Одна смерть і 514 народжень

Уже чекаєте на різдвяні дива, загадуєте бажання, замовляєте подарунки? Що ви кажете? Хочете норкову шубку, тільки щоб цього разу в плечах не тиснула? Ангелів хочете побачити? Але не таких, як минулого разу, а щоб літали рівно й без мотузок? І нову марку машини, й ультрамодну модель мобільника? А знаєте, у деяких істот у цьому світі бажання скромніші – наприклад, не потрапити на різдвяний стіл… в засмаженому вигляді та ще й з яблуком у горлянці. Так от, саме про таких знедолених нині не тільки книжки пишуть, але й фільми знімають і показують на великих екранах. Ага, в центрі уваги цього разу не голлівудські кралі, а справжня свиня, ой, перепрошую, поросятко – те саме, на ім’я Вілбер.

Джулія Робертс ─ павучиха!

Давно вже відоме нам явище: спочатку на великі екрани пускають розрекламоване від А до Я кіно, а потім найбільш затяті його фанати з’ясовують (раптом), що стрічку ж знято за чиєюсь книгою. І кидаються на її пошуки. І тут виявляється, що книга бородата-пребородата, та ще й на додачу була вже кілька разів екранізована. Просто отим ранішим екранізаціям не вистачило в бюджеті всього лише кількох десятків мільйонів доларів і кількох тонн комп’ютерної графіки, аби полонити серця людства. Отака от приблизно несподіванка чекала й на фанатів нової стрічки «Павутиння Шарлотти», знятої компанією «Paramount Pictures» і випущену в нас на екрани цього року. А людина, що створила однойменну книгу й образ такої нині популярної павучихи, народилася навіть не в минулому, а позаминулому столітті. Звали цю людину Елвін Вайт, і твір, про який ідеться, було написано 1952 року (до речі, це була лишень друга книга для дітей Елвіна). І, в принципі, якщо не прибіднятися, ця книга завжди користувалася в Штатах популярністю. сказати хоча б, що у 1973 році за нею було знято однойменний анімаційний фільм, а 2003 – його сіквел. Та все ж справжній бум на Шарлотту пов’язаний з новою екранізацію, зробленою за всіма правилами комерційного відео: бюджет чимтовстіший (85 млн. зелених), багато комп’ютерної графіки (тваринки розмовляють, як живі, якби вони в принципі вміли розмовляти) та кілька зірок на ролі (павучиху в США озвучила Джулія Робертс, гуску – Опра Уїнфрі – ага, та сама з «Шоу Опри», а пацюка на ім’я Темплтон – Стів Бушемі). Цього набору виявилося достатньо не тільки, аби кінотеатри були повні, але й щоб світові видавці заворушилися. Адже саме завдяки новій екранізації книгу «Павутиння Шарлотти» переклали двадцятьма трьома мовами і, що приємно, зокрема українською (видавництво «Махаон-Україна», 2007). Це, власне, дає нам змогу прискіпливо порівняти кіношний проект із книжковим.

Преш ніж пити кров – помолися

Перше, що викликає здивування – ого, нічого не перебрехали! Давно вже, певно, американська кіноіндустрія не бачила сценарію, настільки близького до оригінала. Деякі особливо вибагливі критики навіть прирівняли це до відсутності сценарної та режисерської роботи як такої. Тому ті нечисленні глядачі, які все ж таки дивляться фільм після прочитання книги, навряд чи зможуть черговий раз зарепетувати: мовляв, знову все перекрутили, гади. Втім, не можна сказати, що фільм слово в слово і сцена в сцену повторює книгу. Бо свої фішки у стрічці таки з’явилися. Почнемо з глобального. Творці фільму додали до історії про Вілбера «духовно-повчальний план». Історія закінчується не просто тим, що якесь там порося пережило Різдво, не перетворившись на смачну шинку. Ні, все було серйозніше – від того всі, звичайно ж, стали добрішими, й містечко, у якому відбуваються події, ясна річ, ніколи не лишиться таким, як раніше. Загалом це справляє позитивне враження, навіть на сльозу можна пробитися… при бажанні. Загострили й романтичні кути у стосунках Вілбера та його подруги-дівчинки Ферн. У фільмі вона, скажімо, не тільки обіймала його ночами замість плюшевого ведмедика і волочила до школи, але й читала йому книжки. І – така-от дивна цензура – не продала свого маленького друга за п’ять баксів, а просто віддала на утримання в скотарню дядечка Гомера. А Вілбер, своєю чергою, у фільмі тікає зі скотарні через свою любов до Ферн, а не просто тому, що з жиру бісився (як випливає із тексту книжки).
Аби додати трохи перцю, творці фільму внесли до нього кількох нових комічних персонажів, таких собі заїжджих клоунів, без яких не обходиться жодна американська мультиплікаційна стрічка. Наприклад, з’явився кінь-павукофоб, який відкидає копита при одному погляді на павучиху. Або друзяки-круки, що всерйоз ведуть війну з місцевим опудалом на кукурудзяному полі. І за сумісництвом псують життя пацюкові Темплтонові. Для гуски кіношники вигадали чоловіка, певно, аби не формувати в дітлахів стереотипний образ матері-одиначки.
Але найбільше потішили якісь, на перший погляд, несуттєві розбіжності. Наприклад, найбільш мила була така. У фільмі Шарлотта, розповідаючи Вілберу про те, як вона поїдає своїх жертв, говорить буквально таке: «Перш ніж пити кров – я промовляю молитву. Це завжди незайве». Атож, не забуваймо про виховання дітей у найкращих традиціях християнства. Перед їжею – помолитися…

Вердикт: спочатку «Павутиння Шарлотти» варто читати, а потім дивитися – виключно заради комп’ютерних ефектів, гарного настрою і нових жартів. Тим паче, що наприкінці не чекатиме вкрай радісний гепі-енд. Одна смерть таки буде. Але натомість – 514 народжень.

Антоніна Окініна