«Дозори»: боги серед нас

Популярність фентезі призвела до появи на полицях книжкових магазинів безлічі однотипних книжок про ельфів, гобітів та інших напівміфічних, напіввигаданих істот. Услід за масовим захопленням творчістю Толкієна увагу почали привертати російські письменники – Нік Пєрумов, Володимир Васильєв, Сергій Лук’яненко. Книжки останнього спричинили сенсацію не насамкінець тому, що він відійшов від традиційного культу казкових героїв із тваринним ухилом і створив новий світ, який поєднав нашу, таку впізнавану буденну реальність із надприродною сутністю її мешканців…

 

 
«Боги – серед нас» – таке гасло можна дати найвідомішим творам Лук’яненка, так званим «Дозорам». Українською їх найчастіше перекладають як «Нічна/Денна Варта» – на жаль, як часто буває при перекладі, частина асоціацій при цьому втрачається. Адже ключове слово – «дозор» – містить у собі значення «всевидючого» (корінь «зор» говорить сам за себе) і «неминучого» (префікс «до» так і притискає до стінки), а «варта» – натякає швидше на «постійну присутність». Тому я особисто використовувала б оригінальне слово.

 

Так чи інакше, популярність хронік боротьби споконвічних суперників – Темних і Світлих – призвела до того, що в наших кінотеатрах з’явилися з різницею у півтора року два фільми за мотивами відповідних книжок. Шалені спецефекти, пристойний бюджет, блискучий акторський склад (враховуючи участь колишньої вокалістки гурту «Блєстящіє»), сценарій пера самого Лук’яненка, потужна реклама – і народ масово хлинув на перегляд. Причому і шанувальники книжок, і ті, хто про них лише чув.

 

Після прем’єри першої частини враження від перегляду розділилися – прихильники паперових «Дозорів» на усіх можливих форумах скаржилися на перекручення сюжету та спотворення атмосфери сутінкового світу, решта зауважувала: «Нічна варта» – перший російський фільм, яким зацікавився Голівуд (не можу не згадати назву однієї американської рецензії: «Nochnoy dozor is not pozor»). У «Денній варті» же з відповідною книжкою спільного залишилося зовсім мало. Хіба персонажі… З огляду на це, фільм стає майже незалежним від сюжету книжок – і сприймається на порядок краще. До речі, у другій частині також поменшало реклами – якісний аспект переважив комерційний.

 

Звичайно, різниця між кіно і книжкою є завжди, як би не намагалися режисери втілити задум письменника, – саме художнє мовлення тут принципово відмінне. У «Дозорах»-книжках оповідь ведеться від першої особи – і є певний шарм у тому, щоб відчувати себе на місці головного героя – Антона Городецького, який розповідає про те, що переживає. Сутінковий світ сприймається тільки його очима. Та суб’єктивність подвоюється, коли у книжці про Денну Варту зустрічаємо оповідь відьми, – а її бачення взаємодії Темних і Світлих суттєво відрізняється, вона ж, на відміну від Світлого Городецького, – з клану Темних. Далі – більше, читач знайомиться із Дзеркалом і переймається його долею. У третій частині розповідь ведеться від третьої особи. Так виникають поліфонічні ефекти. Що ж бачимо у фільмах? Звичайно, оповідача немає і бути не може, тому налаштовані побачити копію книжки на екрані, звісно ж, розчаровуються, оскільки внутрішній світ Городецького залишається поза кадром. Натомість бачимо узагальнену зовнішню картину – очима режисера та сценаристів, яка може не відповідати суб’єктивним очікуванням.

 

Власне, через оці наперед сформовані читацькі очікування у багатьох і виникло незадоволення екранізацією. Взяти героїв. Хоча усі ЗМІ писали про зірковий акторський склад, герої вийшли якимись посередніми. Скажімо, Гесер – лідер Світлих. Моє особисте враження: у книжці Лук’яненка – це мудрий, розважливий, талановитий керівник. Не маю нічого проти Володимира Меньшова, але Гесер у його виконанні – такий собі ветеран праці, нагороджений медалями «за выслугу лет», пряма людина, що виконує свої обов’язки за старою звичкою. Немає того напору, позитивної енергійності, от хіба запальність, притаманна старому генералу, який навчає молодих солдатів (хоча й відданість власній справі – це те, що неабияк вдалося показати Меньшову).

 

Такі приклади можна множити. У «Нічній варті» найкращі почуття шанувальників паперового варіанта зачіпалися у щохвилинних неочікуваних поворотах сюжету, які йшли врозріз із книжкою. І от – «Денна варта», що не мала жодного сюжетного стосунку до книжки, – несподівано – справила набагато краще враження. Тут критика на адресу сценаристів відпала одразу ж. На відміну від «Нічної», «Денна варта» може позиціонуватися як самобутній, до певної міри оригінальний твір кіномистецтва. І при цьому задоволені як читачі «Дозорів», так і любителі екшенів (о, цей незабутній візуальний момент – написання слова «НІ» на стіні напівзруйнованого будинку, що повертає час назад). Кіношники, що беруться за екранізацію книжок, могли би зробити певні висновки.

 

Закінчення фільму, де герой повертається у далекий 1994 рік, і, фактично, відміняє своє майбутнє у Дозорі, дає привід для роздумів: чи є смисл у всьому тому, що ми спостерігали на екрані аж дві «серії» майже по дві години? Втім, у книжкових магазинах з’явився «Останній Дозор», а отже, сценаристам доведеться придумати щось новеньке, аби ми ще раз, а може й не раз, і перечитали книжки Лук’яненка, і пішли на перегляд чергової епопеї з життя «Інших».

 


Ольга Поліщук