку слід широко оповістити не лише наукову та літературну громаду, а й саму царицю Катерину ІІ.

Роботу над так званою Катерининською копією „Слова о полку Ігоревім” було завершено у 1795-1796 роках. Однак, незважаючи на сподівання ініціаторів, цариця не поцінувала гідно цей подарунок. (Вже по її смерті ошатно підготовлену копію „Слова” знайшли в її гардеробі серед різноманітного мотлоху). Натомість перші учені-дослідники, серед яких були  М. Карамзін, М. Бантиш-Каменський, М. Малиновський, зініціювали підготовку рукопису до видання друкарським способом.

Після восьмилітньої праці книга побачила світ з вихідними даними Московської сенатської друкарні 1800 року під назвою „Слово о пълку Игоревъ, Игоря сына Святъславля, внука Ольгова». Обсяг книги, враховуючи вступну статтю і примітки, склав 46 сторінок.

Скопійований з першотвору ХІІ століття список ХУ століття згорів разом з усім томом „Хронографа” під час великої пожежі в Москві 1812 року. Вціліла ж незначна кількість примірників першодруку з 1800 року прийшла до сучасників у значно віддаленому від першотвору вигляді. Власне, первісно зіпсованою в мовному та структурному плані була сама копія ХУ століття з колекції графа Мусіна-Пушкіна, за якою готувався твір до друку. Нові неточності, перестановки й помилки привнесли ті, хто її складав у друкарні і редагував коректуру. Через те в сучасному прочитанні „Слова о полку Ігоревім” немало зустрічається так званих темних місць, які протягом ось уже понад двохсот років дають поживу для наукових дискусій все новим і новим поколінням дослідників цієї дивовижної книги. В історії української видавничої справи мало знайдеться таких книг, яким було б присвячено стільки  досліджень – від статей до окремих видань.

Сюжетною основою для твору послужив конкретний історичний факт: похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців 23 квітня 1185 року. Драматична й нещаслива розв’язка цього походу була зумовлена тодішнім удільним безладом, що утворився на українських землях у результаті непорозуміння й розсварення між собою численних удільних князів. Не підкоряючись князю Київському Святославу, який за рік до цього змушений був сам зі своїм військом піти на бій з половцями й побити їх на річці Орел, підмовлені Ігорем три удільні князі (путивльський, рильський та курський), вирішили самовільно, всупереч рішенню Києва не вступати надалі в бій із завойовниками поодинці, вони все ж вирушили, кожен своєю дорогою, на Дінець. Вирушили, незважаючи на затемнення сонця як передвісника нещастя, на переважаючі в числі сили кочівників-завойовників, які чатували русичів за Доном. Це місце про затьмарення сонця перед походом Ігоревого війська звучить у „Слові” так (в перекладі сучасною українською мовою Івана Огієнка):

„Пристрасть спалила князеві ум, і жадоба спробувати Дону великого заступила йому знамено. „Бо хочу, казав, зламати списа кінець поля половецького, з вами, русичі, хочу голову свою скласти, аби випити Дону шоломом!”

Три дні, з п’ятниці по неділю, шаліла страшна битва. На початку удача посміхнулася Ігорю: перший день бою виявився успішним для його дружини. Та вже другого ранку „вітри віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві… Половці йдуть від Дону, і від моря, і від усіх боків руські полки обступили…”

Військо русичів було вщент розбите, поранений князь Ігор потрапив у полон, цим відкривши чужинцям ворота для пограбування й спустошення свого рідного краю.

Структурно книга виразно ділиться на кілька невеликих за обсягом частин: вступу; оповіді про похід Ігоревого війська та його наслідки; розповіді про віщий сон князя Святослава, тлумачення цього сну та „Золоте слово” великого князя із закликом до всіх українських князів разом „боронити землю Руську”; плачу Ярославни за Ігорем та повернення його з полону.

Ідейною домінантою твору стала проблема єдності  українських земель, необхідність утихомирення й примирення розсварених князів.  Власне, й причиною поразки Ігоревого війська, наголошує автор, була неузгодженість дій  цього відважного князя із своїми родичами, бажання самому, проти волі  Великого князя київського Святослава, перемогти ворога й зажити слави.  Тому своєрідним застереженням звучать у поемі слова: „Княжа незгода у поході на поганих – загибель нам. Бо сказав брат братові: „Це моє, то  моє ж!” І почади князі про мале „це велике!” говорити, а самі на себе коромолу кувати. А погані зо всіх боків приходили з перемогами за Землю Руську…”

Спроби дати власну інтерпретацію подій сивої української давнини,  з такою скрупульозністю і майстерністю зафіксовану невідомим автором  «Слова», здійснювали в українській літературі цілий ряд відомих поетів  і письменників. Це Т. Шевченко («Плач Ярославни», «З передсвіта  до вечора») і С. Руданський («Ігор Сіверський»), І. Франко («Слово  про похід Ігоря») і Панас Мирний («Дума про військо Ігореве»). Віддавна побудують поетичні переклади цього твору і в російській літературі  — В. Жуковського, А. Майкова, М. Заболоцького.

Протягом усіх підрадянских років офіційне літературознавство і книгознавство в різноманітних каталогах і довідниках, наукових і навчальних виданнях, які друкувалися зосібно і в Україні, „Слово о полку Ігоревім” відносило до розділу „Російська література”. Ще донедавна в Україні захищалися й дисертації, в яких з усією серйозністю робилися спроби відірвати цю видатну літературну й історичну пам’ятку з контексту української національної історії і культури. Настала пора такій несправедливості, спонуканій політичними обставинами, покласти край.

Українськість походження цього унікального твору маємо всі підстави аргументувати за кількома ознаками.

По-перше, за мовною приналежністю. Мова «Слова» — це тогочасна українська літературна мова XII століття, що в основі  своїй була така, як і мова літописна, скажімо, мова Іпатіївського  літопису, але більше народна, жива. Мова ця складалася з чотирьох  головних елементів: старослов’янська, менше вживана в Україні; староукраїнська, тобто літературна й жива мова ХІІ століття; мова місцева  українська та іншомовні впливи. Ретельне вивчення існуючих редакцій  перевидань «Слова» дає можливість простежити тенденцію російських видавців,  починаючи від 1800 року, до виправлення в тексті оригіналу українізмів і заміну їх російськими відповідниками (для прикладу, закінчення в  прикметниках -аго замість -ого; чи -іи замість  -ыи (иї).

По-друге, за державницькою патріотичною ідеологією. Автор «Слова», безперечно, був одним з перших ідеологів єдності княжої доби, а заодно єдності й могутності Русі як держави зі столицею в Києві. Єдина княжа  родина, єдина Русь, об’єднана біля Києва, — це мета мрій автора «Слова».  Автор навмисне змальовує державну могутність старих князів і кличе  вернутися до їхнього часу. Таким чином, ідею княжої єдності автор твору пов’язав  з ідеєю сильної княжої влади, через що ідея стала реальною, як засіб  творити могутню державу — Русь-Україну.

По-третє, за походженням автора і його громадянською позицією. Автор „Слова” був великим патріотом. Він був: з південної частини  Русі-України, бо добре знав традиції і звичаї цієї землі; особою військовою, на що вказує багатий словник військової термінології; людиною книжною, добре освіченою, широко начитаною у вітчизняних літописах та грецьких  хроніках; мав великий поетичний талант і вроджене чуття краси. Дехто з дослідників припускає, що ця людина могла бути безпосереднім учасником походу Ігоря на половців.

В коментарі до своєї літературної монографії „Слово про Ігорів похід”, що вперше побачила світ у канадському Вінніпезі 1949 року і нині готується до перевидання в серії „Запізніле вороття” видавництва „Наша культура і наука”, її автор – митрополит Іларіон (Огієнко) наголошує: «Єдність і Згода були головними точками ідеології України всі її віки,  бо бракувало їх у нас. Так і в теперішній час: головна вимога ідеології  українського народу поміж її провідниками — таки Єдність і Згода,  — конче потрібні нам по всіх ділянках нашого життя, а відсутність  їх сильно описані в “Слові про Ігорів похід”.

Особливої актуальності набувають ці слова в нинішній, переломний для України, час.

Микола Тимошик

Придбати книгу  “Слово о полку Ігоревім” в інтернет-магазині ВсіКниги. 

  • Все що потрібно, написано в: “Слово о полку Ігореім”. Обази і метафори