Острів, залюднений глядачами

 

Як це не банально, але важливо не тільки те, що читається, а й хто читає. Коли, наприклад, звичайні хлопчики Сашко чи Федько проводять купу часу за фантастикою, то тут, у принципі, нічого страшного немає. Зрештою, хто в юнацтві не фанатів від фантастів. Однак настає час, коли Сашко стає Олександром Єфимовичем, відомим продюсером, а Федько – Федором Сергійовичем, популярним режисером… І тоді починається те, що насторожує, – дорослі люди роблять із підліткового захоплення великі гроші чи, як вони самі кажуть, проект.

 
Таким чином роман братів Стругацьких 1969 року „Населений острів” став мегаблокбастером і найдорожчим російським фільмом „Залюднений острів”. Хоча й не зовсім зрозуміла логіка дистриб’юторів, які нормативний прикметник у назві „населений (заселений)” перетворили на „залюднений”. Глядач їм, одним словом, суддя!

Фільм уже встиг отримати купу різномастних відгуків: від „цікаво, але мало” до „ігноруй Бондарчука, він витратив 36 мільойнів, а з нас хоче збити 60”. Тому на часі – виважене порівняння літературного джерела й екранізованого продукту. І те, що це тільки перша серія двосерійногго фільму, лишає більше запитань, аніж відповідей. Але тенденція вже вимальовується.

Цікаво, що серед сценаристів фільму – українські фантасти Марина та Сергій Дяченки, зйомки відбувались у Криму (без заперечень – сезонно дуже залюднений півострів), частину обладнання виготовляли в Харкові. Але, за моїми здогадами, ми правильно робимо, що скромно не претендуємо на те, аби фільм виходив під подвійним грифом виробництва Росія-Україна. Адже раптом така розрекламована річ провалиться у прокаті?

Планета Саракш у книзі й фільмі – доволі неординарне місце дії, тоталітарний світ, який переживає наслідки ядерної війни. Тут після аварії міжпланетного корабля опиняється представник комуністичної Землі, модельної зовнішності супергерой та ще й майже безсмертний Максим Каммерер, який намагається з висоти свого двадцятирічного досвіду вирішити всі проблеми цього світу. Вийшло це візуально доволі привабливо – хоча в книзі світ огидний і брудний, адже це страшна повоєнна дійсність. Отже, роки кліпмейкерства таки не минулись Федору Бондарчукові дарма. Подивитися хоча б на останні кадри фільму, коли супермен-красунчик їде в рожевому танку і зникає в неозорій далині, причому подано це дуже героїчно й пафосно.

Прикро, що кіновиробники так формалізували роман і зробили з нього “безбашенний” бойовик про пригоди комсомольця XXII століття. Однозначно – знято дорого, з розмахом, із душею. І військові сцени, і епізоди з бійками сфільмовані на голлівудському рівні – швидко, продумано та яскраво, адже й допомагали їх знімати американські фахівці за американські гроші. Борис Стругацький навіть відзначив, що зроблено все цілком у їхньому стилі, та й актори належні, проте хіба зовнішні ефекти важливіші за потужне соціальне послання братів-письменників? Дуже сумнівно, що ретельно продумані декорації та складна комп’ютерна графіка допоможуть розкрити головну ідею твору братів Стругацьких – зіткнення антиутопії з утопією і спроба знайти копроміс чи контакт між ними або їх представниками. І в цьому випадку підхід А. Тарковського у фільмі „Сталкер” (екранізація іншого роману Стругацьких „Пікнік на узбіччі”), на мій погляд, є адекватнішою – показати просту ідею простими засобами, не ховаючи її в привабливу обгортку спецефектів, які заводять на манівці навіть найкращу думку.

Незважаючи на сузір’я модних російських акторів, важко не помітити суттєву фрагментарність розкриття характеру кожного з них. Може, це охріхи незавершеності фільму, а може, так і треба – щоб не відволікатись від головного героя. У багатьох моментах іронія (чи то авторське бачення) режисера дуже імпонує, адже він взявся зіграти роль прокурора Розумника, хитрого, але боязкого інтригана. І немає різниці, що в романі цьому персонажу 60 років, а на екрані він значно молодший. Можна пробачити кінокерівнику таку малесеньку примху – ось Міхалков себе взагалі царем полюбляє знімати, і нічого.

Серед відмінностей, вмотивованих необхідністю поцілити в до безміру широку аудиторію, – неймовірно роздута любовна лінія Максима та Ради Гаал, практично повністю відсутня в романі. Я розумію, що інакше не можна було, але все ж таки там, де в книзі Максим думає про дівчину переважно у фразах „ні, зараз не час про це…”, на екрані – палкі обійми й поцілунки, причому зауважу, що це тільки “фільм перший”. За логікою розвитку на показ другої частини, напевно, не варто брати з собою дітей до вісімнадцяти років.

За свідченням інших співглядачів, без читання книги кіно радше відштовхує незрозумілістю, ніж приваблює таємничістю. Проте розділення кіноматеріалу на дві частини в часі виходу може дуже легко створити з необізнаних глядачів вибагливих читачів – от тільки чи це знання допоможе заповнити ще раз кінозали з того ж самого приводу? Хоч більшість прийде, скоріше, з невід’ємного людського бажання завершити почате. Обнадіює й те, що Олександр Роднянський викупив авторські права ще на декілька книжок Стругацьких. Обнадіює саме тим, що надія на гарну екранізацію вмирає останньою. А ще сподіваємось на осягнення продюсерським розумом того факту, що дуже дорогий фільм – це не завжди синонім фільму дуже гарного.

 

 

 

 

Максим Нестелєєв

  • КТАТАТ

    Може й ні… і так… Але є багато "але"… Чомусь нагадує ідею книги Носова "Нєзнайка на Лунє"… Життя в замкненому просторі і т.д. Фільм на рівні стандартів середньої якості. На мега і супер… аж ніяк. Недотягує.